Михайло рвучко затягнув вузол краватки й нервово глипнув на годинник — доходила дев’ята ранку. За вікном уже щебетали птахи, заливаючи двір весняним сонцем.
У самій квартирі пахло ваніллю, свіжою здобою та печеною домашньою ковбаскою, але святковим настроєм тут і не пахло.
Люба стояла спиною до нього, дивилася кудись на вулицю, нервово м’яла край мереживної фіранки й тихо ковтала сльози. У кімнаті повисла важка, в’язка тиша, просякнута гіркою образою.
Від цієї тиші хотілося сховатися, втекти світ за очі.
Власне, Михайлу саме це й було потрібно. Ця штучна, висмоктана з пальця сварка стала його рятівним «квитком на волю», щоб рівно о десятій переступити поріг будинку, куди він так відчайдушно поспішав.
Дружина повільно обернулася. Її очі почервоніли, а голос помітно тремтів, коли вона намагалася вгамувати емоції:
— Я правда тебе не розумію… Навіщо ти вирішив усе зіпсувати саме сьогодні, на Великдень?
Михайло насупився, намагаючись надати обличчю суворого виразу, хоча всередині йому було трохи ніяково:
— Нічого я не псував. Сама винна! Завелася на порожньому місці, влаштувала драму…
— То це я завелася?! — Любу аж сіпнуло, і вона різко перебила чоловіка. — Ні, Мишку, ти ж раніше завжди залишався вдома. Ми разом святили паски, сідали снідати… Що з тобою коїться останній рік? Як не свято — ти чіпляєшся до якоїсь дрібниці, грюкаєш дверима і тікаєш із хати!
Чоловік невдоволено скривився. Ох, як він не любив, коли дружина починала тиснути на жалість і волати до його совісті.
Річ у тім, що Валентина Сергіївна, Мишкова мати, була жінкою-кременем — рішучою, владною і категоричною.
Вона звикла, що світ родини обертається виключно навколо неї, а особливо у свята.
Великдень у її домі — це не просто традиція, це закон, порушити який не мав права ніхто. Біля неї завжди щебетали дві доньки, Дарина та Оксана, які й кроку не могли ступити без маминої поради.
Михайло з Любою побралися три роки тому. Їхній шлюб можна було б назвати щасливим, якби не червоні дні календаря.
Молода дружина хотіла створювати власні сімейні традиції, а от свекруха вважала: діти, невістки та зяті мусять сидіти за її столом, як пришиті.
Через це в молодій родині часто спалахували іскри. Лише кілька разів Любі вдалося відвоювати чоловіка на свята.
Щоправда, вона й гадки не мала, що в ті дні Мишко просто нахабно брехав матері: мовляв, захворів, температура, або ж терміново викликали на зміну.
Але якщо минулий Великдень він провів із дружиною, то цьогоріч просто зобов’язаний був “відмітитися” у родичів. Тим паче, Валентина Сергіївна почала обривати йому телефон ще з сьомої ранку.
— Мама вже чекає, я не залишуся, — сухо відрубав чоловік, ховаючи очі.
Люба гірко зітхнула й відвернулася. Їй стало неймовірно боляче. Вона ж пів ночі місила те тісто, випікала паски, складала великодній кошик, натирала хрін, щоб порадувати коханого.
А виявилося, що його єдине бажання — чимшвидше дременути до мами, залишивши дружину наодинці зі святом.
— Значить, мама тобі дорожча? Чи, може, сестер ти любиш більше, ніж власну жінку? — з розпачем у голосі кинула вона.
— Не мели дурниць, — буркнув Мишко. — Ніхто ж тобі не забороняє поїхати зі мною.
— Ага, зараз! Навіщо мені кудись їхати, коли в нас удома повно своєї випічки і повний холодильник? — із надривом запитала Люба.
— Ну, можна взяти з собою, — запропонував він, тягнучись до вішалки з курткою.
— Щоб твоя мати знов кривила губи, що в моїй пасці замало родзинок, а крашанки не того відтінку? Вона ж завжди знайде, до чого присікатися! — пирхнула жінка. — Та й мене туди, відверто кажучи, ніхто не кликав!
Чоловік спантеличено зітхнув, але нічого не відповів і продовжив одягатися.
— Ми ж могли розговітися вдома, удвох, а потім би ти поїхав до своїх! — не вгамовувалася дружина. — Але ні, тобі треба було спровокувати скандал, щоб мати привід піти до матусі!
Що це за пуповина така, яку ніяк не розріжуть? Тобі вже тридцять два роки, Мишку!
Михайло зрозумів, що далі сперечатися марно. План спрацював: конфлікт створено, алібі для втечі готове.
Залишалося тільки швиденько вислизнути за двері, щоб не чути Любиних докорів.
Жінка залишилася сама.
З годину вона просто проплакала на кухні, дивлячись на святково накритий стіл. А потім утерла сльози, дістала телефон і поїхала до куми — не сидіти ж самій у такий світлий день.
Зустрілося подружжя лише ближче до вечора. Михайло, топчучись на кухні, заговорив першим:
— Любаню, ти пробач мені. Мабуть, я трохи перегнув палицю вранці. На емоціях був… Просто… так за своїми скучив, за батьківським домом.
Люба уважно на нього подивилася, слухала мовчки, але зрештою не витримала й похитала головою:
— То навіщо було скандал влаштовувати? Зізнайся, ти ж навмисно причепився, щоб втекти?
— Та ні… — Мишко так і не знайшов у собі мужності зізнатися. — Знаєш, у цьому є й твоя провина! Чому ти не хочеш відзначати свята з моєю ріднею?
— По-перше, у нас тепер своя сім’я. Навіщо тоді було одружуватися? А по-друге, — Люба примружилася, — давай тоді по черзі їздити й до моїх батьків! Чим твої кращі за моїх?
Розмова знову набирала небезпечних обертів.
— Я не кажу, що вони чимось кращі… — зам’явся Михайло й розгублено почухав потилицю.
— То чому ми маємо їхати лише до твоєї матері? Чому б не поїхати до моєї? — сипала запитаннями дружина.
Михайло відчув, як щоки заливає густий рум’янець. Йому таке навіть на думку ніколи не спадало. Жінка ж дійсно має повне право бачити своїх рідних, як і він своїх.
— Е-е… ну… розумієш, мамина традиція — це святе діло, — почав він виправдовуватися, марно намагаючись зняти із себе відповідальність.
— А-а, то вся справа в мамі?! — спалахнула Любов, схрестивши руки на грудях. — То, може, збереш речі і переїдеш до неї, раз тобі там так солодко живеться?!
Її голос бринів сарказмом, а очі метали блискавки.
Мишко мимоволі зіщулився, розуміючи, що зачепив дружину за живе.
— Не роби драми, Любо, — спробував він згорнути розмову, швидко підводячись із-за столу. — Завтра поговоримо, добре?
— За ніч придумаєш нову відмовку?! — полетіло йому в спину. — Скільки можна тікати від серйозних розмов?
Але чоловік промовчав. Він тихо сховався у спальні, залишивши Любу кипіти від обурення.
Наступного ранку сонце так само світило у вікна, але настрій у квартирі трохи розвиднився.
За сніданком Михайло несподівано сам повернувся до вчорашньої теми.
— Знаєш, ти, мабуть, маєш рацію. Або ми святкуємо вдома, тільки удвох, або їздимо по черзі: то до твоїх, то до моїх. Якщо вони, звісно, нас покличуть, — зітхнув він, розмішуючи цукор у чашці.
— Добре, — спокійно і з гідністю відповіла Люба. — На цьому й зійдемося. І я дуже сподіваюся, що ти перестанеш влаштовувати мені істерики перед святами, щоб мати привід втекти до мами.
Михайло нічого не відповів.
Він просто мовчки, ледь помітно кивнув головою, розуміючи, що дитинство закінчилося, і час будувати власне гніздо.
Від редакції: Цю життєву замальовку надіслала нам читачка з Київщини, а ми лише трохи огранили її, щоб поділитися з вами цією знайомою багатьом історією.
Будувати власну родину — це завжди вчитися вчасно відпускати батьківську руку і шукати золоту середину між «моїм» та «твоїм». Цікаво, скільки ще молодих пар проходять через подібні випробування святами, перш ніж зрозуміють, що їхня головна традиція — це вони самі?
