— Мамо, а ви нічого не забули? — спитав Сашко, мій син, коли ми сиділи в затишній кухні нашого старенького будинку. Він мав такий серйозний вигляд, наче збирався говорити про щось важливе.
— Що ж це, сину? — відповіла я, здивовано піднімаючи брови. У мене одразу перед очима промайнуло усе, що ми з чоловіком для нього зробили. І завжди ж намагалися, щоб йому було добре.
— Машину ж, — продовжив він, трохи знервовано. — Вже два роки минуло, як ми її забрали, а гроші ще не повернули. Я знаю, що ви з татом тоді не наполягали, але ж ми домовлялися.
Я всміхнулася, намагаючись зберегти спокій, хоча всередині щось стискалося. Ох, ця машина… Як ми тільки не думали: віддати їм просто так, чи за символічну ціну, але ж хотілося, щоб у молодих був якийсь стимул. Домовились про половину ціни, навіть не думали, що це буде для них проблемою.
— Синку, ти ж знаєш, ми ніколи не мали на меті вас підганяти з виплатами, — сказала я, спокійно погладжуючи його руку. — Гроші завжди можна заробити, а от стосунки… Вони важливіші.
— Мамо, дякую, що розумієте. Просто Ліда… — Сашко замовк, ніби шукаючи слова. — Вона іноді не розуміє, що ви для нас робите. Вона звикла до всього найкращого, і не завжди усвідомлює, що є речі важливіші за дорогий одяг чи сучасні гаджети.
Ліда, невістка моя, красива, молода, але й така вимоглива. Вона завжди любила розкіш, а після весілля їхня квартира перетворилася на місце, де кожен предмет підкреслював статус.
Спочатку вони жили з нами, але це було не на довго. Ліда швидко зрозуміла, що життя в будинку зі старим дахом, який треба було постійно підлатувати, і городом, де завжди знайдеться робота, — це не її стиль. Вони переїхали, винайняли дорогу квартиру в центрі міста, хоча ми пропонували залишитися і допомогти з ремонтом.
— Ну що ж, як вони хочуть жити окремо, то це їхнє право, — говорила я чоловікові, коли вони переїжджали. Ми з Петром завжди підтримували їх вибір, хоч і не завжди розуміли, навіщо їм така дорога оренда. В наш час і в думках такого не було — брати квартиру в оренду, коли можна трохи попрацювати і жити у власному будинку. Але часи міняються, і з ними міняються й наші діти.
Ми з Петром завжди намагалися допомогти їм чим могли. То гроші підкинемо, то побутову техніку надаруємо, все для того, щоб їм жилося краще. А тут ще й автомобіль. Така гарна іномарка, майже нова, і їм на руку, і нам добре — однією турботою менше. Вирішили продати за півціни, домовилися, що потроху розрахуються.
Пройшло два роки. Віддали вони лише малу частину, та ми й не наполягали. У них народився внучок, маленький Максимко, і ми розуміли, що молодим батькам не до великих виплат. Однак часи змінюються, і зараз, коли ми з чоловіком взяли кредит на нову машину, гроші стали важливішими, ніж раніше.
Якось Петро сказав синові, що можна б було трохи почати віддавати борг. Не все одразу, але по троху. Просто натякнув, що й у нас із фінансами не все так просто. Сашко відреагував несподівано. Вранці приїхав, мовчки кинув гроші на стіл і сказав, що вони нам нічого більше не винні. І пішов, навіть не попрощавшись.
З того часу він не відповідає на дзвінки, Ліда теж не бере трубку. Внучка ми не бачили вже кілька місяців, і серце моє розривається від болю і образи. Чоловік ходить похмурий, переживає ще більше, ніж я, хоча намагається цього не показувати.
Я сиджу вечорами біля вікна і плачу. Пригадую, як ми самі жили в 90-ті. Все за картками, їжі бракувало, ніхто нам не допомагав. Мої батьки самі ледь зводили кінці з кінцями, але я їх завжди любила і поважала. І ось тепер думаю: що ми зробили не так? Де помилилися?
Не знаю, як жити далі. Хочеться вірити, що вони зрозуміють, що ми ніколи не хотіли їм зла. Ми лише хотіли допомогти, підтримати, дати їм більше, ніж колись мали самі. Але тепер, здається, це все перетворилося на щось інше, на недовіру і відчуження.
Іноді здається, що сучасні діти зовсім інші. Вони живуть у світі, де важливі речі втратили свою цінність, а на перший план вийшли матеріальні блага. Та я все ще сподіваюся, що Сашко зрозуміє, що родина — це не тільки гроші і речі. Це підтримка, розуміння і любов, яка ніколи не мала б залежати від матеріальних благ.
