Ірина завжди боялася самотності. Ось і вискочила заміж у 20 років. Вадим був красивим курсантом. Струнка хода і форма не давали відвести від нього погляд. Ірі було дуже приємно усвідомлювати, що такий хлопець звернув на неї увагу. Дівчина на багато якостей молодого чоловіка закривала очі. Так сварливий, так скупий, так любить випити й буває буйним. Ну так у всіх свої плюси і мінуси.
Ірі, щоб зрозуміти, що їхній шлюб помилка, знадобилося 10 довгих років. Тоді в них уже були діти, і жінка не хотіла руйнувати сім’ю. Просто жила і пливла за течією. Так минуло ще майже 10 років. І тільки тоді, Ірина усвідомила, що вік то вже перевалив за 40 років, а вона так і не почала жити для себе. З Вадимом вони розійшлися мирно, без скандалів. Благо діти вже доволі дорослі й спокійно сприйняли новину про розлучення.
Жінка почала життя з чистого аркуша. Їй знадобилося кілька років, щоб привести свої почуття та емоційний стан у норму. Вона навчилася цінувати себе і свої бажання. Тепер вона точно знала, що хоче від стосунків. І навіть готова була прожити подальше життя сама. Доки не зустріла Михайла.
Був погожий літній день. Іра вийшла погуляти. Вона неспішно пройшлася центром міста, зазирнула в улюблений парк. Перед тим, як вирушити додому, вирішила зайти в магазин і купити продукти. Жінка набрала повний кошик і не розрахувала своїх сил. На виході з магазину їй довелося нести два важких пакети.
— І навіщо я стільки купила? Донести б це все додому. – прошепотіла собі під ніс Ірина.
— Може вам допомогти? – запитав чоловічий голос, і тут один з її пакетів підхопили. – Не бійтеся, я не злодій. – усміхнувся чоловік, що стояв поруч.
— Я про це не думала, – вимовила жінка.
— Але вигляд у вас збентежений, – сказав співрозмовник. – Дозволите? – і поглядом чоловік вказав на другий пакет. Іра простягнула його своєму випадковому попутнику. Це був чоловік у віці, солідний і дуже прихильний до себе.
— Знаєте, я якось не звикла до того, щоб за мене носили продукти, – трохи почервонівши прокоментувала Іра.
— Мене звати Михайло. Руку простягати не буду, вони у мене, як бачите, зайняті, – розрядив обстановку жартом Михайло. Іра посміхнулася. – До речі, помітно, що ви жінка самостійна, яка звикла покладатися тільки на себе.
— Чому ви так вирішили? – Іра пильно глянула на співрозмовника.
— По погляду видно. Я якось одразу таке помічаю. Інакше не підійшов до вас. Я радий, що ви прийняли мою допомогу, – Михайло поводився дуже відкрито і доброзичливо.
— Ірина. Приємно познайомитися. І я теж рада, що прийняла вашу допомогу.
Михайло допоміг донести продукти до дверей і попрощавшись пішов. Жінка навіть трохи засмутилася, що він не попросив її номер телефону. Їй здавалося, що їм було комфортно разом, адже всю дорогу до її будинку вони мило розмовляли. Наступного вечора на Іру чекав несподіваний сюрприз, її новий знайомий підчепив біля дверей букет квітів.
Михайло був ввічливим і галантним кавалером, у них виявилося багато спільного. Обидва любили класичну музику і мріяли жити в приватному будинку, були розлучені і мали вже дорослих дітей. І обидва вже втомилися від самотності, кожному хотілося мати поруч близьку людину. Ірина та Михайло зігрівалися душевним теплом одне одного. У їхньому солідному віці та з негативним досвідом минулих стосунків, вони не поспішали узаконювати свої стосунки. Так і стали жити, просто цивільним шлюбом.
— Ірочко, а пам’ятаєш ти говорила, що хочеш жити за містом? Мати свою ділянку, вирощувати щось? – одного разу запитав її Міша.
— Пам’ятаю, звісно. А що? – відповіла Ірина.
— Може переїдемо до мене в будинок? Там тихо і спокійно, все як ти хотіла. – запропонував чоловік.
— Михасю, ну там же ремонт робити треба. Там, щоб жити треба багато чого зробити. – засмучена зітхнула Ірина.
— Ну так і зробимо, нема проблем. Можна готуватися до переїзду і робити ремонт. Справа не швидка. Але головне, що мету намічено. Ти згодна? – Михайло посміхався і дивився в очі своєї дружини.
— Звичайно. Тільки в мене інша ідея…
Ірина вирішила продати свою квартиру. Виручені гроші пішли на ремонт будинку Михайла. Плюс вони викупили ще одну ділянку землі по сусідству. І тепер стали володарями добротного будинку і солідного городу. У нових хоромах було не страшно і зиму зустріти, і комфортно літо проводити. Незабаром вони переїхали на нове місце проживання.
Ірині подобався цей затишний будинок. Вона швидко зробила його по-справжньому затишним. Облагородила територію і висадила все, що так давно хотіла.
— Люба, у тебе найкрасивіший сад. Ти знаєш, що сусіди нас недолюблюють за це. Їм ніколи не переплюнути тебе, – Михайло захоплювався завзятістю і працьовитістю своєї цивільної дружини.
— Вони заздрять, бо не знають скільки сил і уваги потребує земля. Сад у нас справді прекрасний, але й город не гірший. – Іра якраз закінчувала підв’язувати свої улюблені троянди, коли до неї підійшов Михайло.
— Не сперечаюся. Але іноді мені здається, що своїм помідорам і трояндам ти приділяєш більше уваги, ніж живим людям. – чоловік із ніжністю глянув на Ірину. – Повертайся до нас частіше і побережи себе, все-таки нам уже не 25 років.
Дійсно, ділянка забирала в Іри багато сил. Майже цілий рік вона доглядала то за розсадою, то за квітами, то удобрювала ґрунт, то збирала врожай і робила запаси. Зате взимку вони з чоловіком відпочивали і чудово проводили час. Михайло в останній рік сильно здав, все-таки йому було вже 75 років. Здоров’я чоловіка залишало бажати кращого. Взимку він підхопив застуду і не зміг встати з ліжка. Лікарі призначили серйозне лікування. Ірина доглядала за чоловіком і стежила, щоб він завжди приймав пігулки та робила уколи. Краще Михайлу не ставало. Хвороба швидко забрала його життєві сили. Його очі згасли, він погано усвідомлював те, що відбувається, і навіть іноді не розумів, де він і не впізнавав Іру. Незабаром його не стало… Ірина важко переживала це. Разом вони були майже 25 років, прожили щасливе сімейне життя.
Було вирішено поховати Михайла на селищному цвинтарі, адже йому справді подобалося це місце. На прощання приїхали діти чоловіка. Вони не часто відвідували батька. Але мали проводити його в останній нехай. Після цвинтаря гості поїхали на поминки. Сидячи в кафе до Ірини звернувся син Михайла.
— Ірино Василівно, і які у вас далі плани?
— Та які тут можуть бути плани. Дожити б і 40 днів Михайлу справити, – сумно зітхнула жінка.
— А жити то ви де будете? – допитувався в неї Ярослав.
— Що значить де? У нашому будинку, – щиро здивувалася Ірина.
— Так будинок тепер наш. Ми його з сестрою вирішили продати і гроші поділити. З’їжджати вам треба. – продовжив чоловік.
— Що? Я ж свої гроші в цей будинок вклала. Мені й іти більше нікуди? – Ірина сиділа ошелешена таким поворотом подій.
— Це не наші проблеми. Будинок – батька, а ви йому по суті ніхто, офіційно його дружиною ви не стали. Тож збирайте речі і звільняйте будинок. – підсумував Ярослав і встав з-за столу.
Ірина дісталася до будинку як у тумані. Їй було боляче тут перебувати і згадувати всі ті роки, що вона провела з Михайлом. Жінка зібрала свої речі і поїхала до доньки в місто.
— Уявляєш, діти Михайла виставили мене за двері власного будинку. Я, звісно, сама подумувала про переїзд, мені все-таки важко там перебувати, але вони за фактом просто вигнали мене, – плакала доньці мати.
— От звісно вони й виродки, – емоційно висловилася донька. – Ти чому здаєшся? Тата нашого терпіла, а тепер ходиш на поводу дітей чоловіка.
— А що я? Ми з Михасем не додумалися розписатися, – сумувала Ірина.
— Свідків ваших стосунків он ціле селище. До суду підемо. Будинок не повернемо, але частину грошей вимагатимемо. Ти своєю працею із сараю справжній палац зробила. І що все просто так віддаси? – не вгамовувалася донька.
З подачі рідних Ірина пішла до суду. І справді змогла його виграти. За законом їй належить частина майна чоловіка, хоч і цивільного. Їй пощастило, що вони жили так довго разом і це змогли підтвердити багато знайомих і сусідів.
Ось і так буває, коли нещасна одинока жінка розбита втратою коханої людини, а її так підло, завдають ще більшого душевного болю…
