— Я тебе не люблю, — сказала вона мені абсолютно рівним голосом, байдуже складаючи речі в якісь коробки. Спокійно, розмірено — так, як вона робила все у своєму житті.
— Це жарт такий?
— Ні.
Вона подивилася мені прямо в очі, не відводячи погляду своїх бурштинових, трохи котячих очей.
— Навіщо ж ти тоді йшла зі мною під вінець?
Вона лише стенула плечима.
— Навіщо дала життя нашому синові… адже… це моя дитина?
— Можеш не сумніватися. Не треба мені казати, що в нас було якесь божевільне кохання чи пристрасть. Хлопчик твій, тут і краплі сумніву немає. Я любила тебе, а тепер — не люблю. Бачитися з сином ти, звісно, будеш, але мене в твоєму житті більше не буде. Пробач.
— Як у тебе все просто.
— А як ти хотів? Щоб були скандали, сварки, бійки? Це не про мене, ти ж знаєш.
Ось так, без пояснень, гірких сліз та істерик ми розійшлися. Вона просто зібрала речі, взяла малого і пішла. Вона й заміж за мене так само виходила: ми зустрічалися пару разів на місяць десь із рік, аж поки вона не сказала, що зустрічей більше не буде.
На моє здивоване «чому?» відповіла коротко: або ми поберемося, або вона йде назовсім. Мабуть, я мав сильні почуття до цієї холодної жінки, інакше навіщо б я погоджувався.
Коли наше дитя з’явилося на світ, я був на сьомому небі від щастя. Мені здавалося, що в мене звичайна, міцна сім’я. Почав працювати за двох, щоб мої рідні ні в чому не мали нужди.
Завжди допомагав по господарству, з малюком порався. Вона не була якоюсь лихою чи прикрою — все як завжди. Навіть коли вона була при надії, її характер не зіпсувався. Завжди однакова: або з легкою усмішкою, або з незворушним обличчям. Я вважав, що мені пощастило, а вона, видно, вирішила інакше.
Я часто згадую родини моїх батьків. Так, я не помилився — саме родини, бо їх було кілька. Батьки розлучилися, коли мені було п’ять років. Розходилися вони бурхливо, зі скандалами, що чуло все село, зі сльозами та істериками. Ділили мене і майно, майно і мене.
Зрештою, мене забрала до себе тітка по батькові, його старша сестра. Вона була на двадцять років старша за тата, тож стала мені радше бабусею. Їхні з чоловіком діти вже виросли, але своїх малят ще не мали, тому я був для всіх маленьким улюбленцем.
Спочатку я плакав, а потім так звик до бабусі Льолі та дідуся Миколи, що нізащо не хотів звідти їхати. Батьки ж у місті все ніяк не могли поділити час, який я мав проводити з кожним із них. Спочатку тато кричав, що мама забрала собі «найкращі шматки» мого дитинства, а мама лаялася, що я забагато часу проводжу з батьком.
А потім… потім усе стало навпаки. Мама кричала татові, що він зовсім не займається дитиною, бо весь час проводить зі своєю «новою пасією» (тут мама вживала міцні слівця). Тато ж відказував, що вона зовсім мене закинула, аби тільки здихатися швидше і бігати за мужиками.
А я в цей час мріяв лише про одне — повернутися до бабусі Льолі, щоб спокійно гуляти гаєм, збирати суниці, їсти солодку малину та ожину. Мріяв бігати наввипередки з лісовим фавном, слухати розповіді ельфа про давні битви й засинати на м’якій травичці під лагідний голос німфи.
Я до самої юності вірив, що вони справжні. І лише подорослішавши, вирішив, що вони жили лише в моїй уяві. У нових сім’ях батьків теж були то затишшя, то бурі, а я так прагнув тиші…
І от я радів своїй власній родині, але все перекреслили ці слова: «Я тебе не люблю…».
Стукотять колеса поїзда, б’ються в голові та серці ці злі слова. У село мого дитинства – тільки потяг, а потім старенький автобус везтиме мене польовою дорогою повз золоту пшеницю. Він зупиниться на повороті, і водій весело запитає:
— У Малинівку? Я кивну. Він запропонує або доїхати з ним до Березівки, а на зворотному шляху він мене закине ближче, або вийти зараз і три кілометри пішки через лісок. Звісно, я вийду зараз.
Йду через поле до лісу, вітер куйовдить моє волосся, лоскоче вухо і намагається наспівати якусь веселу пісню… Все тихше стукають слова в серці: «Я тебе не люблю…».
— Тату… а я пити хочу. Я здригаюся й згадую, що я не один — зі мною мій син. Зупиняюся, дістаю з рюкзака пляшку.
— У-у-у, вона тепла.
— Слухай, якщо ти трохи потерпиш, ми нап’ємося холодної водички з джерела.
— Холодної?
— Ага, такої, що аж зуби ломить.
— Татку, ти що, забув, як мама наказувала? Ніякої холодної води!
— Добре, я покладу пляшку в струмок, вона охолоне, і ти поп’єш, згоден?
— Так, — киває син, і ми йдемо далі.
— Стомився?
— Трішки.
Беру сина на руки. Він не пручається, лише вдячно зітхає. — Татку, тобі ж, мабуть, важко.
— Ні, синку, своя ноша не тягне.
Вношу його під склепіння «мого гаю» і… вітаюся. Я так завжди робив. Син просить опустити його на землю.
— Чим так пахне, тату?
Запах прілого листя перемішується зі свіжою зеленню, цвітуть медунки та конвалії, вдалині дзюрчить струмок, мій старий друг. — Так пахне дитинство, малюку, запам’ятай це…
— Твоє?
— І моє також.
Ми біжимо до струмка. Я припадаю до крижаної води. Син чекає, поки охолоне його пляшка, але не витримує, зачерпує воду долонями й обережно п’є.
— Тату… вона солодка.
— Дивись, горлечко не застуди.
— Мені здається, вона чарівна… Ця вода. Тому в мене нічого не заболить.
Ми йдемо далі, і я бачу, що малий уже затинається на кроках. Очі заплющуються. Знову беру його на руки, він блаженно кладе голову мені на плече і засинає….
Ми живемо вже тиждень у бабусі.
Дідуся не стало два роки тому. Я лагоджу їй дах, піднімаю паркан, слухаю історії про непутящого сина Петра, який ніяк не хоче осісти, а все вештається по метеостанціях. Про доньку Оленку, яка вийшла заміж за іспанця, і онуків бабуся бачить лише через екран телефона.
— Приїжджай частіше, Юрочку, — просить бабуся, — і Олексійка привози. Який же він… Юро… точнісінько як ти в дитинстві. Дивлюся вчора — зібрався кудись. Питаю: «Куди ж ти, сонечко?». А він мені каже, що збігає швиденько суниць нарвати… Адже запам’ятав шлях, Юрочку! Два рази з ним сходила, і вже знає.
— А де він зараз? — я занепокоївся.
— Та чого ти, любий, спить Олексійко. Це ж він зранку бігав.
Я вирішив простежити за сином. Наступного дня прокинувся раніше за нього і вдав, що сплю. Дивлюся — він швиденько вдягнувся і пірнув у лаз у паркані… мій колишній лаз. Я перемахнув через огорожу і поспішив слідом. Підходячи до гаю, почув дзвінкий голосок сина і ще чиїсь голоси…
— Ми билися, як леви! — Почекай, Ельфе… давай ми спочатку побігаємо з Олексійком!
Я ледь не впав, коли побачив, як Німфа, Фавн та Ельф, узявшись за руки, водять навколо мого сина хоровод…
— Вони що… справжні? — прошепотів я.
— Звісно, Юрочку, — пролунав голос поруч.
— Просто ти виріс і перестав їх бачити… або не захотів.
— Але ж зараз я бачу!
— Так. Бо ти знову захотів побачити. Вони чекали на тебе і дуже сумували, що ти про них забув. Ви, люди, стаючи дорослими, перестаєте вірити в диво. Ви вірите лише тому, що вам кажуть інші, у що вам наказують вірити. Вам кажуть, що див не буває — і ви змиряєтеся. А насправді, Юро, кожна хвилина твого життя — це і є справжнє диво.
— Хто це говорить?
— Дух лісу, хлопчику…
Я бачив, як Німфа гойдає мого сина, як Ельф тихо співає йому пісню слави, а старий Фавн грає на чарівній сопілці.
— Здрастуй, хлопчику, — шепочуть вони мені. — Ти повернувся… ми щасливі.
Коли я став старим, а мій син зробив мене дідусем, я остаточно переїхав у село. Щоранку я йшов до свого гаю і знову ставав там маленьким Юрчиком. Слухав розповіді Ельфа, бачив, як крокують ельфійські полки, бігав із Фавном, а Німфа гладила мене по сивій голові й просила заплющити очі…
— Батьку… ти зовсім не старієш, — каже мені син, який приїхав у гості з онуком.
— Знаєш, коли я був малим, я вигадав собі, що в гаю живе старий фавн, німфа та ельф…
— А зараз ти їх не бачиш?
— Ні, звісно… То були дитячі фантазії. Слухай, а ти не бачив Антона? Антон — це мій онук. І я не скажу Олексієві, що Антошка щоранку бігає до гаю за суницями. Поки що не скажу…
— Та спить він, мабуть.
— Добре… Як же тут у тебе добре, батьку.
— Добре, синку.
У якийсь момент ми справді перестаємо вірити в диво. А тих, хто вірить, люди звуть диваками й сміються з них. Але настає мить, коли ти розумієш: усе в цьому світі минає, і лише віра в диво може бути вічною.
Цю дивовижну історію прислав нам один із наших читачів, а ми лише надали їй трохи ладу, щоб кожен міг згадати свій власний «чарівний гай». Знаєте, у народі кажуть: «Доки живе в серці дитина — доти людина молода», і правда в тому, що справжні дива відкриваються лише тим, хто вміє дивитися на світ не очима, а серцем.
Буває так, що в гонитві за «дорослими» цінностями ми губимо найдорожче — вміння бачити красу в краплі роси чи шепоті вітру.
А чи траплялося у вашому житті, любі читачі, щось таке, що дорослий розум називає «випадковістю», а серце — справжнім дивом? Можливо, ви теж маєте свій таємний куточок, де час зупиняється, а мрії стають реальністю?
