— Весілля… — Юля ледь не стогне, ставлячи перед подругою горнятко з духмяним чаєм. — Хоча яке там весілля — справжня ворожнеча через нього! Ми вже місяць як чоловік і дружина, а пристрасті не вщухають. Усе з’ясовують, «як воно мало бути» за правилами.
Юля вже понад місяць має статус законної дружини. Але цей час, який мав би бути «медовим» і солодким, затьмарений нескінченними претензіями родичів з обох сторін. Взагалі, важко уявити дві більш різні родини, ніж у Юлі та Федора.
У домі Федора завжди панувала справжня диктатура «святого обов’язку». Квартира його батьків більше нагадувала музей, де кожна річ була німим докором і нагадуванням про те, скільки на неї заробляли.
Батько, Володимир Петрович, колишній військовий, а згодом бухгалтер на пенсії, вів не лише книгу обліку комунальних платежів, а й такий собі внутрішній реєстр батьківських жертв, покладених на вівтар виховання сина.
— На оцей комп’ютер ми два роки копійку до копійки складали, — любив він повчати, вказуючи на стареньку техніку, що припадала пилом у кутку. — Усе для того, щоб ти у нас людиною став і від прогресу не відставав.
А диван цей? Ми ж його обирали, щоб у тебе, крий Боже, спина не боліла! Ортопедичний, за всі гроші світу… Ох і влетіло ж воно нам тоді у копієчку!
Мати, Дарина Миколаївна, яка все життя пропрацювала фельдшеркою, доповнювала цю картину майстерним вмінням викликати почуття провини. Її улюбленим методом було «мовчазне страждання».
Якщо Федір забував зателефонувати у четвер (а дзвонити належало саме в цей день, і ніяк інакше), то в неділю він заставав маму з червоними очима. Вона демонстративно шепотіла батькові так, щоб син чув:
— Нічого, Володю, я впораюся… Просто вчора серце так хапало, що й слова не могла мовити.
Будь-який успіх Федора приписувався виключно батьківським заслугам, а найменша невдача — його особистій невдячності.
Зараз молодь називає таку атмосферу «токсичною», але Федір слів не підбирав — він просто накивав п’ятами з дому, щойно почав заробляти на шматок хліба.
Юля згадує, як чоловік розповідав про те «визволення»: то був ще той атракціон із батьковими повчаннями та материнськими нападами раптової недуги.
— А у нас вдома, — продовжує Юля, відламуючи шматочок домашнього печива, — був вічний карнавал.
Її мама, Лідія Сергіївна, працювала режисеркою у будинку творчості, і це накладало відбиток на все.
Їхня квартира завжди нагадувала театральну залу, готову до раптового напливу гостей: колег, чиновників з управління, якихось «потрібних людей» чи аматорів із трупи.
У шафі пишався сервіз на дванадцять персон, яким користувалися раз на пів року, але мили щотижня — щоб блищав! Усі розмови за столом точилися не навколо того, як вони живуть насправді, а довкола того, «як це виглядатиме в очах людей».
Весілля доньки в уяві Лідії Сергіївни мало стати апофеозом її режисерської кар’єри — геніальною постановкою з викупом, рушниками та сотнею гостей.
Думка про те, що Юля може хотіти чогось іншого, сприймалася як особиста образа і ледь не державна зрада.
Юля з Федором познайомилися, можна сказати, «на бігу».
Він ховався від чергової недільної лекції про «шану до батьків», вона — від маминої репетиції чергового прийому «вельмишановних гостей». Зіткнулися у дверях кав’ярні, розговорилися і раптом зрозуміли, що розмовляють однією мовою.
Рішення побратися було цілком природним. Тільки от Юлі геть не хотілося починати сімейне життя з грандіозної вистави, а Федорові — зі слухання тостів про те, як тато з мамою недоїдали, щоб його вивчити.
Молодята поговорили щиро і… через сім місяців подали заяву на шлюб. Обрали просто вільний вівторок. Ні обручок з діамантами, ні пишних суконь. Прийшли у призначений час, дочекалися черги серед таких самих звичайних пар.
Співробітниця РАЦСу звичним втомленим голосом зачитала стандартні слова, вони розписалися в журналі — і все.
Весь процес зайняв менше часу, ніж обідня перерва. Вийшли на вулицю, купили по порції морозива і поїхали додому, на орендовану квартиру. Все пройшло саме так, як вони мріяли: удвох, без зайвого галасу та повчань.
— А потім вони отямилися, — усміхається молода жінка. — Дарина Миколаївна вийшла на зв’язок за два дні. Певно, має своїх «інформаторів» у РАЦСі, місто ж у нас не таке вже й велике.
— Юліє? Це Дарина Миколаївна, — прошепотів у трубку незнайомий голос (молодята принципово не знайомили батьків до весілля). — Ви зараз удома? У мене до вас серйозна розмова. Поясніть мені, що це було? Я щойно від Людмили Семенівни, своєї знайомої… неважливо звідки. Вона мені все розповіла! Ви хоч розумієте, у яке становище ви мене поставили перед людьми?
— Ми з Федором побралися. Ми дорослі люди, — спробувала спокійно відповісти Юля.
— Дорослі?! — голос у трубці аж задзвенів. — Дорослі люди не ховаються по кутках! Дорослі люди думають про батьків, які їх на ноги поставили! Як мені тепер сусідам в очі дивитися? Що родичам казати? Батько Федора зі мною не розмовляє, він у нестямі від люті! Ви що, тільки про власну зручність думали?
— Ми думали про те, чого хотілося нам, — відрізала Юля.
— По-вашому! А про родину, про традиції ви не чули? Це ж егоїзм чистої води! Ви мене в могилу зведете своєю поведінкою! У мене тиск під двісті!
Наступного дня телефон знову розривався. Але цього разу тон змінився з істеричного на командний.
— Ми з батьком обговорили ситуацію, — крижаним тоном заявила новоспечена свекруха. — Щоб хоч як загладити цей конфлікт, ви зобов’язані організувати вечерю для родин. У пристойному закладі. Зберемося, познайомимося, відсвяткуємо як годиться. Щоб закрити цей неприємний інцидент.
— Ми не будемо влаштовувати ніяких вечерь, — чітко відповіла Юля. — У нас немає таких планів, та й грошей зайвих теж. Нам тепер на власне житло треба збирати.
— Плани змінюються! — не відступала та. — А гроші… ви ж відкладаєте? От і візьміть звідти. Це ваш обов’язок, Юліє. Перед новою родиною. Інакше що люди скажуть? Що ви нас соромитеся? Я не дозволю, щоб на нашому прізвищі була така пляма!
Федір, почувши про ці перемовини, лише гірко посміхнувся:
— Вона не заспокоїться. Але боротися кожен за своє ми не будемо. Її сила — докори та тиск через рідню. Наша — тиша. Вона вимагає пояснень і виправдань? А ми їх не дамо. Це дратує її найбільше.
Так і сталося. Потім дзвонила тітка, за нею — двоюрідна сестра. Усі співали одну й ту саму пісню: «Схаменіться, зробіть хоч що-небудь, не можна так із батьками, вони ж у Федю всю душу вклали!».
Юля просто перестала брати слухавку з незнайомих номерів. Дарина Миколаївна прислала довжелезне голосове повідомлення, де перераховувала всі свої болячки, які загострилися через «невдячних дітей».
Федір видалив його, навіть не дослухавши до середини.
— І знаєш, що найцікавіше? — каже Юля подрузі. — Після всієї цієї історії я нарешті відчула себе по-справжньому дорослою. У свої двадцять сім — вперше в житті. Бо змогла не прогнутися під чужі «так треба» і «що скажуть люди».
— А твоя мама як? — цікавиться подруга.
— О, моя ще не знає! Вона була на гастролях, зараз готує нову виставу. Але, думаю, другу бурю про те, як вона мріяла «видати єдину доню заміж за всіма канонами», я теж якось перетриваю.
Цю історію розповіла наша читачка, і вона вкотре нагадує: весілля — це свято двох сердець, а не звіт перед сусідами чи родичами. Часто ми так боїмося когось образити, що забуваємо про власне щастя, хоча справжня повага до батьків полягає зовсім не в пишних застіллях.
А як ви вважаєте — чи варто йти на поступки рідні у таких важливих питаннях, щоб зберегти мир, чи краще відстояти своє право на тихе свято? Чи були у вашому житті випадки, коли «традиції» ледь не зіпсували стосунки?
