— Купи, ну купи його, мамочко! Зроби мені подарунок на Новий рік! — просив у магазині семирічний Андрійко.
— Велосипед?! Та ти що, синку: от коли прийде весна…
— Та яка ж зараз зима? — заперечував син. — Снігу навіть немає. Ти так і скажи, що в тебе, як завжди, немає грошей!
— Так, справді, немає. Ти не хвилюйся так. От побачиш, щойно потеплішає — буде в тебе велосипед.
— А я хочу зараз! Ти ж сама обіцяла, пам’ятаєш? Буде подарунок, який сам виберу. Ти обіцяла, а слова не дотримуєшся.
Світлану ніби щось кольнуло в серце. Бо вона справді обіцяла. Сина вчила завжди дотримуватися обіцянок. Але Андрійко вже не маленький, має розуміти, що після того, як вони з Миколою розлучилися, життя їхнє дуже змінилося.
— Андрійку… Може, я поговорю з татом, і він…
— Він, він, а що він? — схлипував носиком хлопчик. — Тато тепер усе купує своїм «новим» дітям. Ти думаєш, він пам’ятає про мене?
Хлопчик говорив так голосно й так схвильовано, що люди стали озиратися. Світлана взяла сина за руку й насильно повела до виходу.
— Ходімо швидше. Удома поговоримо.
— А я хочу велосипед і нікуди звідси не піду, — вже розплакався Андрійко.
— А мама твоя хоче золоте кільце й дорогу нову шубу! Теж мріє про подарунок на Новий рік! — із болем у голосі майже вигукнула Світлана…
Удома хлопчик заспокоївся, але винним себе не вважав. Зачинився у своїй кімнаті, не захотів навіть вечеряти.
Света з дитинства мала життєвий принцип: ніколи й нічого не просити, щосили йти до бажаної мети самостійно. Але зараз цей принцип не спрацював. Переступивши власну гідність, вона таки зателефонувала Миколі.
— Та я вже зробив йому подарунок, ти що, забула?
— Але він так мріє про велосипед! А ти аліменти не платив уже три місяці.
— А в тебе в голові тільки гроші! Я допомагаю вам, коли можу й чим можу. У мене незабаром зʼявиться власна дитина, і я не можу розкидатися грішми й подарунками, — крижаним голосом відповів колишній чоловік.
— Зрозумій ти нарешті, річ не у велосипеді. Хлопчик переживає, що сім’я наша більше не існує. А ти, рідний батько, сином зовсім не цікавишся. Такий подарунок для нього — це підтвердження, що ти, попри все, любиш його, як і раніше.
— Добре, я що-небудь придумаю, але обіцяти не буду, — сухо відповів чоловік.
Света зрозуміла: відповідь була характерною для Миколи — вона майже нічого не означала. І не варто було їй так принижуватися…
Перед сном Андрійко таки вийшов зі своєї кімнати. Підійшов до Світлани, притулився міцно-міцно, віддано зазирнув у вічі. Без зайвих слів мати й син знайшли спільну мову, і все одне одному пробачили.
…На святковому новорічному столі було безліч страв. Залишилося тільки занести з балкона креманки з фруктовим желе (улюбленими ласощами сина). Із глибини коридору вона почула настирливий дзвінок у двері. Тут же почувся радісний голос Андрійка:
— А хто там?
— Дід Мороз. Хоче побачити хлопчика Андрійка, який давно мріє про спортивний велосипед.
Хлопчик миттєво відчинив двері й завмер від несподіванки.
На порозі їхньої квартири — казковий персонаж, але тільки в руках у нього замість великого мішка з подарунками — спортивна сумка через плече, під рукою — дитячий велосипед.
Андрійко, дякуючи, майже вихопив його з рук Діда Мороза й помчав до вітальні, де мама закінчувала накривати на стіл.
— З Новим роком вас! Щастя й достатку. До столу не запросите? Щось Дід Мороз зголоднів, чималий шлях пройшов, щоб зробити Андрійкові подарунок.
— А ти справжній Дід Мороз? — не вгамовувався схвильований хлопчик.
— Звичайнісінький, із далекої країни Лапландії, де живе Снігова Королева. Замерз я дуже, а у вас тепло й так смачно пахне!
Загадковий гість вихваляв качку з яблуками, ласував смачними салатами, не відмовився й від солодощів.
— Одна моя знайома, вірніше, однокласниця, яку я любив із самого дитинства, теж дуже смачно готувала качку. От тільки заміж за мене не пішла, злякалася холодної арктичної зими.
Дід Мороз, напевно, хотів розповісти якусь свою історію, але на годиннику вже була пів на дванадцяту ночі.
— Засидівся я тут у вас, хвилююся, що ваш чоловік неправильно зрозуміє.
— А я не заміжня! — несподівано для себе відповіла Света. — Ми живемо удвох із сином.
— І кандидатів у женихи немає?
— Не маємо!
— Так це ж чудово, просто чудово! — повеселішав Дід Мороз. — А я насправді нікуди не поспішаю…
У передпокої почувся телефонний дзвінок.
— З Новим роком вас! Щоб у Новому році, Свето, ти обов’язково зустріла того чоловіка, про якого мріяла, і, нарешті, вийшла заміж! — вітав колишній чоловік. — Привітай сина, скажи, що велосипед отримає за рік.
— Спасибі, тільки ти не хвилюйся так. Ми вже з велосипедом. Дід Мороз подарував.
— Облиш жарти, який Дід Мороз? — із ноткою сарказму в голосі промовив Микола. — Ти досі віриш у дива?
— А чому б і ні? Просто, лягаючи спати після нашої з тобою розмови, я загадала бажання — щоб у новорічну ніч сталося диво й у нашому з Андрійком житті щось змінилося на краще. Тепер Дід Мороз святкує Новий рік разом із нами.
— Та ти що, з глузду з’їхала? — кричав у слухавку Микола. — Впускаєш у квартиру хтозна кого? І як він дізнався, що Андрійко хоче саме велосипед?
І тут до Світлани ніби повернулася свідомість. Але справді, дуже дивно виходить.
Звідки він знає їхню адресу, ім’я сина?
Погляд Світлани зупинився на великій спортивній сумці на підлозі в коридорі. У агенції свят вона нічого не замовляла, нікому зі знайомих не розповідала про конфлікт із сином. Дивно, дуже дивно…
Світлана намагалася пролити хоч якесь світло на цю подію. Із зовсім невластивою для неї цікавістю вона вирішила зазирнути в сумку.
Тремтячою рукою відчинила блискавку й не повірила очам! Розкішне хутро м’яко лоскотало пальці, мерехтіло від яскравого світла бра.
— Подобається? — голос Діда Мороза змусив її озирнутися.
Нічний гість повільно знімає шапку й бороду, розстібає шубу, і під нею Світланка бачить солідного чоловіка.
Із нагрудної кишені гість дістає документницю. А з неї на підлогу випадає фотографія — дівчина з блакитними очима, заплетеною косою, у сукні в білий горошок, поряд — юнак… Фото зі шкільного випускного вечора.
Світлана не вірить своїм очам.
— Олексій, Льошо, Льошо Калюжний?
…Вона, напевно, вийшла б тоді за нього заміж, якби не була такою молодою й розбірливою. Йому тоді запропонували дуже вигідну роботу за кордоном в Ірландії. І він твердо вирішив їхати. Таку можливість не можна було втрачати.
А дівчина не захотіла залишати маму, бабусю, й їхати куди очі бачать за Олексієм.
До того ж поряд був Микола, вони разом вступили в інститут, потім одружилися…
Олексій дізнавшись цю новину, не повернувся, ніби зник. Потім стало відомо, що він гарно закріпився за кордоном, і навіть розбагатів. Подейкували, що він так і не одружився.
Важко було зізнаватися у своїх помилках, бо насправді вона кохала тільки Олексія. Після весілля з Миколою дедалі частіше думала, що вчинила абсолютно необачно…
Світлані раптом стало зле. Заморочилася голова.
— Прости мене, Льошко! Краще б я всі ці роки прожила на чужині. Я дуже шкодую, що так вчинила з тобою. Як ти нас знайшов?
— Дуже просто, — відповів Льоша. — Довго не був у відпустці. А тут наче потягнуло в рідні краї. Я тоді довго проводжав тебе з роботи до під’їзду. Звісно, таємно — підійти не наважувався. І тут щасливий випадок допоміг! Я став мимовільним свідком вашої з Андрійком сварки в магазині. І, чесно кажучи, був радий, що саме так усе й сталося.
— А шуба звідки?
— Твоє новорічне бажання. Так хотілося тебе здивувати, адже я сам у житті домігся бажаної мети й став успішним. Живу, як ти сказала, на чужині, але все ж щасливий! Думаю, що шуба тобі знадобиться.
…Коли Світлана, Олексій й Андрійко стояли на залізничному вокзалі, чекаючи на потяг, вони випадково (а може, й ні) зустріли Миколу. Андрійко вирішив попрощатися з татом:
— А знаєш, тепер у мене буде багато іграшок і подарунків. Я їду в казкову країну Лапландію. Там живе Дід Мороз. Він виконує всі дитячі бажання. А найголовніше, він досі любить Снігову Королеву — мою маму Світланку!
Як ви вважаєте, у скільки років людина перестає вірити в новорічні дива, а починає створювати їх сама?
