— Розумію, що це страшні слова. Грішна я, мабуть. Жодна нормальна бабуся такого вголос не скаже, — Ганна Миколаївна ховає очі й нервово розгладжує край скатертини на столі.
— Стараюся приховувати, не подавати виду, але ж хіба серце обдуриш? Я цього хлопчика не люблю — і край.
— Галю, ну важко, звісно, але ти ж подумай: він — дитина твоєї рідної доньки. Окрема людина. Він же не винен, що татусь у нього такий вдався. Це все в нашій голові, треба якось перебороти, може, до психолога сходити…
— Ой, та знаю я все про тих твоїх психологів! — втомлено відмахується жінка.
— Он у сина донька — просто копія невістки. А ти ж пам’ятаєш, які в нас із нею «теплі» стосунки. Але ж онучку я обожнюю! Завжди чекаю в гості. І мене анітрохи не дратує, що ходить вона як невістка, чи що іноді її інтонаціями говорить. А малого… бачити не можу. І зробити із собою нічого не можу.
У Ганни Миколаївни двоє дітей. Донька Віка — молодшенька.
У сина росте десятирічна дівчинка, а у Віки — п’ятирічний хлопчик. Два роки тому донька розійшлася з чоловіком.
— Там ще як тільки познайомилися, стало ясно: діла не буде. Їй двадцять п’ять, йому — сорок! Вже раз одружений, двоє дітей десь там ростуть. І ні кола ні двора, такий собі невизнаний геній, — згадує жінка.
— З геніального — тільки гонор та корона на голові.
Тоді матір витримала справжню битву: вмовляла, плакала, доводила, що Віка робить найбільшу помилку у своєму житті, зв’язавшись із тим Ігорем. Навіть погрожувала, що не перепише на неї квартиру.
З житлом історія була така: ще з покійним чоловіком вони придбали дві скромні однокімнатні — щоб дати дітям старт.
Домовилися віддати, коли ті створять власні сім’ї. Син свою вже давно отримав: спочатку молоді там жили, потім відклали грошей, розширилися, а першу здають.
Ганна Миколаївна думала, що й Віка так зробить.
Але майбутній зять ледь не на перших оглядинах із поважним виглядом видав:
— Віка казала, що у неї є однокімнатна? От ми її продамо, докладемо і купимо щось просторіше. Бо в однокімнатній хіба життя? У людини має бути особистий простір.
— А я його про плани на майбутнє запитала, — навіть через роки закипає жінка.
— Отакі в нього плани були! Особистий простір йому, бачте. А він до сорока років на той простір хоч копійку відклав? У першому шлюбі жив у приймах у дружини, то думав і від моєї доньки шматок відкусити? А ця дурепа ніби осліпла!
Тоді Ганна Миколаївна відрізала: живіть там, але переоформлювати нічого не буду.
Бо чоловіку твоєму віри нема. І, як показав час, мала рацію.
Але скільки гірких слів тоді вислухала від рідної дитини! Віка ображалася: братові, мовляв, дарча, а мені — зась?
— Батько б встав і подивився на це! — дорікала Віка.
— Ага, — сумно відбивалася матір. — Встав би, подивився на твого зятька і вмер би ще раз. Від горя.
Перший рік їхнього шлюбу, аж поки не з’явилася дитинка, матір із донькою майже не спілкувалися. Потім потроху лід скрес.
Але бабуся, ледь глянувши на зморщене личко немовляти, з жахом усвідомила: вилитий Ігор. Вже тоді в душі ворухнулося щось холодне й неприємне.
Поки Віка жила з чоловіком, допомоги просила рідко, якось самі крутилися. Ганна Миколаївна приходила, чергово агукала, приносила іграшки чи якийсь одяг, ретельно ховаючи той осад, який викликав у неї хлопчик.
— І хода, і погляд, і риси обличчя… Вже зараз усе це чітко видно — Ігор у мініатюрі. І характер, хоч як це дивно звучить щодо малої дитини, теж його. Такий самий: самозакоханий, упертий і зверхній.
І хай там що кажуть про виховання… Ні, гени є гени, їх пальцем не зітреш, — зітхає жінка.
Вона довго не знала, що у Віки з чоловіком пішли тріщини ледь не з перших днів після того дня, що змінив усе. Донька мовчала — мабуть, соромно було зізнатися і чути оте одвічне материнське «а я ж тобі казала!».
Про те, що Віка подала документи на розлучення, Ганна Миколаївна дізналася від сина. Зять радісно перебрався до іншої жінки, де, очевидно, умови здалися йому теплішими й вигіднішими.
Добивати доньку моралями матір не стала.
Навпаки, намагалася підтримати: то грошима допоможе, то торбу продуктів з дачі передасть. І квартиру на Віку переписала одразу, як та отримала свідоцтво про розірвання шлюбу.
Але з’ясувалося, що Віка чекає й іншої підтримки. Ганна Миколаївна вже давно на пенсії.
Спочатку трохи підробляла, а як онучка від сина пішла в садочок — взяла на себе всі лікарняні та літні канікули.
Забирала малу на дачу, щоб діти могли спокійно працювати.
— Ми з нею і компот закривали і грядки пололи, і малину збирали, і вареники ліпили, — світлішає обличчя жінки, коли вона бере до рук чашку з чаєм. — Жодного разу вона мені не була в тягар! Хоча з її матір’ю ми частенько зчіплюємося язиками.
Тепер такої ж залученості очікувала й Віка. Робота в неї серйозна, не відпросишся, на лікарняні там дивляться криво — одразу позбавляють премій.
А на голу зарплату не проживеш, тим паче, що колишній платить копійки.
Виходило, що доньці, яка тягне малого сама, бабусині руки потрібні навіть більше. Але Ганна Миколаївна пересилювала себе зі страшним скрипом.
— Мені не просто важко чи роки даються взнаки. Не така я вже й стара немічна баба. Він мене просто… дратує.
Віка приводить малого, а в мене одразу настрій падає. Нічого не можу із собою вдіяти. Нещодавно відмовилася сидіти, коли він знову застудився, збрехала, що спину схопило.
Соромно ж рідній дитині сказати, що я її сина ледь терплю. І розумію все: це окрема людина, яка взагалі ні в чому не винна. Це мої власні таргани в голові. Але ж вони є!
Попереду літо. Віка сподівається, що мама забере п’ятирічного онука на дачу хоча б на місяць.
У доньки робота, наче й особисте життя почало потроху налагоджуватися.
А Ганна Миколаївна із жахом думає: як відмовити? А якщо не відмовити — то як не з’їхати з глузду поруч із дитиною, до якої зовсім не лежить душа?
Цю непросту, але дуже щиру історію ми отримали від нашої читачки. Іноді внутрішні травми та непрожиті образи виявляються сильнішими за голос розуму, і навіть усвідомлення проблеми не приносить полегшення.
Як ви вважаєте, чи можливо зусиллям волі змусити себе полюбити того, хто щодня нагадує про колишній біль?