«Так, я з ним зустрічаюся, — спокійно, дивлячись просто у вічі, розповідає сорокарічна Оксана. — І знаєте, скажу як є: це саме зустрічі. Ніякого палкого кохання чи планів на спільне майбутнє в нас немає і бути не може, бо чоловік одружений. Хтось засудить? Може. Але що мені до того? Я виживаю, як можу, і сама тягну свою дитину».
Оксана розлучилася чотири роки тому.
Тоді спільну квартиру продали, гроші поділили до останньої копійки. Жінка взяла кредит і купила для себе та сина Дениса невеличку однокімнатну квартиру на лівому березі Києва.
Тісненько, звісно, але своє, рідне.
Вона мріє, що колись вдасться розширитися, та поки що радіє й цьому.
Колишній чоловік, Віктор, чотири роки тому подався на заробітки, осів десь у Німеччині, одружився з місцевою і живе собі, горя не знаючи. Аліментів від нього — як кіт наплакав.
Передає солодощів раз на рік — і на тому його великий батьківський обов’язок виконано. А весь інший час хлопчина повністю на Оксаниних плечах. Денису йде одинадцятий рік, він уже багато чого розуміє і бачить.
І, як гірко жартує Оксана – їсти дитина хоче щодня, а не тільки тоді, коли тато з Європи пришле цукерок та печива.
— Окрім нових телефонів, про які зараз мріють усі діти, йому потрібна тепла куртка на зиму, зошити, гроші на шкільні обіди, за проїзд треба платити, — зітхає жінка.
— А ще ж інтернет, мобільний зв’язок, ліки, коли застудиться. Комуналка зараз самі знаєте яка — ціни ростуть, як на дріжджах. І все це, на думку моєї колишньої свекрухи та її дорогого синочка, маю забезпечувати я сама.
Вони ж у нас люди “святі”, про гроші думати їм не личить, високими матеріями живуть. А от мені доводиться рахувати кожну гривню.
Заміж Оксана більше не рветься.
Але в її житті є чоловік. Звати його Микола. Він працює в столиці на будівництві вахтовим методом, заробляє дуже пристойно. А десь на Вінниччині в нього залишилася законна дружина і вже дорослі діти.
Додому він їздить нечасто, знімає кімнату на околиці.
— Жінка з ним не поїхала від самого початку, — пояснює Оксана. — Хоча він уже роками тут живе і працює. Чому не розлучаються? А хто їх знає, я в чужу душу не лізу. Може, їм так зручно, може, хату в селі ділити не хочуть…
А Оксані зручно, що цей Микола є в її житті.
Він може заїхати в її холостяцьку квартиру і зробити те, до чого в неї самій руки не доходять: прибити ту нещасну поличку в коридорі, полагодити кран, що капав місяцями, підклеїти кахлі у ванній. І, знаєте, в гості він приходить не з порожніми руками.
— І не з якимось там символічним букетиком чи коробкою цукерок, — усміхається жінка. — Микола — чоловік хазяйновитий, ґрунтовний. Везе свіже м’ясо, хорошу ковбасу, сир. І не так, що по двісті грамів нарізки, а нормальні пакети продуктів. Та й грошима мені трохи допомагає. А що тут такого страшного? Він просто полегшує життя жінці, яка йому подобається.
Оксана зовсім не вважає себе якоюсь грішницею. Гроші чоловік дає з власної волі, а їй вони зараз ой як потрібні. Продукти привозить — так вона ж із них потім своєму синові домашні вечері готує.
Та й економія яка: не треба викликати платного сантехніка чи електрика, які зараз деруть такі суми, що страшно уявити.
Оксанина мама про ці стосунки знає давно. Інакше жінка б просто не викрутилася. Бо щоб запросити Миколу до себе, треба малого кудись тимчасово «прилаштувати». Тож Оксана відправляє Дениса до бабусі.
— Мені так найзручніше. Він приїде, по господарству щось підтягне, посидимо нормально… Та й тягнутися до нього на орендовану квартиру через усе місто — то ще те задоволення. Хай краще він до мене, — знизує плечима Оксана.
Мама жодного слова докору не сказала. Вона жінка мудра, життя бачила: розуміє, що доньці і жіноче тепло потрібне, і фінансова підтримка не зайва.
Денис теж нічого не підозрює, до бабусі їздить із радістю, бо там живе Оксанина сестра зі своїм сином — хлопці майже однолітки, їм завжди весело разом.
Але віднедавна палке бажання бачитися з онуком виявила і колишня свекруха, Ганна Василівна.
Десь раз на два тижні вона оплачувала Денису таксі, і малий їхав до неї на вихідні з ночівлею.
Мабуть, дитина випадково проговорилася. Або ж свекруха, яка тактовністю ніколи не відзначалася (а от цікавості в неї — хоч відбавляй), прямо випитала: «А чи є в мами якийсь новий дядя?».
Оксана схиляється до другого варіанту.
— Я аж очам не повірила, — згадує той день жінка. — Неділя, вечір. Денис повертається від свекрухи, але не сам, а разом із бабусею, яка стоїть на порозі, мов грозова хмара.
— Оксано, хай малий піде на вулицю погуляє. Нам треба серйозно поговорити, — заявила Ганна Василівна з порога.
Щойно за сином зачинилися двері, свекруха важко зітхнула і почала «виховувати» колишню невістку.
Мовляв, хлопчик уже великий, усе розуміє, навіщо ти його з рідної хати випроваджуєш? Ти хоч думаєш головою, що ти робиш на очах у дитини?
— На очах? — гірко розсміялася Оксана. — А що такого страшного я роблю? Зустрічаюся з чоловіком. Але, перепрошую, це відбувається тоді, коли сина немає вдома! Чи мені вже хрест на собі поставити?
Ваш Віктор теж одружився, він що, якимось іншим шляхом пішов? Вони що, одразу розписалися, а до того за ручку ходили?
— Це зовсім інше! — відмахнулася свекруха. — Вони в законному шлюбі! А в тебе в житті казна-що коїться! Онук сказав, що цей твій хахаль тобі й торби з продуктами возить, і гроші дає. Це правда?!
Оксано, та ким тебе власний син вважатиме, як підросте?! А сусіди? Вони ж бачать, що ти чужого мужика в хату водиш… За гроші! Онукові потім очі будуть колоти, що мати в нього аморальна!
Оксана стояла, мов громом уражена.
Від самої постановки питання їй перехопило подих.
— Сусіди, кажете, бачать, що я гроші беру? — голос Оксани затремтів, але не від страху, а від злості. — То, може, їм і суми називати, щоб у зошиток записували? Шкода тільки, що ті ж сусіди не бачать, як ваш син мені на власну дитину копійки присилає! Точніше, не присилає нічого.
Тому я і виживаю, як можу. Ніхто зараз нікому очі не коле, бо всім байдуже, хто як кінці з кінцями зводить. Я годую вашого онука. Я його одягаю. Якщо для того, щоб підняти сина на ноги, мені доведеться піти під’їзди мити — я піду, хоч і здоров’я вже не те.
А це була наша перша і остання розмова на цю тему. Хочете бачити онука? Спілкуйтеся з ним. Будете налаштовувати дитину проти матері — більше порога цієї квартири не переступите. А тепер — на все добре!
— Безпринципна! Аморальна! Правильно мій Вітя зробив, що з тобою розлучився! — кинула наостанок колишня свекруха. — Продажна жінка!
Минуло три тижні.
Ганна Василівна онуку не дзвонила — мабуть, не хоче більше мати справи з дитиною «продажної жінки». Натомість обізвався колишній чоловік із Німеччини.
Прислав повідомлення: «Що ти там моїй мамі наговорила? Вона серцеві краплі п’є!».
— А ти що відписала? — питають її знайомі.
— А я написала йому правду: що продаю себе за ковбасу і комуналку, щоб твоєму синові було що їсти.
Відтоді колишній теж мовчить. Певно, перетравлює інформацію і палко засуджує її там, у своїй ситій Європі.
Ось таку непросту, але дуже життєву історію надіслала нам наша читачка, а ми лише трохи надали їй літературного звучання.
Життя — воно не чорно-біле, і часом найсуворіші судді — це ті, хто сам ніколи не простягнув би руку допомоги у скрутну хвилину. А як би ви вчинили, опинившись на роздоріжжі між чужим осудом та добробутом власної дитини?
