Ми займаємо зал, вони кімнату дочки, спочатку я пропонувала посінятися кімнатами, але вони не захотіли, а тепер увечері раніше не можу лягти спати, бувало, втомлюсь, засну, дочка прийде в нашу кімнату, онук завжди в нас грає, я сплю, він по мені лазить, і зять прийде, сидить

Раніше дочка із зятем жили у місті за 300 км від нас. Зять перевівся до нового місця служби, щоб перебратися до обласного центру, тож 2 роки живуть у нас.

Пів року тому ми купили їм там квартиру. Хоча я сама мріяла жити в обласному центрі, але доньці потрібніше.

Спочатку ми прийняли їх з усією душею, все господарство, готування було на нас. Багато допомагали з дитиною.

Я з самого початку говорила, не витрачайте гроші на господарство, ми служимо, гроші заробляємо, збирайте на ремонт та обстановку у майбутній квартирі. Мій чоловік чекав грошей на квартиру зі звільнення на пенсію.

Спочатку все було добре, але згодом ми з чоловіком дуже втомилися (фізично і морально). Початком було те, що зять став перебирати їжею (люблю, не люблю), потім, наприклад, з салату вибирати і викидати маслини.

У фаршированих перцях їсть лише начинку і постійно мені каже, що він не любить перці.

Ми займаємо зал, вони кімнату дочки. Спочатку я пропонувала посінятися кімнатами, але вони не захотіли.

А тепер увечері раніше не можу лягти спати, бувало, втомлюсь, засну, дочка прийде в нашу кімнату, онук завжди в нас грає, я сплю, він по мені лазить, і зять прийде, сидить.

Дочка з онуком, бог із ними, але із зятем так не комфортно і соромно спати при чужому чоловікові. А буває так нудно, що з собою не впоратися.

Кілька разів доньці говорила, щоб він не заходив, начебто добилася. Але соромно та прикро, що самі цього не розуміють.

Нині я і чоловік на пенсії, доходи зменшилися, але комунальні послуги, продукти залишилися на нас. Ми вже втомилися тягнути дві родини і фінансово та фізично, але за цю втому відчуваємо провину.

Не можу дочекатися, коли діти з’їдуть, але боюсь, що й тоді нам доведеться їздити до них допомагати. Просто дуже втомилася від родини дочки.