– Ти… Ти… – Ольга схвильовано вхопилася за одвірок, нахилилася, щоб ковтнути повітря, – Ти знаєш… Павло повернувся, – видихнула.
Вона важко дихала, бігла, перестрибуючи купи, легко, як молода кізочка, перемахуючи через усі перепони – так хотілося першою поглянути на реакцію Надії. Бігла берегом річки, так було скоріше – будинки виходили до річки. Але перед хатою подруги Надії стежка здіймалася вгору, і їй не вистачило подиху.
Надя била по столу тісто. Вона вислухала Ольгу не рухаючись, а потім раптом почала шльопати тісто об стіл далі. Ольга витріщила очі.
– Надя, то ти знала чи що? Він тобі писав?
Надія глянула на неї сердито.
– Чого це знала?
– Ну, ну те, що…
Надія сіла на табуретку.
– Скажеш ти чи ні! Тягне і тягне… Чого там?
– Так не один він приїхав. Дружину привіз, – швидко сказала Ольга.
Надя перевела очі на вікно, подивилася кудись у далечінь, вище за шиферний дах корівника, мовчки піднялася і продовжила катати тісто. Ольга тільки зараз зрозуміла, яке це велике горе для подруги. Вона здогадувалася, що між Надькою і Павлом відбувалося щось, але не хотіла навіть вірити.
Три роки Надія чекала на нього з армії. Усі знали, що вона – наречена Павла. Вважали, що приїде він – і весілля. Надія з матір’ю Павла вже настільки близькі стали, що та її донькою кличе. А тут…
Ольга стягнула черевики з налиплими травами, пройшла, сіла на лаву біля печі.
– Надія, вона страшна. Де тільки шукав таку, – тихенько сказала Ольга.
– Мені байдуже, – нарізуючи тісто на однакові круглячки, відповіла Надя.
– Ага. Маленька, худенька, волосся підрізане, як у хлопчика нестриженого. Замість хустки – млинець на голові. Як його – баретка.
– Мені байдуже, – відповіла Надія.
Ольга не витримала, різко пересіла за стіл, щоб бути обличчям до подруги і заторохтіла:
– Як же! Як він, так! Ти чекала, ти он навіть на танцях осторонь була від усіх. Адже всі знали – чекаєш! А він! А він скотиняка після цього, Надя! Адже три роки, три роки… Могла б заміжня бути давно!
– Могла б, – Надія знову подивилася в далечінь, подумала про своє.
– Так… Пам’ятаю, як артист за тобою ходив! Чого не пам’ятаю чи що? У місті жила панянкою. А ти ось… А він… Скотиняка Павло.
Надія мовчки місила круглячки тіста. Місила жорстко, наполегливо, давлячи кулаком, ніби тісто і було винним у її біді. Оля ще щось говорила, згадуючи відданість подруги нареченому, а Надя все місила.
– Надя, чого робити? – запитала Оля, дивлячись на Надію.
– Нічого. Добре, все. Одружився ж, хай живе.
– І ти хочеш ось так їм все пробачити? Ось так і пробачити цьому гадові? Я б йому… я б йому… Я б йому пошматувала очі. І цій дівці заразом!
– Вона тут до чого?
– Як це ні до чого? Як не до чого? А то не знають вони там, в арміях цих, що на хлопців удома наречені чекають! Тільки й думають, як відвести! Не можна так залишати це, Надька, не можна!
Довести їй треба, що не можна так. Адже не зрівняти навіть вас. Ти і вона… та поряд не поставиш. От і треба допомогти йому розібратися, щоб бігла вона звідси, аж п’яти шоб сяяли… А тітка Сашка як любить тебе, а… Мати каже, що до Зінченків прибігала, ледь заспокоїли.
– Ох, так. Шкода тітку Сашку…
– А тебе не шкода? Себе тобі не шкода? Ну ось що… Ти б поплакала. Хоч би Колька твій прибіг. А де ж він?
– Та з хлопцями на річці, рибу ловлять.
– Не можна тобі однією. Ніяк не можна. Я побіжу, бо в мене там дядько Генка годівниці збиває, матір допомагати веліла. Але ти не бійся, ми придумаємо чогось. Прибіжить до тебе.
– Не треба мені…
– Ну, ну… гаразд. Заспокоїться трохи, там і вирішимо.
Ольга натягла черевики й побігла. Надія подумала, що до дядька Гени вона не побігла. До Таньки, мабуть, новину обговорювати.
Надя вимила руки, зайшла до зали й з глухим риданням кинулася на подушки, зминаючи в руці жорсткі накидки. Було так боляче.
Звістка про те, що Павло Бабенко повернувся з дружиною, розлетілася вулицями, а потім і по всьому селу. До хати Бабенків потягнулися родичі та знайомі. Заплескала хвіртка, впускаючи й випускаючи гостей, заглядали куми-сусідки, прибігали до Павла друзі.
Прийшла і залишилася в хаті дружина старшого брата Павла – Наталія з сином. Вона з тугою поглядала на пригнічену матір.
Зоя від такого скупчення людей розгубилася. У будинок зайшла вона зі світлою усмішкою. Павло вирішив зробити матері сюрприз – про свій приїзд повідомив, а ось про те, що приїде не один, не написав.
Та й день точний ніхто з родичів не знав. І мати на порозі ніяк не могла зрозуміти – що то за дівчина? По дорозі син кого зустрів чи що? Піде зараз…
Вона посміхалася, охала, обіймала сина, щось говорила, кивала, доки виразно не почула:
– Мамо, Зоя – дружина мені. З нами буде жити.
– Хто? – перепитала Олександра збентежено.
– Дружина. Ми одружилися, мамо, – Павло сяяв усмішкою.
Тітка Сашка батогами впустила руки і довго, не блимаючи, дивилася на збентежену Зою. А Зоя глибоко зітхнула, подивилася на Павла, шукаючи підказки – як бути? Обіймати начебто вже неправильно буде. Мовчати – ніяково.
– Вітаю, а ми Вам подарунок привезли, – сказала Зоя перше, чого спало на думку.
– Ось ти подарунок! – зітхнула мати, маючи на увазі, звичайно, не те, що лежало у валізі.
Павло заніс валізу у велику кімнату, показав Зої на ліжко в закутку за шафою, кинув на неї валізу, сказав, що це їхнє ліжко. Зоя присіла поряд із валізою, відкрила і відразу закрила. До хати вже приходили люди.
– Ану, Павло! Ооо! Який мужній ти став! Давай у бригаду до нас! Де ж дружина? Ану, показуй! Кажуть, менше горобця, – пролунало з кухні.
Зоя заправила короткі волоски за вуха, подивилася у велике дзеркало, що висить на стіні, вийшла на кухню. Вона, справді, була трохи іншою. Не такою, як жінки в їхньому селі.
Великий чоловік стояв посеред невеликої кухні, захаращуючи майже весь простір.
– Вітаю, – привіталася Зоя, скромно стоячи за його спиною.
Він обернувся:
– Дійсно, наче горобець. Ну, чудово, здорово! – І на обличчі розчарування.
– Гарного потроху, – жартував Павло, – Сідайте, дядьку Василь.
Потім ще заходили люди. Зоя була в спортивних штанях, закручених трохи нижче коліна, у простій кофтині, яку вдягла в дорогу. Одягнулася так, як одягалася в дорогу завжди, коли вони їздили в інституті в поїздки, ходили в походи.
– Мабуть, треба переодягнутися, – прошепотіла вона Павлу, – А то, прям, свято наче, а я…
– Так переодягнися…
Зоя прикрилася в кімнаті, відкрила валізу, вибираючи сукню. Все її багатство вмістилося в неї. Нарядів у неї практично не було. Вибрала найкраще – світло-сіра сукня з відкладним комірцем. Але тільки стягла з себе штані, як у кімнату зайшла Наталя, невістка Павла.
– Я це, не соромся, – вона бухнулася поруч на ліжко, – Чого тут у тебе? – зазирнула у валізу, – О, сорочка гарна, подаруєш?
Ця сорочка дуже подобалася Зої. Це була єдина її красива білизна.
– Беріть. Тільки…
– А так… Мала буде, зовсім крихітна. А ще що є? – вона безпардонно нишпорила в білизні Зої. — Ось ця хустка нічогенька.
– Подобається? Візьміть.
До кімнати без стуку забіг син Наталі, хлопчик років п’яти. Зоя швидше натягла на себе сукню.
– То це і все твоє? – запитала Наталя.
– А де посаг?
Зоя не знала, куди можна прибрати штані, посунула до себе валізу, засунула речі туди.
– Придане – не пережиток. Посаг кожна дівка накопичує. А тебе чого, мати не навчила? Хлопчик висунувся на кухню, де сиділи чергові гості й голосно констатував:
– А у дружини Павла навіть посагу немає. Ось!
– Я думаю, мене Павло не за посаг покохав, – уже насупилась Зоя.
– Та ну, а за що ж тоді? Може скажеш, – сміялася Наталя, але незлобливо, – Чого пхаєш у валізу, он же шафа.
Вона сміливо відкрила шафу, витягала білизну з полиць, завантажуючи все на ліжко.
– Давай, перетягнемо це в кімнату мами. Нехай вирішує – куди. А вам з Павлом шафа потрібна. Потім може і свою придбаєте. І вони понесли важкі стоси до маленької світлиці.
Олександра ахнула:
– Це чого це?
– Шафу звільняємо для молодих, – несучи важкий стос, буркнула Наталя.
– Вітаю, не встигла заселитися, вже… Павло, чого це твоя дружина тут командує?
– Зсунула брови Олександра. І не так шкода було шафи, як не діло це, будинок повний гостей, а вони білизну тягають.
Зоя спробувала пояснити, що це не вона, але за загальним гулом її не почули. Сіли до столу, підняли чарки за Павла, за повернення. Про Зою взагалі не говорили, ніби вона була тут випадковим непроханим гостем. Павло відчув її незручність і промовив:
– А давайте вип’ємо за мою дружину – за Зою.
– Будьте щасливі разом! – промовив дід Василь, поспішаючи перекинути чарочку.
Інші промовчали. Мати витерла губи фартухом і зітхнула. Павло випив і взяв закуску.
– Ну, розкажи, звідкіля ти? – запитувала сусідка.
– З Одеси. Там із Павлом і познайомилися.
– А як познайомилися?
– А ми до них на судно приїжджали. Я – головна на курсі була. Ось і…
– А батьки твої хто?
– Нема. Я в дитбудинку виросла.
Олександра насупилися ще більше, зітхнула, перезирнулась із Наталею.
***
До теслярської бригади Павло пішов з небажанням. Погодився лише до весни, поки машин нема. А потім навіть зрадів – материнська хата вимагала ремонту, а теслярі завжди легше, де потрібну лісину знайти, з хлопцями домовитися про допомогу.
Почав мріяти Павло і про свій будинок, бо у матері із Зоєю не ладналося. Спочатку Зо щосили намагалася освоїти незнайомий їй сільський побут, а тепер і вона охолола.
– А навіщо, Павло? Якщо все одно щоб я не зробила, все не так. Хліб спекла – кислий, двір почистила від снігу – криво, курей та тих неправильно годую. А якщо млинців напекла – не смачні.
– Та годі тобі, не ображайся на матір. Вона звикла сама та сама. Чого вам ділити? А, до речі, чого ти її мамою не кличеш?
Зоя знизала плечима. Нікого й ніколи не називала вона цим словом. Їй і року не було, коли мати загинула.
Невдовзі від горя не стало й бабусі, не оговталася. А Зоя потрапила до дитячого будинку. А потім уже опинилася в Одесі.
Їх дитбудинок був один із найкращих. Добрі вихователі, відмінні вчителі у школі. Вона чудово вчилася, легко вступила до педагогічного – добрий приклад був перед очима. Була завжди активна. Громадська робота, життя в колективі … вона виросла так – завжди в колективі.
На останньому курсі познайомилася з Павлом, і він покликав заміж, покликав додому. Він так розповідав про своє село, про будинок, про свої плани, що Зоя і закохалася, і загорілася бажанням поїхати з ним.
Погодилася легко… Тільки людина, яка ніколи не мала свого, змогла б зрозуміти її.
У неї буде свій дім, чоловік, діти та… мама…
– Яка у тебе матуся? Розкажи, – питала Зоя.
– Яка… Гарна. А яка може бути мати? Мамця тай мамця…
Але все сталося не так, як фантазувала собі Зоя. Особливо – стосунки зі свекрухою. До душі вони ніколи не говорили, хоч Зоя розуміла, що свекрусі цього хочеться. Вона загострювала вуха, коли хтось інший ставив Зої питання про особисте, але сама не питала ніколи.
– А Ви розкажіть мені про батька Павла, будь ласка. Павло його дуже любив, розказував.
– А чого розповідати! Чоловік і чоловік. Працював у колгоспі. Ось і вся розповідь…
– А як ви познайомились?
– А – відмахувалися свекруха, – Знайшла про що згадати. Лізь он краще в підвал, капусти наклади.
***
До зими здавалося, що в селі звикли до дружини Павла. Тим більше, що вона почала працювати в місцевій школі вчителем. Всі вирішили, що ось за розум, мабуть, і покохав її Павло, а то ж не жінка, а горобець худорлявий..
Чутки про те, що в господарстві вона нічого не вміє робити ходили ще селом. Розповідали, що поцькувала чимось восени невістка Олександри всіх курей, нагодувавши їх якоюсь отрутою комах. А ще зварила кашу з жирним хробаком, відв’язала пса, який подушив сусідських вутей, закопала свердловину на городі.
Загалом, що з того було правдою, а що придумали місцеві пліткарки, зрозуміти було важко. Самій Зої було ні до чого. Вона втомилася доводити свекрусі та Павлу, що не винна.
Вона ходила на роботу, зайнялася шкільними справами з певним фанатизмом. Там вона забувала всі тривоги та негаразди. А ось Павлу ці чутки не подобалися.
– Ти поїв вже сьогодні?
Він забіг у будинок брата у справах, Наталя посадила його за стіл.
– Не хотілося вранці.
– Ага, мати на базар поїхала, а ти свого горобця турбувати не став.
– Та вона раніше за мене в школу свою побігла, – виправдовував дружину Павло.
– Ось-ось… А чоловіка нагодувати нема кому. Адже сміються з твоєї дружини, Павло! І над тобою… Приструнив би ти її.
– Я розберуся. Хочуть сміятися, то хай і сміються.
– Так за тебе нам усім прикро, Павло. Надія он ходить, яка дівка! Адже мати до неї бігає досі. Чи не знав? Плачуть обидві по тобі…
– А чого вони плачуть? У нас все добре.
Але слова невістки були неприємними. Цього дня прийшов Павло з роботи напідпитку.
– Павло, ти чого? Ти ж обіцяв…
– А чого я тобі обіцяв?
– Не пити обіцяв.
– Досить! Набридли мені ці буркотіння! Все тобі не подобається. Село наше не подобається, будинок не подобається, мати не подобається.
– Схоже, навпаки – я тут нікому не подобаюсь. У цьому річ, – Зоя сказала це піднявши підборіддя.
– Так зроби так, щоб подобалася… Матері догоди чимось…, з дівчатами подружись нашими. Ти ж на ферму по молоко до них ходиш.
– Павло, ти не кричи. Точно можу сказати, що я намагаюсь. Але… Ти знаєш, у школі я, як колись почуваюся, а тут… Як надламується щось.
Павло щось пробурчав і одвернувся до стіни. А Зоя довго ще сиділа, дивилася у вікно на густі сутінки. Мерзлі шибки вікон жовтіли вогниками. Зоя пішла до грубки, підкинула у вогонь дрова і відблиски вогню, що виривалися, забродили по стінах.
І справді її життєрадісність, яка була притаманна їй, тут, у цьому будинку, випаровувались. Спочатку вона пурхала метеликом, розповідала свекрусі про себе, про своїх друзів, про педагогів.
Одного разу, коли прийшли у гості до свекрухи сусідки, вона навіть прочитала їм улюблені вірші Ліни Костенко. Вони спочатку дивилися на неї витріщеними очима, а потім сором’язливо прикривши роти чомусь засміялися, хоча вірші були зовсім не веселі.
– Ох, і невістка у тебе, Сашка. Артистка.
– Та в нас тут і без неї артистів вистачає. Краще б удома більше водилася. Картоплю в підвалі не переберемо.
– Я переберу днями, – пообіцяла Зоя.
– Та вже ти перебереш, – казала свекруха, – Я вже й без тебе почала.
***
А Олександра все плакала надією. Ось невістка була б, так невістка. І видна, і домовита, і поважна. І їй би полегшення, і головне – лад у домі. І між собою щось не клеїться вже в молоді останнім часом, похмурий ходить син, незадоволений.
Може, ще й розійдуться вони, і поїде невістка назад? Чужа вона тут, не здатна до сільського життя.
Вона вже не раз ходила до Надії до хати. Начебто у справах яким до Єлизавети – матері Надії. Сиділи, чай пили, здавалося, лише трохи говорили про Павла з міською дружиною, але всі розуміли – лише заради цієї розмови й сидять.
– Чого вона. Спина мені болить, а вона все книжки свої читає. Ох, то й живемо.
– А ми її любимо, – раптом видав зі свого кута Колька, молодший брат Наді школяр. Він сидів у кутку за столом, обкладений підручниками.
– Кого це?
– Зою Дмитрівну. Вона весела така, і навчає нас, і історію цікаво викладає. Ми, мабуть, улітку в експедицію з нею підемо. На розкопки.
– На які розкопки! Сиди, експедитор знайшовся.
Єлизавета лаялася, але в словах сина була частка правди. Розбишака Колька з приходом Зої до школи раптом взявся за навчання. Та й увесь його клас якось повернув на краще. Не одна Єлизавета це помітила.
А ось Надія досі за Павлом сумувала. Видно було це. Очі опускали, коли говорили про нього, червоніла. Бідолашна дівка! Бідна…
***
Через день відвезли Кольку на швидкій – отруївся чимось. Прийшов зі школи, схопившись за живіт, знепритомнів. Єлизавета грішила на шкільну їдальню, прибігла до школи, кричала і на Зою.
– Наших дітей цькувати задумали! Їдь геть із села. Кому ми дітей довірили! Кому? Адже знала, змія, що розлучаєш Павла з Надією, знала… Якщо що з Колькою трапиться, я тебе зі світу зживу, то й знай!
Усі накопичені образи від материнського болю за сина злилися в одну. Зоя прийшла додому, залилася сльозами. І там, де душа відпочивала – проблеми.
Павло із бригадою поїхав до сусіднього села, готували там до будівництва корівник. Перед цим просив у Зої прощення за зрив.
– Просто втомився я від цих домашніх суперечок, розумієш? А будинок окремий – справа нешвидка.
Зоя залишилася зі свекрухою. Вечорами майже не розмовляли. Сиділа Зоя за зошитами та підручниками, а Олександра колупалась у кухонному своєму господарстві або лежала, задерши вище хворі ноги, дивлячись у стелю.
Якось ось так і лежала. На стіні стукали ходики. І раптом за вікном із сильним клекотом пішов квапливий дощ. Він гулко стукав по брудних зимових кучугурах, по даху.
– Ой! Аааа! – почула раптом Зоя крик свекрухи.
Вона прибігла, де сиділа на ліжку і дивилася на стелю свекруха. Там тонким струмком по стіні на підлогу стікала вода.
– Нічого собі!
Зоя зрозуміла швидше, схопила ганчірку, поклала на підлогу, намагалася підставити відро, але основна частина води лилася по стіні.
– Там прогнувся лист шиферу, я хотіла Павла попросити змінити, адже сніг ліг… Думала… Що робити? А?
– А де новий аркуш?
– Так у сараї…, – Олександра зовсім розгубилася, а вода лилася вже потоком.
– Я полізу, – Зоя тицяла ноги в чоботи, накидала фуфайку.
– З глузду з’їхала. Куди? Адже дощ… Та й сніг на даху.
– Я лопатою скину.
– Та не скинеш, обмерзло все, тільки шифер поламаєш…
– Я подивлюсь. Не хвилюйтеся, акуратно я.
І Олександра спостерігала з вікна, як Зоя гасає по двору, тягне сходи, лист шиферу. Дощ б’є її в обличчя, вона облизує губи і готується лізти на дах.
Олександра віджала ганчірку, знайшла старе худе покривало, кинула його на підлогу. Ох… Усі шпалери відійдуть…
А дощ все не припинявся, здавалося – побачив дівчину і тільки роздратувався. Олександра не витримала, Павла рибальський плащ, теж вийшла.
Зоя вже лопатою струшувала сніг з даху, розколупувала крижані пагорби. Вода з даху лилася на неї, у вузьку горловину даху, що прогнувся, вона була вся мокра з голови до п’ят.
– Зоя, Зоя, злазь давай. Адже впадеш! Зоя!
– У хату йдіть, холодно, Олександро Іванівно. Ідіть додому, я тепер, ось трохи тут і шифер кину … Ой! Відійдіть…
– Зоя стояла на сходах дуже небезпечно, сходи гойдалися. Здавалося, що лопата та сніг на ній більше, ніж сама дівчина.
– Зоя, злазь, звалишся ж!
– Ще трохи …, – вона вже перевернула лопату, била лід черешком.
– Та обережніше ти, весь шифер розколеш! Зоя, Павло приїде, зробить… Ти все одно не впораєшся.
– Я впораюся…, – вона вперто стирчала нагорі, – Подайте шифер, якщо вже ви…
Олександра підняла важкий шифер, Зоя хвацько підхопила. Олександра навіть здивувалася, як це вона, така тендітна, підтягла важкий такий лист.
А Зоя, там нагорі, затуляла листом щілину, штовхаючи його далі і далі, забираючись вище і вище. Дощ хвистав, руки вже нічого не відчували, начебто стихія вирішила довести їй її безпорадність. Але чомусь у Зої жила впевненість, що з цим завданням вона впорається.
І ось лист уже лежав на місці, щільно закриваючи пролом, і вода текла вже по ньому, по схилу даху. І Зоя радісно розслабилась. І дарма.
Зледеніла рука не вхопилася за поперечину, зісковзнула повз, і Зоя полетіла вниз зі сходів разом із лопатою. Олександра злякалася. Але Зоя схопилася на ноги і лише потім схопилася за стопу.
– Ой!
– Зламала… Говорила ж я…
– Та ні, підвернула, швидше. Ой…
Обійнявши свекруху, насилу прошкандибала до хати. Нога від стегна до п’яти подряпана. Вивих, мабуть, але перелому, здавалося, немає.
– Та що ж ти за дівка така! Говориш тобі, кажеш. А ти… Кажу ж тримайся… Тримайся, звалишся, а ти… Куди ж полізла, га? Ти подумай…, – свекруха метушилася, припікала садна, клопотала і голосила.
– Зате, гляньте, Олександро Іванівно…, – Зоя показувала на кут.
Потік припинився. Свекруха перевела погляд на невістку і вперше за весь час присутності тієї в будинку раптом усміхнулася. Усміхалася і мокра Зоя. З неї текла вода, вона шморгала носом.
– Так, давай. Всередину …, – Олександра налила маленьку стопку оковитої, простягла, – Давай, а то захворієш.
– Ні, я краще чаю…
– Пий, кажу! Як ліки.
– Краще Ви, теж намокли, а мені не можна.
– Чого це? – І тут Олександра побачила лише на секунду мовчазний погляд невістки, потім вона опустила очі, – Ти … Ти … І штовхала зараз цей лист! Ти… Господи! Невже!
Вони перевдягалися, сперечаючись, укладала вона Зою під ковдру, напувала чаєм з варенням. А Зоя тільки сміялася і мовила, що почувається чудово, ось тільки нога… Наступати було боляче.
***
Незабаром на річці почався криголам. Перед світанком під натиском води, що піднялася, гулко стрільнув то в одному то в іншому місці лід, і річка розкрилася. Дуже швидко пішли великі крижини, і тепер лише малі шматки нічного зледеніння йшли вдень водою.
Задами будинку виходили до річки, і кожен хазяїн, за рідкісними винятками, спорудив собі за двором особисті містки. Там брали воду для потреб господарських, полоскали білизну, та й просто купалися влітку.
На березі стояли Надя та Оля.
– Ольга, це перебір! Не здумайте! Ви з глузду з’їхали. Зупиниться нам час. Ну гаразд – черв’як у молоко, гаразд – кури, собака. Але ж Кольки мало не стало через нас, – Надія шепотіла, хоч і стояли вони далеко від вулиці, прямо біля річки.
– А хто йому велів пироги ці їсти? Сказали ж – для вчительки. Ось дурень і брехун він у вас.
– Оль, це вже карною пахне. Я говорю – стоп. А якщо тітка Сашка дізнається. Досить, нехай живе. Не потрібний мені Павло.
– Тітка Сашка не ходить на містки, бо спина в неї. Зоб відправляє. Ну, гаразд. Стоп так стоп. Як скажеш. Господар – пан, – Ольга озирнулася, до них йшла Тетяна, на руках несла маленького синочка.
– Ох, річка якась швидка, та холодна, бррр, – показувала йому, – Ось зараз не можна купатися. Так…
І тут Надя зауважила, що подруги переглянулись якось погано.
– Дівчата, ви одуріли? Ви… Ви підпилили? Я ж сказала – годі!
– Ось скупається, і вистачить. Нехай котиться, нічого їй тут робити! Чужа вона! – Ольга сказала злісно, ніби це не в подруги, а в неї нареченого відвели.
– Ви серйозно? Ви…, – Надя швидко попрямувала вгору берегом на вулицю.
– Надія, ну чого ти! Вона ж легка, може й не обламаються містки. Надія, повернися… Надька!
Але Надія, піднявши однією рукою спідницю, вже бігла до будинку Павла. Бігла, а сльози лилися по щоках. Сором чи що виходив? Скільки вона намагалася зупинити себе в цій холодній помсті.
Усю вона її зсередини з’їла. Вона гризла ночами подушку і все вигадувала, як перевести суперницю.
На фермі сунули їй у бідон із молоком жирного черв’яка, поцькували курей, коли тітка Сашка залишила господарство на невістку, засипали свердловину, коли копалася на городі Зоя, і найстрашніше – хотіли травити пирогами. Не на смерть, звичайно. А так, щоб із туалету не вилазила. Але пироги з’їв Колька, до лікарні дійшло, дитина ж…
Але те, що дівки зробили нині – ні в які рамки. Придумали підпиляти містки вони разом, але Надія здійснювала це лише в думках, уявляла, як пливе гадюка Зойка серед крижин… А ось зараз вона злякалася.
Надія стукнула і одразу відчинила двері. За столом сиділа Зоя в пуховій шалі на плечах. Вона озирнулася, побачила Надію і здивована розвернулась, почала вставати, сперлася руками на стілець, болісно приступила на ногу.
Надя впала на лаву, не роздягаючись. Полягло, але нога Зої збентежила.
– Ти не на містках, га? – Ще важко дихаючи запитала Надя.
– Ногу? На містках? – Зоя ще нічого не зрозуміла.
Вона знала, що Надія – колишня наречена Павла, знала, що обходить вона їхній дім та її саму сторону. А тут прибігла, захекавшись,
– А. Ні, дах потік, дощ же, от я й полізла. Впала. А містки тут до чого?
– Підпилили їх вам, не ходіть поки що. І це, Зоя… загалом сказати я повинна. Черв’яка цього, і курей, і пса ми відв’язали.
– Підпилили? – перебила її Зоя. – Як підпилили? – очі круглі, чоло похмуре.
– Ну так… Дівчата. Чужа ти нам, розумієш? Інша зовсім, та й з Павлом…
Зоя, кульгава, побігла до дверей, просто в тапках і пуховій шалі побігла, голосно кажучи Надії на ходу:
– Там Олександра Іванівна, вона… вона полоскати пішла… У мене ж – нога, вона й пішла…
Надія кульгаву Зою обігнала, обидві бігом спускалися до річки, і як тільки з-за заростей здалися містки побачили жахливу картину – містки стирчать одним боком у воді, що біжить, на початку на вцілілих дошках стоїть кошик, а Олександри немає.
Надя вибігла на дошки перша, озирнулася, крикнула:
– Тітко Сашка, тітко Сашка, – голос хрипів, вона сіла, склавши руки між ніг у страшній тривозі, у передчутті моторошного горя, – Зой, Зоя… Вона…
У Надії помутніла свідомість, запаморочилося в голові. Невже догралися? Невже такі ці вони – сліпі ревнощі? Та вже й немає нічого, ніякого кохання… Минуло все давно. Наді хотілося кричати.
Прибігла Зойка. Оглянула річку.
– Он вона!
– Де, – Надія підвелася, подивилася, куди вказує Зоя, і раптом побачила в спустілих гілках верби. Над водою лише голова. Тітка Сашка чи то зачепилася, чи трималася за якісь гілки. Мабуть, вона вже не могла кричати від холоду й жаху. Охопила паніка та Надію.
– Ой! Ой! Тітка Сашка! Ааа … Допоможіть …., – Вона стояла на містках зігнувшись, кричала з надривом, тримаючи руки між колін.
– Надя! Допоможи!
Надія озирнулася. Зоя стояла ззаду спокійна і рішуча, на містках валялися простирадла, вона стягувала їх вузлами, навіщось в’язала себе сирим простирадлом. Надя міркувала повільно.
– Надя, прокинься! Все буде гаразд, ми витягнемо її. Прив’язуй ось сюди, тягтимеш нас, – командувала Зоя, дивлячись на високу Надію знизу вгору.
А потім Надія як уві сні спостерігала, як Зоя спускається в крижану воду, як пливе, з надутим ззаду простирадлом до тітки Сашки.
А Зоя зараз згадувала свої уроки загартування, які вона отримувала, коли їздили в походи на байдарках. Навіщо вона, така маленька, тоді почала цим займатися? Через маму. Все життя вона думала про смерть мами, яка загинула у сніговому бурані.
Як же холодно їй було тоді, як страшно, маленькою та беззахисною, однією вмираючою у страшній стихії.
Холод скував, але не переміг. Вона рухалася, як вчили колись, підпливла до свекрухи. Очі свекрухи заскліли, але вона бачила Зою, що пливла до неї.
– Мамо, – губи тремтіли, – Мамо, я тримаю, обв’яжу, давай … Д-давай! – і здавалося Зої, що витягає вона зі снігового бурану свою маму.
Надя дивилася, як вони довго поралися, а потім Зоя махнула – тягни. І Надія почала тягнути спочатку обережно, а потім все швидше, сміливіше, втираючи плечем сльози та сопучи носом.
– Мамо, мамо, сюди ногу … – Вони закотилися за допомогою Надії на частину містків, що залишилася.
Надія, сильна і суха, охоплювала їх, ставила на ноги. Вона вже зрозуміла, що тепер вона тут найрозумніша.
– Вперед, вперед, ходімо, не можна тут залишатися. У будинок, у будинок, у будинок …., – Вона підхопила тітку Сашку, майже несла. Зоя йшла сама.
І вдома Зоя швидко прийшла до тями, почала допомагати Надії. Вони роздяглися, розтиралися настоянкою, укладали тітку Сашку, кутали всім, чим можна, відпоювали настоянкою та чаєм.
– А ти чого? Випий…
– А мені не можна, я чекаю дитину…
– Дитину? Зооояя, Зоя, вибач… Як же! Ти ж у крижаній воді…
– Нічого, я загартована, – тремтіла Зоя.
Надія плакала в голос, Зоя була серйозна та стримана.
– Я за лікарем, лежіть тут…, – плачучи втекла Надька.
– Зоя, доню, як же тобі дитинку зберегти… Ану, йди, йди до мене, зігрію тебе, мила, – Олександра підняла ковдру, кликала.
– Іду, мамо, – Зоя шмигнула під ковдру і відчула неймовірне тепло.
І навіщо їм лікар? Все життя би так лежати… З мамою…
***
У лікарні вони лежали удвох у палаті. Приїжджав Павло з братом та невісткою Наталею, приїжджала і Надія з матір’ю. Надія, як і раніше, соромилася, вибачалася за себе і подруг, тримаючи Зою за обидві руки.
Їхньому життю нічого не загрожувало. І, чи загартування Зої зіграло роль, чи термін був ще маленький, але купання дитині не зашкодило.
Все своє життя за цей час розповіла невістці Олександра, поки лежали там. А Зоя слухала, то плачучи, то сміючись.
А коли Зоя розповіла про маму, розплакалася Олександра… Перед випискою стояли вони біля вікна, дивилися, як на високих уже зворушених навесні гілках тополь гомоніли граки. Між гілок вони клопотали – будували нові гнізда.
