Сашко, сімнадцятирічний хлопець, поспішав до своєї подруги на побачення. Він швидко допоміг матері по дому, прийшовши з роботи. Наносив води в хату і в бочку біля парника, прибрався біля корови, і сполоснувшись у підігрітій воді в літньому душу і пішов до Галі.
Однак, тільки-но він відійшов від хати, як почув за собою квапливі кроки молодшого брата Сергійка.
— Сашко, і я з тобою, гаразд? Не буду я заважати, ну нудно ж вдома одному сидіти…
— Ну чого ти вічно за мною тягнешся? Хіба мало які розмови в нас із Галею, а тобі що там слухати? – розлютився Сашко.
— Я мовчатиму, ми, може, зі Светкою пограємо, якщо вона вийде, – бурмотів жалібним голосом дванадцятирічний Сергійко.
— Як же, вийде вона, коли ти минулого разу в вашій грі так штовхнув її , що вона навзнак полетіла. Добре, що на тюк соломи повалилася, а не то розбила б голову. Ну тебе, – бубонів Сашко, додаючи ходу.
Але Сергійко не відставав.
— Брате, я чесно: більше не буду так себе поводити. Я акуратно…
Брати разом підійшли до будинку. З вікна Семенових одразу ж висунулася голова нещодавно «постраждалої» Світланки:
— Ага, знову прийшов? Ну тепер я тобі точно помщуся!
— Ну, починається… – незадоволеним голосом вимовив Сашко і погрозив про всяк випадок братові кулаком.
— Сань, ну ти бачиш, яка вона отрута. Перша починає… – справедливо зауважив Сергій і сховався за хвірткою.
Сашко пройшов у двір. Він звично сів на сходинки ґанку, чекаючи на Галю. З хати щодуху вискочила її молодша сестричка Света і з криком «де він?» почала шукати Сергія.
— А ти знайди спершу, а потім і кричи, і претензії пред’являй! – зауважив їй Сашко, – ось уже справді, отрута…
Света вискочила за хвіртку, і на вулиці почулася метушня і біганина. Сергій тікав від неї з реготом то піддаючись, то віддаляючись, а дівчинка кричала на нього і обіцяла помститися.
— Ці двоє колись понівечать одне одного, – зауважила Галина, яка вийшла на ґанок. Вона обійняла Сашка, і вони пішли за околицю, поки двоє молодшеньких їх не бачили.
Сашко гуляв із Галиною вже два місяці. Вони закінчили школу, Галя вступила до міського технікуму і мріяла про життя в місті, а Сашко мав восени йти служити в армію.
— Ох, Саня, дійшли до мене чутки, що крутиш ти роман з Валентиною, касиркою на вашому заводі… Якщо так, то навіщо до мене ходиш? Від нудьги, чи що? – якось зауважила Галя своєму приятелеві.
— Ну, вже й подивитися вбік не можна. Хіба мало хто що скаже? Чого мені дивитися? А якщо вона посміхається при зустрічі, то я очі маю заплющувати? Не ревнуй, що ти… – засміявся Сашко, – я поки в армії не відслужу, і не думаю ні про що таке… спершу треба на ноги встати…
Галя хмурилася, і переводила тему розмови. Вона була вся в мріях про студентське життя і хотіла влаштуватися працювати в місті.
Молодші їхні Света і Сергій ходили за ними по п’ятах.
— Ох, і набридли ви зі своїми криками і лайками, – бурчав Сашко, – ось не візьму більше з собою і все.
Річ у тім, що Сергійко напередодні грав у футбол на великій галявині з групою хлопчаків. Але Света, на відміну від інших дівчаток, не стояла осторонь. Вона напросилася стати на ворота. І оскільки гравців було замало, хлопчаки погодилися.
Світлана, як на гріх, упала, ловлячи м’яч, на камінь, що стирчав із землі, розсадив коліно і підвернувши ногу. Гра зійшла нанівець. Хлопчаки пішли посидіти до річки, а Сергій поніс потерпілу на руках до будинку. На ґанку вони приклали до садна на коліні подорожник. Нога і в стопі трохи підпухла.
Галя вийшла на ґанок і ахнула:
— Дострибалася, коза! Уже й ноги скоро переламаєте один одному! Ну, що з тобою робити? Добре, що матері немає вдома, вона на вечірньому доїнні на фермі, а не то б тобі зараз влетіло по перше число.
— Галь, не кажи мамі й татові… Я більше не буду… – схлипувала Світлана. Сергій приніс лист лопуха і дбайливо прикладав до розпухлої стопи.
— Вона не винна, – сказав він Галині, – це нещасний випадок. З кожним може трапитися.
— Ага, от тільки всі інші здорові ходять, а наша Світланка вічно забита. Ось що, Сергію, раз ви дружите, значить, із цього дня ти за неї відповідаєш! Інакше я її випускати на вулицю не буду. Так і запам’ятай.
— А я-то що? – здивувався хлопчик, але погодився:
— Гаразд… Тільки ти мене тепер слухайся, ясно? – звернувся він до Світлани, і та притихла і чомусь щасливо посміхнулася.
Минуло літо. Молодші трохи втихомирилися. Однак раз у раз спалахували в них сварки на порожньому місці, і по всьому селу чули гучні голоси та смішні дражнилки, якими обмінювалися Светка і Сергій.
— Знову у Семенових крики. Яка ж дівка у них горласта! Це щось… – говорили сусіди і похитували головою, посміхаючись.
Галина поїхала наприкінці серпня влаштовуватися в міський гуртожиток. Сашка забрали в армію. Деякий час пара листувалася, але потім Галя почала писати дедалі рідше, і пішла чутка, що вона познайомилася з міським хлопцем і в них іде справа до весілля.
Саша не дуже переживав, бо за час розлуки відвик від Галини, та й не дуже закоханий у неї був, як виявилося.
Він повернувся додому після двох років служби і здивувався тому, як виріс молодший брат.
Сергійку вже було п’ятнадцять. Голос його переломився, став грубим, а подружка Света витягнулася і стала витонченою довговолосою дівчиною, але все такою ж норовливою і голосистою.
Після розмов про армію і розпитувань про життя вдома, Сашко обійняв молодшого брата і жартома запитав:
— Ну, що, братику, ти одружуватися не збираєшся? Бач, уже й вуса лізуть!
— Ого, він був би радий хоч завтра, – відповів за Сергійка батько і посміхнувся.
— Це точно, – підтвердила мати, – вони ж зі Светкою не розлий вода.
— Так адже мало не билися все дитинство? Один одного ганяли, колошматили, сварилися, а тепер, виходить, ці «ніжні» стосунки переросли в кохання? – засміявся Сашко.
— Та ну тебе… – відмахнувся Сергій, – як дружили, так і дружимо, – як воювали, так і воюємо… А ти зовсім мужиком став. Ось це – армія!
— Так. Ось і ти не поспішай по дівках. Спочатку – армія, потім – роботу хорошу треба знайти, вивчитися на спеціальність. А вже потім і одружитися можна , га? – продовжував Сашко.
— Ось і ми йому говоримо, – підтримав батько, – але не думаю, що молодшенький такий розважливий, як ти. Тут вони обидва – як порох. Дотерпіли б до повноліття. Дітки…
Батько мав рацію. Молодшенькі любили одне одного. З дитинства прихильність міцно згуртувала їх. Вони вчилися в одному класі, сиділи за однією партою і були нерозлучні. Ледве виповнилося Сергію вісімнадцять, як він сказав матері, що вони зі Світланою хочуть одружитися.
Вмовляння матері й батька, щоб син спочатку хочаб вивчився, нічого не дали. Сергійко почервонів і сказав:
— Наречена моя носить дитину. Я служити йду. А ви вже, будь ласка, допоможіть їй тут, тому що вона тепер і ваша родичка.
— Ясно. Скороспіл. Скрізь встиг, – сказав батько, – тільки потім по сторонах на інших дівок не дивись, інакше я тебе сам провчу!
Батько показав кулак. А молоді скоро розписалися в селищному клубі. Дивлячись на їхні щасливі обличчя, не можна було й засумніватися, що вони дуже кохають одне одного.
Сергійко пішов служити, а Світлана подарувала йому синочка.
— Ось Сергійко, – посміхався Сашко, – старшого брата обскакав, випередив. І перший одружився, і син тепер у нього є. А мені тепер за ним встигати треба.
Коли Сергій повернувся з армії, сім’я готувалася до весілля Сашка.
Він одружився зі своєю однокласницею і сусідкою Валентиною, скромною і миловидною дівчиною, яка була закохана в нього зі школи.
— Ось і влаштували ми своїх синів, – сказала мати, – тепер і в них сім’ї, треба ж як швидко час летить.
— Так, – обійняв її батько, – а молодший на синочка і дружину не надивиться, не надихається. В обох синів кохання, але таке різне…
Голосніше за всіх у селі жили Сергій і Світлана. Як і раніше, з їхнього будинку лунали гучні вигуки, суперечки, чи то жарти, чи то лайка… Але, коли парочка йшла вулицею, всі милувалися на них: Сергій завжди тримав Світлану за руку, як дівчинку, яку він водив так усе своє дитинство…
