— Ну так, я у вас гроші брала, — нахабно зиркнувши, заявила Зарина своїй невістці. — І що ти мені зробиш? Заяву напишеш? Іди, пиши на здоров’я, тільки мені за це нічого не буде. По куртках і гаманцях лазила не я, а мої діти. Неповнолітні, між іншим! Настю, чого ти взагалі обурюєшся? Тобі що, шкода тих копійок? Живеш на всьому готовому, як вареник у маслі катаєшся. Та ти взагалі добровільно мені помагати мусиш!
Настя вийшла заміж за свого Кирила п’ятнадцять років тому. Жили вони, як то кажуть, душа в душу, і Настя могла з абсолютною впевненістю сказати, що поруч із цим чоловіком вона беззастережно щаслива.
У подружжя підростало двоє синів. Кирило повністю взяв на себе фінансове забезпечення сім’ї, працював багато і важко, тому ні дружина, ні діти ні в чому не мали потреби.
З близьких родичів у Кирила був лише молодший брат — абсолютний шибайголова і ледар Марко. Він був одружений, і його дружина, Зарина, так само як і Настя, сиділа вдома, але з тією різницею, що кожні два роки у їх родині зʼявлялися дітки.
Настю такий стиль життя родичів щиро дивував і навіть обурював. Кілька разів вона прямо питала Зарину:
— Слухай, от ти за майбутнє своїх дітей зовсім не боїшся? Добре, поки вони малі, особливих проблем немає: нагодував, одягнув — і побігли. А потім, коли підростуть? Як ти п’ятьох будеш в університетах вчити? А якщо не вступлять на бюджет, що тоді?
— Ой, коли виростуть, тоді й будемо голову ламати, — легковажно відмахувалася Зарина. — Чого зараз дурницями собі нерви псувати?
Таке байдуже ставлення невістки Настю відверто дратувало. Вона просто не розуміла, як можна жити одним днем.
Зарина з Марком жили, прямо кажучи, бідно. Марко перебивався вантажником на якомусь складі, великих грошей там зроду не бачив.
Кирило частенько сам підкидав молодшому братові копійчину, коли той просив.
Йому просто було по-людськи шкода племінників.
— Скільки разів я йому пропонував піти до мене в напарники! — часом обурювався Кирило. — Так, робота дальнобійника важка, вдома буватимеш рідко, зате почнеш нормальні гроші в сім’ю приносити! Ну що він там, на тому складі, заробить?
Але Марко категорично відмовлявся крутити баранку. Його все влаштовувало. Навіщо надриватися, якщо можна просто попросити у старшого брата на свої забаганки?
Настя про цю «братську допомогу» знала, скандалів не влаштовувала, але дуже сподівалася, що гроші бодай ідуть на потреби дітей.
Сама Анастасія часто залишалася вдома сама з синами, бо Кирило їздив переважно в довгі європейські рейси — за них платили значно більше.
Останнім часом Зарина внадилася регулярно приходити до неї в гості разом із цілим виводком дітей. І ці візити Настю вже відверто виводили з себе. Невістка любила годинами теревенити ні про що, а її розпещені дітлахи перевертали хату догори дриґом, не даючи Насті займатися хатніми справами.
Відкрито виставити Зарину за двері й попросити більше не приходити Настя не наважувалася — якось воно не по-родинному виходило.
Але найбільше Настя недолюблювала Зарину за її повну безвідповідальність. Після кожного візиту цієї веселої сімейки в домі обов’язково щось зникало.
Діти Зарини без найменшого сорому нишпорили по шафах і тягнули все, що погано лежало: дрібні іграшки, гарні ручки, блокноти. Якось навіть намагалися винести в кишені хом’яка Стьопку — улюбленця молодшого сина Насті.
Добре, що жінка вчасно помітила пропажу і змусила малих шибеників вивернути кишені.
Відібравши наляканого гризуна, Настя обурилася:
— Зарино, ти що, дітей взагалі елементарних правил пристойності не вчиш? Ти їм не пояснюєш, що чуже брати категорично не можна?
— Ой, та годі тобі трагедію робити, — як завжди, відмахнулася Зарина. — Вони ж іще малі, що вони там розуміють? Ну насварю я їх, ну дам запотиличника, і що з того доброго вийде? Вони мене тільки боятися почнуть. Я взагалі вважаю, що дітей до десяти років сварити не можна! У дитини має бути щасливе дитинство!
— Зарино, а якщо вони в супермаркеті щось потягнуть? Або в чужих людей поцуплять? А раптом потерпілі поліцію викличуть? Ти що, хочеш, щоб твоїх дітей на облік у службу в справах неповнолітніх поставили?
— Це ж діти, Настю! Ніхто їм зла не побажає. Ти що, так через того щура розлютилася? Ну погралися б трохи та й повернули б. Що тут такого?
— Ти мене просто вражаєш! — скипіла Настя. — Це жива істота, з нею треба обережно! Я ж бачу, як твої діти «граються»… Господи, добре, що я вчасно за Степана спохопилася. Уявляю, як би мій малий плакав. Зарино, якщо вже приходиш у гості, то слідкуй за своїми дітьми!
Чоловікові Настя, звісно, жалілася, але Кирило волів у жіночі розбірки не лізти:
— Ну а чого ти це терпиш? — дивувався він. — Якщо тобі не подобається, що вона приходить, так прямо і скажи. Поясни причину.
— Коли вони хом’яка ледь не винесли, я ж просила її уважніше дивитися за малими. Тільки мені здається, що вона мої слова повз вуха пропустила. А щодо твоєї поради… Не знаю я, якось незручно це. Не можу я її просто вигнати.
— Ну то сама за тою малечею пильнуй. З іншого боку, їх теж можна зрозуміти: у них же вдома зовсім нічого немає. Марко із Зариною зайвий раз дітям іграшку не куплять, малі ледь не з паличками на вулиці граються. Та й не привчені вони речі берегти, там, поклавши руку на серце, виховання взагалі нуль.
А Зарина ходила до багатої невістки зовсім не просто так.
По-перше, у Насті можна було від пуза нагодувати дітей копченою ковбасою, дорогими цукерками та іншими смаколиками, на які в них удома грошей зроду не водилося.
По-друге, діти, граючись із двоюрідними братами, хоч ненадовго залишали матір у спокої й не смикали її щохвилини — жінка просто відпочивала.
Ну й, по-третє, з собою частенько можна було щось прихопити. Минулого разу, наприклад, Зарина розжилася баночкою червоної ікри. У Насті в холодильнику їх стояло аж три (Кирило привіз до свят), і Зарина свято вірила, що пропажі однієї бляшанки ніхто не помітить.
Настя, звісно ж, помітила, але скандалити через їжу не стала. Поки Зарина остаточно не перейшла межу, Настя тримала себе в руках. Але коли з дому почали зникати гроші, жінка вже не витримала.
Настя щойно повернулася із супермаркету. Вона розкладала продукти, коли задзвонив телефон.
— Привіт, — почула вона бадьорий голос невістки. — Ти вдома? Бо ми вже підходимо, зараз піднімемося.
— Нема мене вдома, — спробувала схитрувати Настя. — І я ще нескоро буду.
— А де ти є? — здивувалася Зарина. — Ти ж попереду нас ішла, ми самі бачили, як ти в під’їзд зайшла.
Настя скривилася — брехати далі не було сенсу.
— Та я тут… до сусідки зайшла, у справах.
— А, ну добре, ми тебе під дверима почекаємо, — безтурботно щебетала Зарина.
Настя поклала слухавку і спересердя вилаялася:
— Ні, пора закінчувати ці посиденьки! Знову зараз години три тут стирчатиме, я до приїзду Кирила навіть борщ не встигну зварити!
А Зарина тим часом, стоячи біля дверей під’їзду, роздавала останні інструкції старшому сину, дев’ятирічному Микиті:
— Ти все добре запам’ятав? Точно? Куртка в Насті зеленого кольору, гляди, не переплутай!
Побоювання Насті справдилися — Зарина просиділа в неї понад дві години. Йдучи, невістка ще й радісно пообіцяла зазирнути за пару днів.
Настя, зачинивши за гостями двері, полегшено видихнула і пішла на кухню. Мимохідь глянувши на поличку зі спеціями, вона з прикрістю виявила, що закінчився чорний перець.
— Юро! — гукнула вона старшого сина. — Іди-но сюди. Збігай у магазин, купи перцю, будь ласка. Ходи, я тобі грошей дам.
Настя сунула руку в кишеню куртки, дістала гаманець, відкрила його, перерахувала купюри і… завмерла. Не вистачало п’яти тисяч гривень! Вона абсолютно точно пам’ятала, скільки решти поклала після супермаркету.
Допитавши своїх хлопців, Настя зробила єдиний логічний висновок — гроші витягли племінники. Сама Зарина не могла, вона весь час сиділа поруч із нею за кухонним столом і пила чай.
Через день Настя сама запросила невістку до себе в гості. Їй конче треба було вивести ту на чисту воду.
Син Юра був детально проінструктований матір’ю, а молодшого у свої плани Настя втаємничувати не стала.
Зарина, як завжди, розсілася на кухні і завела свою пісню, а Настя терпляче чекала сигналу від Юри.
Десь за годину після їхнього приходу старший син гучно крикнув із коридору:
— Мамо, йди сюди!
Настя підскочила і кинулася в передпокій, слідом за нею почимчикувала Зарина.
Тринадцятирічний Юра міцно тримав за руку свого дев’ятирічного брата у дрібних крадіжках, а Микита в кулаці судомно стискав Настин гаманець.
— Ну, я так і знала! Відпусти його, Юро. Микито, віддай мені гаманець. Ідіть у дитячу, я вас потім покличу.
Коли діти зникли в кімнаті, Настя повернулася до Зарини і, дивлячись їй просто у вічі, запитала:
— Тобі хоч трохи соромно?
— Ні, — нахабно зиркнула Зарина. — А чого це я маю стидатися?
— Не міг Микита сам до такого додуматися! Це ти його навчила, я впевнена! Ти що ж собі думаєш, я не бачу, як ти в мене потроху крадеш? Я все чудово знаю, Зарино, просто через якусь ікру чи ковбасу не хотіла скандал роздувати.
— А з тебе що, убуде, чи що? — злісно кинула Зарина. — Що, ті п’ять тисяч для тебе такі вже скажені гроші? Та твій Кирило з рейсу по кілька тисяч євро привозить! Я взяла і ні краплі не шкодую! Дітям солодощів накупила і собі дещо з одягу. На совість мені тиснути будеш? Даремна трата часу! Я ще раз повторюю: мені не соромно!
— Зарино, я просто дивуюся тобі, — похитала головою Настя. — Ну хіба ж так можна? Навіщо ти власну дитину вчиш красти? Ким він у тебе виросте з переконанням, що чуже брати можна і за це нічого не буде? Пряма дорога Микиті — за ґрати, якщо ти йому вчасно мізки на місце не вставиш!
— Настю, ти мене життю не вчи! — визвірилася Зарина. — Ти краще грошима допоможи, і то більше користі буде. Та з вашими статками ти взагалі мусиш мені добровільно гроші підкидати! Ми ж родичі, наші чоловіки — рідні брати! У тебе двоє дітей, у мене — п’ятеро. Мені здається, це було б по справедливості.
— Знаєш що… Не приходь сюди більше. Я тебе все одно на поріг не пущу. І Кирилу все розкажу, нехай він твоєму Маркові як слід мозок прочистить. Зовсім уже совість втратили! Іди працюй, Зарино, і гроші на себе та своїх дітей сама заробляй!
Жінки розсварилися вщент. Зарина, проклинаючи «жадібних багатіїв», гордо покинула квартиру.
Настя спілкування з невісткою обірвала повністю. Згодом Марко дзвонив, перепрошував за витівку дружини. А Кирило таки взяв брата до себе в напарники — витівка Зарини Марка трохи отверезила, і він зрозумів, що час братися за розум.
Ось таку повчальну життєву історію прислала нам пані Анастасія, щоб поділитися з вами. Як кажуть у народі: «На чужий коровай рота не роззявляй, а раніше вставай та свій випікай».
А як би ви вчинили на місці героїні: і далі б терпіли нахабство родичів заради «миру в сім’ї», чи одразу б вказали їм на двері?
