Ірина прокинулася о шостій ранку. Серце радісно билося: 25 років разом, срібне весілля! Вона тихенько підвелася, чоловік, Віктор, ще спав. Ірина планувала все ідеально: у холодильнику — продукти на улюблений мʼясний салат і звичайно ж запечене м’ясо (ну дуже вже вони полюбляють мʼясо).
Торт мали привезти по обіді.
На згадку про минуле, Ірина дістала кришталеві келихи — подарунок свекрів, який берегла двадцять років і використовувала лише на великі свята. Діти, Аня та Максим, які вже роз’їхалися по містах, обіцяли приїхати ввечері, щоб зробити батькам сюрприз.
О дев’ятій Віктор вийшов на кухню, позіхаючи.
— Доброго ранку, — усміхнулася Ірина. — Каву будеш?
— Буду. А що, свято якесь? Стіл накрила.
Ірина завмерла. Серце шугнуло вниз.
— Вікторе, ти що, забув?
— Що забув? — він здивовано глянув на неї. — Субота, здається… А що?
— Вікторе… Сьогодні двадцять п’ята річниця нашого весілля!
Він ляснув себе по лобі.
— Ой, точнісінько! Зовсім вилетіло з голови! Іро, вибач!
Ірина мовчки налила каву, руки її тремтіли. Чоловік схопився: «Я швидко збігаю, куплю квіти і якийсь подарунок!»
— Не треба, — тихо сказала Ірина. — Сідай, пий каву.
Він виправдовувався: «Іро, ну пробач, справді! Стільки справ на роботі, я просто замотався зовсім!» Вона кивнула. Віктор випив каву і, пообіцявши повернутися до шостої, поїхав на роботу, посилаючись на важливу зустріч.
Залишившись сама, Ірина сіла за стіл і заплакала. Чверть століття, а він забув.
Подруга Лариса, якій Ірина подзвонила, щоб виплакатися, спробувала заспокоїти: «А може, він спеціально? Готує сюрприз?»
— Ні, ти б бачила його обличчя! Він справді забув! — відповіла Ірина, додаючи:
— Я не хочу звикати до цього. Я не хочу бути меблями!
Дивлячись на старі фотографії, Ірина раптом усвідомила: вони залишилися вдвох, але їм не було про що розмовляти. В обід подзвонила Аня, поцікавилася про підготовку.
Ірина збрехала, що все добре, і написала чоловікові: «Діти приїдуть о шостій. Не спізнюйся».
Він відповів: «Буду. Цілую». Ірина не могла згадати, коли востаннє він цілував її по-справжньому.
О п’ятій приїхали діти, привезли торт і путівку в санаторій.
— А де тато? — запитав Максим.
— На роботі. Обіцяв на шосту, — відповіла Ірина.
О сьомій двері відчинилися. Увійшов Віктор із букетом дешевих хризантем та пакетом із магазину.
— Вибачте, що затримався! Затори були! — він простягнув Ірині квіти. — Зі святом, люба!
За столом, після тостів і вручення подарунка (путівки в санаторій), Ірина не витримала.
— Вікторе, вранці ти не пам’ятав, який сьогодні день!
— Іро, ну не починай… При дітях же…
— При дітях можна забути про річницю, а говорити не можна? — Ірина підвелася. — Скажи мені чесно: ти хоч раз за останні роки думав про мене? Про нас?
— Що ти таке кажеш? Я ж працюю! Для сім’ї стараюся!
— Для якої сім’ї? Діти поїхали! Я тут сама сиджу! Коли ми востаннє розмовляли про щось, окрім побуту?
— Ми ж кожен день розмовляємо! — обурився Віктор.
— Про що? Про те, що купити в магазині? Це не розмова, це побут!
— А про що розмовляти? Ми стільки років разом! Усе вже сказано!
— Усе сказано… — Ірина гірко посміхнулася. — Я сьогодні цілий день думала й зрозуміла: ми стали чужими. Живемо в одній квартирі, але ми чужі люди.
Син і донька намагалися втрутитися, але Ірина не зводила очей із чоловіка.
— Твій батько забув про річницю, бо йому байдуже. Йому важлива лише робота. А я? Я просто є. Як меблі.
— Ірино, припини! — Віктор стукнув кулаком по столу.
— А коли мені влаштовувати? Коли ти на роботі? Чи перед телевізором? — запитала Ірина. Вона дістала конверт: — Я вирішила: на путівку, яку діти подарували, поїду сама. Мені треба подумати, що робити далі.
Діти поїхали за годину, вмовляючи матір не рубати з плеча. Віктор, залишившись наодинці, запитав: «Ти справді хочеш розлучатися?»
— Я сказала, що мені треба подумати. Ти забув про мене. Зовсім. Я для тебе невидима.
— Іро, але я ж люблю тебе…
— А як ти це показуєш? Квітами з кіоску раз на рік? Черговим поцілунком перед роботою? Мені сорок вісім років. Я не потребую грошей, Вікторе. Я потребую уваги. Того, щоб зі мною розмовляли. Щоб я була не просто функцією «приготувати-попрати-прибрати», а жінкою.
Вона відсторонилася від його спроби обійняти.
— Ти вже обіцяв. Багато разів. Не зі страху втратити треба мене любити, а просто так.
Ірина взяла валізу.
— Я їду до Лариси на кілька днів. Беру паузу. Мені треба подумати, чи хочу я так жити далі.
У подруги вона провела три дні. Плакала, розмовляла. Лариса зізналася: «У мене так само було. Тільки я змирилася. А ти молодець, що не змирилася».
Через тиждень Ірина повернулася. Відчинила двері й застигла. У квартирі було ідеально чисто, пахло свіжістю. На столі стояв величезний букет її улюблених червоних троянд.
З кухні вийшов Віктор у фартуху.
— Ти повернулася, — видихнув він. — Я готую. Твоє улюблене.
На ліжку лежала коробка, перев’язана стрічкою. Усередині — новий фотоальбом. Ірина відкрила. На першій сторінці — їхнє весілля з підписом: «Початок». Далі — їхнє життя, зібране по роках. На останній — їхнє недавнє фото на лавці й підпис: «Продовження буде?»
Ірина подивилася на чоловіка. В очах у нього стояли сльози.
— Прости мене, — сказав він. — За ці роки. За те, що забув, як тебе любити. Я записався до сімейного психолога. Хочу навчитися бути чоловіком заново. Не просто співмешканцем, а чоловіком.
— Це буде нелегко, — нарешті сказала Ірина.
— Знаю. Я буду старатися кожен день.
Ірина закрила альбом.
— Тоді ходімо вечеряти. Що ти там готував?
За вечерею вони розмовляли. По-справжньому. Про те, що відчувають, чого бояться, чого хочуть. Вперше за багато років. І Ірина зрозуміла, що, можливо, у них ще є шанс. Якщо обоє захочуть бути не просто поруч, а разом. І можливо навіть вона візьме його до санаторію)
***
Ця історія — наче дзеркало для багатьох пар, які живуть разом роками, але стають чужими. Скільки разів ми бачили, як чоловіки з головою йдуть у роботу, а жінки перетворюються на «функцію»?
Головна мудрість Ірини: не змиритися з невидимістю. Сподіваємося, похід до психолога стане для них справжнім «другим початком». Чи вірите ви, що стосунки після такої кризи можна справді відновити?
