На місто опускався вечір, коли Тетяна вийшла з дому і попрямувала до зупинки. Вони домовлялися з подругами, що зберуться разом у ніч напередодні Різдва.
Світлана зі сміхом говорила, що потрібно обов’язково поворожити на судженого. Тетяна не вірила в усі ці ворожіння, а ось зі Светою та Олею побачитися хотіла. Давненько вони не зустрічалися, у всіх свої справи і турботи. Світлана мати двох дітей, розлучена, виховує сина і доньку одна, працюючи, як загнаний кінь. Оля два місяці тому влаштувалася на нову роботу, на якій отримала купу обов’язків. А Таня втомилася від своїх бабусі й мами, хоч як би не було соромно це визнавати.
Після того, як Тетяна здобула гіркий досвід у невдалому шлюбі, проживши з колишнім чоловіком три роки, мати й бабуся вирішили, що тепер вони вправі вирішувати її долю й казати, як їй краще чинити і з ким зустрічатися. Бабуся наполягала на тому, що Тетяні треба частіше відвідувати культурні місця, а саме театр, філармонію, музеї та виставки мистецтв. Адже саме там можна зустріти пристойну людину. Адже саме там вона зустріла свого чоловіка – покійного діда Тетяни. Мати ж фиркала і махала рукою, сватаючи чергового синочка своєї подруги. А враховуючи, що мама була товариською жінкою, то й подруг у неї було неміряно.
Тетяна намагалася сказати їм, що вона впорається сама, ось тут бабуся і мати об’єднувалися і починали в один голос повторювати, що одного разу вона собі вибрала недолугого, і взагалі, не вміє розбиратися в людях. А вони старші, у них досвід є і вони краще знають, хто підходить їхній дівчинці.
Таня мовчала, щоб не образити матір, але ж могла б нагадати мамі, що одного разу і вона зв’язалася з батьком Тетяни, який кинув їх, коли самій Тетяні було всього 12 років. Пішов до іншої. Він і раніше бігав наліво, а тут у нього трапилося кохання, справжнісіньке, та таке, що стерло всю пам’ять про колишню дружину і доньку.
А останнім часом вони додали активності. Захотілося їм поняньчити онука і правнука. Бо… У всіх є і Тані вже пора, як-не-як, а вже 31 рік… Бабуся купувала або діставала через знайомих квитки, мати почала дедалі частіше кликати подруг у гості, ось і сьогодні вона вирішила зібрати своїх колег, наготувавши людей на п’ятнадцять, примовляючи, що, можливо, хтось зі своїм сином прийде. Або Валентина Михайлівна з племінником нагряне. Гарний хлопчик, бухгалтером працює. Ну і що, що зайва вага і ганчірка він, зате не втече до якоїсь довгоногої красуні. Тетяна тихенько одяглася і вислизнула з дому, відключивши телефон і написавши записку, що вона святкуватиме Різдво з подругами.
— Ну що, вирвалася з міцних обіймів тітки Олени? – усміхнулася Світлана, цілуючи її в щоку.
— Втекла, – відповіла Тетяна. – Мати влаштовувала справжні оглядини.
— Знайшла чим здивувати, розсміялася Оля. – Тітка Олена вона така, всіх би нас заміж видала за маминих синочків. Ось що, дівки, давайте сьогодні поворожимо.
— Та нісенітниця це, – махнула рукою Таня, – Не вірю я у все це.
— Ну зате повеселимося. Проходь, ми тут зі Світланою вже стіл накрили. Щоправда, мені не можна пити, – розвела руками Оля.
— Чого так? Я ігристого купила, твоє улюблене, між іншим, – Таня подивилася насторожено на подругу. – Ти не захворіла?
— Ні. Начальник мій, хай йому грець! Вимагає, щоб я завтра в Рівне їхала контракт підписувати. Мовляв, я буду за кермом.
— Так вихідний же, – здивувалася Таня.
— Це в тебе Різдво вихідний день, а мені Сергій Семенович сказав, що в бізнесменів і по-справжньому успішних людей вихідних не буває. Хоча знаєш, за ту зарплату, що він мені платить, можна і потерпіти. Зате я після року такої роботи на перший внесок іпотеки з легкістю накопичу, ні в чому собі не відмовляючи.
Тут у Світлани задзвонив телефон і вона, глянувши на дисплей, вийшла з-за столу, за який щойно сіла. Повернулася вона буквально за хвилину.
— Дівчата, мені додому бігти треба!
— Що трапилося?
— У доньки температура піднялася, мама дала їй жарознижувальне, але вона не падає.
— Біжи, звісно, – Таня занепокоїлася. – Може, таксі викликати?
— А давай я тебе відвезу, – Оля пішла шукати ключі. – Зараз тебе відвеземо і з Танею посидимо.
Вийшовши з під’їзду, Таня подивилася на подруг і раптом вимовила.
— Дівчата, а давайте тоді наступного разу зберемося? Ну що толку зараз до тебе, Олю, повертатися? Буду сидіти одна? Та й тобі краще виспатися перед далекою дорогою. Давайте на наступних вихідних зберемося?
— Ну давайте, – Оля зітхнула.
— Таня, Оля, вибачте, форс-мажор, – винувато розвела руками Світлана.
— Та що ти! Це ж діти!
— Давай я і тебе додому відвезу, – Оля відчинила дверцята машини.
— Я прогуляюся, – махнула рукою Таня. – Погода стоїть гарна, сніжок падає, вітру немає. А вдома що? Бабуся, мама, і численні подружки, потенційні свекрухи. Аж нудить від цього. Тому подихаю на вулиці свіжим повітрям.
— Ну, як хочеш, тільки подзвони, як удома будеш, – Світлана помахала їй рукою і сіла в машину.
Тетяна йшла вперед тротуаром, під ногами похрускував сніжок, великі пластівці летіли й падали на землю, кружляючи в танці. Тетяна посміхнулася, подумавши, що в таку погоду було б чудово прогулюватися під ручку з коханим. Але не щастило їй якось на коханих…
Раптом її думки перервав дзвін дзвонів. Обернувшись, вона побачила велику церкву, на подвір’ї якої люди, що стояли, стали юрмитися біля входу, стікаючись всередину на вечірню службу. Як заворожена дивилася вона на величний храм і раптом ноги самі понесли її до святого місця. Зайшовши всередину, вона зняла свій пуховик і раптом зрозуміла, що не одягнена для відвідування храму. Їй стало ніяково, але служителька храму, помітивши її збентеження і збентеження, простягнула їй хустинку і бавовняну спідницю з «запахом».
— Тримай, люба, прикрий свої ноги в брючках і хустинку на голову пов’яжи.
— Дякую вам, – подякувала їй Тетяна.
Вона пов’язала спідницю навколо своєї талії, обмотавши її ледве не вдвічі, а потім пов’язала хустинку, підійшла до свічкової крамнички і купила свічки. Ставши поруч із молодим чоловіком, вона вдихала запах ладану і свічок. Їй раптом стало так добре й затишно, що вона посміхнулася. Ну і нехай подумають, що вона собі на умі, головне, що в неї в душі милостиво…
Вона змогла вистояти всю службу, краєм ока зі здивуванням спостерігаючи за чоловіком поруч із нею. Він періодично витирав сльози і трохи шморгав носом.
«Ось його розчулило», продумала вона.
Вечірня служба була закінчена, священник оголосив, що Всенічна служба почнеться з 23:00, і Тетяна вийшла з храму, вирішивши повернутися сюди і відстояти нічну. І раптом вона побачила знову цього молодого чоловіка, який стояв на службі поруч із нею в храмі. Він притулився до стовпа і сповз по ньому вниз, практично сівши на сніг.
— Що з вами, вам погано? – вона підбігла до нього і, розкривши сумочку, дістала з неї пляшечку питної води, яку завжди носила із собою.
— Трохи голова запаморочилася.
— Давайте викличу швидку? – запитала вона.
— Ні, не потрібно. Перенервував, напевно, – зробив великий ковток. – Та й згадав, що сьогодні взагалі нічого не їв.
— Що у вас сталося? – із занепокоєнням просила Тетяна. – Я бачила, як ви на службі плакали. Розчулилися?
— Не знаю… – похитав головою чоловік, випрямляючись. – Я сестру два дні тому поховав, от ніяк до тями прийти не можу. Удома стіни тиснуть, думав, може, в храмі стане легше.
Жалість встромила її серце, Таня запитала:
— Ви далеко живете? Може, я проводжу вас до будинку?
— У будинку навпроти. А ви не боїтеся? – запитав він із сумною посмішкою.
— Ви зараз найменше схожі на людину, від якої можна очікувати небезпеки. І погані люди в храм рідко заходять. Ходімо, я проводжу вас. А ви напоїте мене чаєм, – набралася вона нахабства. Тані хотілося відвідати нічну службу, але вона не знала, що робитиме ще чотири години.
— Добре. Ходімо. Тільки як вас звати, рятівниця моя?
— Тетяна. А вас?
— Ярослав.
****
У нього в квартирі було дуже затишно, відчувалася рука жінки. Він пояснив, що в останні три роки після розлучення з дружиною вони з сестрою жили в цій квартирі.
— Ми з сестрою в дитячому будинку росли. Після розлучення повернувся сюди, поки Оксанка вчилася, я працював. Усе було добре, вона зустрічалася з хлопцем, в інституті відмінницею була. На свято Миколая вона поїхала зі своїм хлопцем на дачу, і в них там вийшла сварка, Оксанка викликала таксі і поїхала в місто. Ось дорогою і сталася аварія. Машину занесло, вона перекинулася і Оксана загинула… – Ярослав відвернувся до вікна, але Таня помітила сльози в його очах.
— Я вам дуже співчуваю. Скільки їй років було?
— 22 роки, – він піднявся і взяв телефон у руки, відкривши фотографії, він показав їх Тетяні.
Тані самій захотілося заплакати – на неї з екрана дивилася дуже гарна дівчина з ямочками на щоках, її карі очі дивилися на того, хто її фотографував, з любов’ю. Каштанові локони неслухняними пасмами вилися навколо голови, Не дівчинка, а картинка.
— Вона дуже красива… – чесно сказала Таня.
— Мені її дуже не вистачає.
— Ярославе, ви підете на Всенічну службу?
— Так, – кивнув він.
— Тоді вам потрібно щось поїсти. Дозволите мені погосподарювати?
— Кухня у вашому розпорядженні…
Тетяна сунула ніс у морозильну камеру і побачила стегенця курки. Розморозивши їх у мікрохвильовці, вона натерла їх спеціями і відправила в духовку, а поки курка готувалася, почистила картоплю і поставила її на вогонь варитися.
— Якщо чесно, я теж голодна, – посміхнулася вона зніяковіло. – Тож разом повечеряємо.
Уже за годину вони вечеряли як старі добрі друзі. Вони перейшли на «ти», Тетяна розповіла, що привело її до храму і чому вона не хоче йти додому, а від Ярослава, що їв та хвалив страву, вона дізналася про його теплі стосунки з сестрою, як вони один за одного завжди трималися.
— Напиши своїм рідним, вони турбуються, – зауважив він.
— Не хочеться…- зітхнула Таня.
— Знаєш, коли ми найбільше їх цінувати починаємо? Коли втрачаємо. Напиши, тобі ж не важко. А для них, ти – все.
Таня дістала телефон і набрала повідомлення:
«Бабусю, мене не втрачайте, я буду в храмі на Різдвяній службі. Відвідую культурне місце, як ти й хотіла.»
О 23-й годині вони прийшли до храму і від стояли всю службу, потім Ярослав повернувся у двір, завів машину і відвіз Тетяну додому.
— Ну і як це називається? – мати стояла в коридорі, виблискуючи своїми очима. – Прийшли гості, а тебе немає! Хіба це красиво?
— Так це твої гості, мамо, – Таня повісила пуховик на вішалку.
— Так я заради тебе стараюся. От де ти була майже всю ніч?
— Так я ж написала бабусі – у храмі. До речі, там познайомилася з хорошою людиною. Ну, мені так здається.
— Де, у храмі? – не зрозуміла мати. – Фанатик який-небудь?
— Ні, мамо, людина так само, як і я, від самотності й відчаю зайшла до храму, бо вдома на неї стіни тиснули. Усе, я спати!
Вона увійшла в кімнату і зачинила двері, потім усміхнулася, прочитавши повідомлення на телефоні:
«Давай завтра побачимося і вип’ємо кави. Наприклад, у «Латте» о другій годині дня.»
«Добре, до завтра», – відповіла вона і лягла спати.
У них так швидко все закрутилося, що Тетяна буквально літала від щастя. А він відтанув поруч із нею, адже Тетяна допомогла пережити йому велике горе, підтримуючи словом і ділом. Навіть мати з бабусею не могли причепитися до хлопця – хороша робота, квартира, не палить, випиває у свята. А ще їм подобалося, що він дуже уважний, обов’язково цікавився здоров’ям бабусі й робив начебто мимохідь компліменти матері Тетяни, помітивши в неї стрижку, що їй чудово пасувала, чи казав, що їй пасує новий шарфик і він знає, в кого Таня така красуня.
— Казала я тобі – у культурні місця треба ходити, – бабуся усміхалася.
— Храм теж до них належить? – недовірливо запитала мати.
— А як же, туди погані люди рідко заглядають.
Ярослав усім припав до душі, і коли нарешті на початку березня подруги змогли зустрітися і посидіти втрьох, кожен ділився своїми новинами. Оля зніяковіло посміхаючись говорила, що на неї звернув увагу начальник не як на співробітницю, а як на жінку. На Різдво він уперше її поцілував, коли вони розходилися в готелі по своїх номерах. І напевно, вона прийме його залицяння. Света спершу не хотіла говорити, ніби боялася чогось, але незабаром Оля і Таня зрозуміли – до неї повернувся колишній чоловік. І вона його пробачила.
— Ось і ти в нас, Танько, тепер під чоловічим захистом. Як мама Олена і бабуся на нього відреагували?
— Бабуся онуком кличе, а мама тепер ходить і твердить, що якщо я пропущу такого мужика, вона мені ніколи цього не пробачить.
— Ну що, дівчата, все, що не робиться, все на краще, – Світлана підняла келих. Якби моя Алінка не захворіла, я не повернулася б додому і не зателефонувала колишньому, щоб привіз ліки. Якби Оля не поїхала в те відрядження на Різдво, не зблизилася б вона з Сергієм Семеновичем. Якби Таня не пішла гуляти й не зайшла до храму, не познайомилася б вона з Ярославом.
— Ну що, дівчатка, за наші Різдвяні дива і за наше кохання, що прийшло до нас без жодних ворожінь, – усміхнулася Таня, піднімаючи келих.
А коли наступного Різдва Ярослав і Тетяна знову пішли до храму, вирішивши зробити це своєю традицією, надворі стояла така ж чудова погода, як і минулого року. Стоячи на вулиці під танці сніжинок, Ярослав освідчився Тані. І вона дала свою згоду в тому самому місці й того самого дня, коли знайшла своє кохання.
