— Пиши відмову від спадщини і забирайся звідси, ця квартира моя, — кричала свекруха Ларисі.
Вранці Лариса прокинулася від моторошного гуркоту в передпокої. Перелякана, вона вибігла з кімнати, але натрапила на роздратоване обличчя Надії Іванівни, та тягла з антресолей стару валізу.
— Ще раз повторюю, даю один день, збирай речі, дитину і забирайся геть. Мого дмитрика вже немає в живих, тому – я не хочу вас бачити.
— Куди ми підемо? — заблагала Лариса. — До того ж Олексійко щойно пішов у садок, він часто хворіє.
— Мені байдуже. Ти занапастила мого сина, змусила погодитися на цю кляту операцію. А я занапащу вас.
— Я не винна, це був його єдиний шанс, — навіщось виправдовувалася Лариса.
— І ще, напишеш відмову від спадщини моєї квартири. Я все сказала, — Надія Іванівна, ледве стримуючи сльози, вийшла з коридору.
Лариса слухняно почала складати речі з шафи у валізу. Вона абсолютно не вміла боротися з агресією, у свекрухи завжди був важкий характер, а коли вона пішла в якусь секту, зовсім втратила міру. Усі питання з нею завжди вирішував Діма, якого більше немає.
Лариса дбайливо зняла з вішака його футболку, що ще зберігала такий рідний і улюблений аромат чоловіка. Відчай величезною хвилею накрив її.
Діма пішов з життя раптово. Страждаючи з дитинства на ниркову недостатність, він усе життя жив на препаратах й, нарешті, в тридцять років дочекався нирку від донора. Насувалася термінова операція.
Ризики звісно були, але лікарі хором запевняли, що все пройде добре. Однак за кілька днів організм Діми став відторгати чужий орган. Як не боролися лікарі, він віддав Богу душу у лікарні.
Надія Іванівна, емоційна натура, пристрасно долучившись до нового приходу і повіривши в слово пастора, стала стіною. За її новими переконаннями робити будь які втручання, було категорично заборонено.
Діма вже давно не звертав уваги на дивацтва матері.
— Це вона від безсилля перед моєю хворобою, кидається в крайнощі, — говорив він дружині Ларисі.
Терпіти муки Дмитро вже не міг. Сильні болі, походи в лікарню на діаліз його сильно виснажили. Обличчя пожовкло, він схуд на двадцять кілограмів, нагадуючи тінь.
Лариса все розуміла. Чоловік сильно втомився і операція йому життєво необхідна. Вона мріяла, щоб Діма, нарешті жив повноцінно і щасливо, іншого шансу в нього не буде.
Після того як не стало сина, свекруха ніби зірвалася. Вона всю злість і відчай тепер зганяла на єдиній близькій людині, що залишилася, Ларисі. Вона звинувачувала Ларису в кончині Дмитра, а потім, дійшла до того, щоб вигнати її з дому. Тим паче отець-духівник Надії Іванівни на цьому наполягав, звинувачуючи дівчину у всіх гріхах і активно підливаючи олії у вогонь.
Лариса була так зломлена відходом коханого чоловіка і слабка, що підписала всі необхідні папери про спадщину на користь свекрухи.
Іти Ларисі з дитиною було зовсім нікуди. На якийсь час їх прихистили знайомі, вони ж допомогли знайти дешеве житло, старий приватний будинок на околиці міста.
Для того, щоб оплатити перший внесок за оренду, Ларисі довелося продати всі прикраси, подаровані Дімою, включно з обручкою, як би не була вона їй дорога.
Маленький Олексійко закидав Ларису запитаннями, де тато, чому ми більше не живемо з бабусею, чому потрібно поміняти садок, адже в нього там багато друзів…
Лариса губилася у відповідях. Тато на хмарках, так буває, бабуся захворіла, а друзів собі нових знайдеш, усе буде добре, — тільки й повторювала вона, змахуючи з очей сльози, так щоб не бачив синочок. Дитину поки всі ці невиразні відповіді влаштовували.
Дійшовши до самого дна свого відчаю, Лариса нарешті вирішила, що треба якось вибиратися зі становища, що склалося. Вона твердо дала собі слово, більше не жодної сльозинки.
Занепадати духом не можна, хоча б заради Льоші. Вона зібрала всю волю в кулак і для початку вирішила зробити ремонт у новому будинку.
Насамперед вона навела лад у старій хаті, протерла пил, викинула старе начиння, намила кожен сантиметр. Потім, назбиравши грошей, вона зробила легкий ремонт і оновила меблі.
Грошей все ж таки катастрофічно не вистачало, і Лариса влаштувалася на підробіток вранці прибиральницею в найближчий маркет. Було важко, але зате все поруч із будинком і зручно відводити Льошку в новий садок, підбадьорювала себе вона.
Свекруха, здається, забула про існування невістки та єдиного онука, але Лариса не сумувала. Вона сама спробувала було кілька разів зателефонувати колишній свекрусі, розповісти про Олексія, про те, як вони живуть, але Надія Іванівна вперто не брала слухавку.
І гаразд, подумала Лариса, — тим краще. Немає тепер сварок, агресії та зайвих проблем. Хлопчик теж, незабаром зовсім забув про бабусю в силу свого дитячого віку.
Час ішов, життя поступово налагоджувалося. Лариса отримала підвищення на основній роботі, стала керівником відділу, мити підлогу в маркеті кинула.
Матеріальне становище з часом значно покращилося, з’явилися накопичення, Лариса вирішила викупити старий будинок, у якому вони жили, вона прикипіла до нього душею. Льошка ріс здоровим, рухливим хлопчиком і не завдавав великих клопотів.
Аж раптом, якось, Ларисі зателефонувала сусідка свекрухи, Марина.
— У Надії Іванівни інсульт, вона в лікарні, — повідомила вона.
Лариса, здавалося, забувши про всі образи, відпросилася з роботи і вирішила з’їздити в лікарню відвідати свекруху, прихопивши з собою пакет з апельсинами.
Замість очікуваної картини, побачити немічну, помираючу стареньку, перед нею постала та сама свекруха.
Вона лежала вальяжно на ліжку і голосом командира роздавала накази медсестрам і всім іншим. «Нічого її не бере», — подумала Лариса, — «ні інсульт, ні смерть, ні чорт із рогами».
Побачивши Ларису в дверях, Надія Іванівна раптом спробувала перетворитися на жалібну овечку.
— Ларисо, дитино, проходь. Я повинна з тобою серйозно поговорити. Я дуже хвора.
— Так, сусідка мені зателефонувала, сказала, — перебила Лариса.
— Я не зможу тепер сама готувати й прибирати. Я вирішила, що ви з Олексійком можете знову переїхати до мене. Допомогти по господарству старенькій.
— З якого дива, Надіє Іванівно? Ми з сином нікуди переїжджати не плануємо, — холодно відповіла Лариса.
— Ти кинеш матір свого чоловіка напризволяще? — Надія Іванівна нахмурила брови.
— Ну ви ж не побоялися викинути нас з онуком, як непотрібний мотлох, на вулицю? — парирувала Лариса. — Як, до речі, поживає ваш пастор, — відпустив вам уже ваші гріхи?
— Ларисо, не насміхайся, я більше не ходжу в цю секту. Це він мене лякав, хотів, щоб я йому квартиру відписала. А я тоді зовсім збожеволіла від горя, від втрати сина.
— Прозріли, нарешті, — відповіла Лариса, — що ж, краще пізно ніж ніколи.
— Не пересмикуй, — я все ж мати твого чоловіка.
— Саме так. І тільки тому я все ж не кину вас. Допоможу. Найму доглядальницю. Коли знайду, зателефоную, — Лариса різко розвернулася і вийшла з палати.
Надія Іванівна залишилася лежати з відкритим ротом, дивуючись такій разючій зміні невістки.
За кілька днів Лариса знайшла й оплатила доглядальницю на кілька місяців уперед.
Після цього випадку свекруха стала помітно змінюватися. Вона сама стала телефонувати Ларисі щодня, цікавитися онуком, розповідати, які в неї сьогодні справи й болячки.
Вона скаржилася на доглядальницю, бурчала, як їй важко живеться одній і просила, щоб Лариса серйозно подумала про повернення в сімейне лоно.
— Цього ніколи не буде, Надіє Іванівно, — твердо відповідала щоразу Лариса. Вона все ж збавила оберти і пішла назустріч непутящій свекрусі, стала відвідувати її з онуком кілька разів на тиждень.
Надія Іванівна вразилася, як Олексій змінився, підріс і ставав дедалі більше схожим на її рідного сина. Це зблизило їх.
Минув деякий час, образи стали забуватися.
Одного разу в кафе Лариса познайомилася з приємним чоловіком. Антон, так його звали, став гарно залицятися до Лариси. Вона відтанула, вперше за довгий час, після смерті Діми, дала волю своїм почуттям.
Її бентежило лише, чи знайде новий обранець спільну мову з її сином, але Льошка з Антоном, на диво, швидко стали найкращими друзями.
Надія Іванівна пішла на поправку. Вона регулярно проходила реабілітацію, яку оплачувала Лариса. З кожним новим спілкуванням вона все більш помітно теплішала до невістки та Олексійка, весь час приказуючи,
— Ну треба ж, як Льоша схожий, на мого Дімку, ось же як природа задумала, і, навіть ямочки такі ж на щоках. — видно було, що схожість онука з улюбленим сином її тішить і надає сил. Лариса лише посміхалася у відповідь.
Через пару місяців Антон освідчився Ларисі, та з радістю погодилася.
Надія Іванівна, почувши про прийдешнє весілля, спочатку було повстала, згадавши свій колишній, хвацький характер. Вона вже ні з ким не хотіла ділити своїх рідних, тому закульгала до сусідки Маринки скаржитися.
— Надько, май совість, — поставила її на місце старенька. — Ти скільки всього накоїла: викинула Лариску з дитиною на вулицю, через власну дурість, влізла навіщось у секту, мало сама не пропала і квартиру їм не відписала. Дурна ти, бабо. Та ти їй руки повинна цілувати, за те, що Лариса тебе з того світу витягла, на ноги поставила, доглядала і все пробачила.
— Ну що мені робити, характер у мене такий, дурний, усе життя був, — погодилася, нарешті, Надія, — Права ти, права, сусідонько, і Льошці потрібно рости в повній сім’ї. Вдячна я тобі за все, і їй, Ларисі вдячна буду. Ось побачиш.
Через місяць відбулося скромне весілля Лариси та Антона.
Були присутні тільки найближчі. З такої нагоди Надія Іванівна витягла з шафи й одягла свою найкращу сукню, яку двадцять років не одягала, а в подарунок вирішила подарувати молодятам найгарніший свій чайний сервіз.
Під самий вечір свята, вона тихо покликала до себе Ларису і прошепотіла:
— Прости мене, донечко. Я стільки ображала тебе, а ти зла ніколи не тримала, не мстилася, підтримувала мене.
Надія Іванівна простягнула Ларисі конверт, у якому лежала копія заповіту на її трикімнатну квартиру.
Ось так буває…
