Село, де мешкала Валентина з чоловіком та їхньою трирічною донечкою, було велике, та з роботою для чоловіків була скрута. Тому й заглядали багато хто у чарку.
Чоловік Валентини, Петро, поїхав на заробітки до міста. Спершу приїжджав часто, привозив копійку, гостинці, допомагав з городом. Але з часом ставав усе рідшим гостем.
Вона здогадувалася, що там у нього завелася міська ґазда, але мудро мовчала. Важко чоловікові самому. Після одного з його коротких приїздів Валентина дізналася, що чекає малятко.
Спершу зраділа, а потім охопив її острах. Як вона впорається сама з двома дітьми? Вона ж ледве дочекалася, коли первісточка, Ганнуся, підросте, коли закінчаться ті пелюшки і крики і вона перестане годувати своїм молоком. А тут — усе знову, із самого початку.
Потім вона подумала, що навряд чи й виносить. Життя у селі тяжке, як камінь. Уся хатня робота на ній, город, та ще й Ганнуся мала, то й діло проситься на руки.
І Валентина перестала себе надміру берегти. Тягала повні відра води — із криниці, як водилося. Та всупереч усьому, вчасно зʼявилася на світ здорова й гарна, немов янголятко, дівчинка.
Вона була світловолоса, аж білява, зовсім не схожа ні на Валентину, ні на Петра.
Чоловік приїхав, побачив дитину і влаштував ґвалт. Навіть руку на Валентину підняв.
— Нагуляла?! Безсовісна! А я там гарую без вихідних! — кричав він, аж заходився від гніву.
— Побійся ти Бога! Спитай будь-кого у селі, ні в чому не замічена, твоя вона, рідна! — присягалася Валентина.
Але він не повірив.
Поїхав і більше не з’являвся. Валентина просила дільничного з міста дізнатися про чоловіка, але той лише розвів руками. Пропав Петро. Так і ростила Валентина доньок сама.
Старша, Ганнуся, була тиха й сумирна, хвостиком ходила за матір’ю. Та у п’ять років почала скаржитися, що спинка болить. Показала Валентина її лікарям у місцевій лікарні. Ті нічого серйозного не знайшли, направили до фахівців у місто.
Літо стояло спекотне.
Як поїхати? Город треба поливати, а меншеньку, Наталочку, куди подіти? За нею ж око та око треба. Як усе кинути? Вирішила Валентина відкласти поїздку до міста на осінь.
Місцева знахарка, баба Нюра, трав’яну мазь зробила. Та марно все. Донька ходила боком, сутулилася, одне плече нижче тримала.
А потім Валентина помітила, що начебто й горб у дочки росте. Залишила молодшу на сусідку й поїхала зі старшою донькою до міста.
Лікар подивився і сказав, що треба спеціальні вправи робити, процедури, одним словом, у лікарню треба лягти на якийсь час. А як же хата, господарство, менша дитина?
Повернулася Валентина до села. Ганнуся так і залишилася горбатенькою на все життя.
А от молодша, Наталочка, росла справжньою красунею. Весь час крутилася перед дзеркалом, пританцьовуючи.
Прив’яже мереживну накидку з подушок на пояс, як шлейф, зробить із паперу корону й вдає королеву, віддає накази невидимій почті, анітрохи не соромлячись мами й старшої сестри.
— Менша донька артисткою буде, — подейкували сусіди Валентині.
А дивлячись на Ганнусю, зітхали й відводили очі.
Усі у селі дивувалися. Дві рідні сестри, а такі різні, немов від різних батьків.
Коли Наталя підросла, хлопці їй проходу не давали. Тільки вона на сільських парубків уваги не звертала. Вона мріяла поїхати до міста, стати артисткою й вийти заміж за режисера, який зніматиме її у своїх фільмах.
— Ну чому я народилася у селі? От би в Києві чи Львові! — нарікала Наталя.
— Там і без тебе артисток вистачає. На що житимеш? — хитала головою мама, намагаючись відмовити доньку.
Та хіба її втримаєш? Отримавши свідоцтво про освіту, Наталя одразу поїхала до міста. А Ганнуся залишилася з мамою. Допомоги від неї було небагато, але все ж не сама.
В артистки з горбом її не візьмуть, заміж теж. Ганнуся влітку збирала гриби та ягоди, носила їх на станцію продавати. Хоч якийсь заробіток.
Наталю в артистки не взяли.
До села вона не повернулася, влаштувалася прибиральницею у перукарню, а потім і стригти навчилася. Додому приїжджала рідко. Морщила свого кирпатого носика від місцевих запахів і страждала від нудьги.
До неї шикувалася черга на стрижку з місцевих, а вона й рада була руку набивати.
Потім померла мама. Застудилася й не оговталася. Наталя приїхала на похорон, побачила матір у труні й не впізнала. Лежала там чужа, змарніла до невпізнання жінка.
— Наталка ж і сльозинки не пустила, — пліткували сусіди.
Зате Ганнуся обливалася слізьми.
— Може, поживеш трохи зі мною? — запропонувала вона молодшій сестрі після прощання з матірʼю.
— Ні, їхати мені треба. Зі штучним переривання тягнути не можна.
— Ти чекаєш дитину? — зраділа Ганнуся.
Наталя розповіла, що закохалася у вродливого хлопця, втратила голову. Думала, довідається він про дитину, одружиться з нею. А він сказав, що був уже одружений, досить йому одних аліментів. І покинув її.
— Не потрібна мені дитина. Хто мене з нею заміж візьме?
— Наталю, не роби того гріха. Дай йому життя й віддай його мені, — заблагала Ганнуся.
— Дурненька, навіщо він тобі? Як ти сама з ним даси собі раду? — здивувалася Наталя.
— Мене й без дитини ніхто заміж не візьме. Дам собі раду. Зовсім сама залишилася, то хоч дитятко буде. Любитиму його. Після цього лиха ти можеш більше й не народити… — вмовляла старша сестра.
Наталя подумала й погодилася. Забрала із собою до міста паспорт сестри. Тій у селі він ні до чого, а їй згодиться. На фото горба не видно, обличчями схожі, різниця у віці невелика.
Легко видати одну за іншу.
Коли живіт у Наталі почав округлюватися, вона взяла на роботі відпустку за свій рахунок, мовляв, сестра рідна тяжко захворіла, треба доглядати її.
Винайняла квартиру в іншому районі міста, де її ніхто не знав. На облік у жіночій консультації стала під іменем сестри.
Хлопчик зʼявився раніше терміну, але здоровий. За документами виходило, що народила його Ганнуся. Привезла Наталя малюка сестрі й поїхала.
У селі бубоніли, що Наталка підкинула дитину бідній Ганнусі, зовсім совість втратила, та й забули. Своїх турбот вистачає.
А Ганнуся була щаслива. У неї з’явився сенс життя — син. Назвала його Михайлом. Той весь час смоктав пальця, мов ведмежа. За документами Ганнуся вважалася Михайловою мамою.
Наталя не приїжджала до села, але іноді присилала трохи грошей сестрі.
Вона знову була вільною і красивою, працювала, будувала своє особисте життя. Згодом вийшла заміж, але невдало. Розлучилася.
Вдруге вона вийшла заміж за вдівця з дитиною, набагато старшого за неї. Спокусили квартира й машина. От якби ще дитини не було. Але чоловік доньку обожнював.
А от Наталя терпіла її заради квартири й машини. Купувала одяг, годувала, а от любові й ласки дівчинці не давала.
Коли Лері виповнилося шістнадцять, помер чоловік Наталі.
Вона знову розправила крила й кинулася на пошуки свого щастя. Виглядала вона добре, чоловіки звертали на неї увагу, знайомилися. Це остаточно зіпсувало їхні стосунки з падчеркою.
Лера відверто ненавиділа мачуху за те, що та швидко забула її батька.
Вони часто сварилися. Коли дівчині виповнилося вісімнадцять, вона відверто вказала Наталі на двері. Розгорівся ґвалт. Невідомо, чим би все закінчилося, але Наталі стало зле, вона втратила свідомість.
«Швидка» відвезла її до лікарні. Лише через місяць вийшла Наталя звідти.
Від колишньої краси не залишилося й сліду. Виглядала так, немов із неї всі соки висмоктали. Рак. Операцію робити запізно, а від хімії їй ставало все гірше.
Наталя майже не виходила з дому, весь час лежала. Падчерка не виганяла її більше з хати, але демонстративно не помічала.
Одного разу Наталя повернулася додому після чергової хімії. З-за дверей кімнати почула, як Лера з кимось розмовляла по телефону.
Що мачуха повернулася, вона не знала, тому говорила голосно, не ховаючись.
— Не треба… Це небезпечно… Вона й так скоро помре…. Туди їй і дорога. Швидше б. Набридла… — періодично вона замовкала, слухаючи когось.
Потім засміялася і стала досить відверто говорити про свою любов, що вона зробить з невидимим співрозмовником, коли вони залишаться вдвох. Просила потерпіти трохи.
Наталя зрозуміла, що падчерка хоче її позбутися якнайшвидше. Їй стало страшно.
Вона хоч і знала, що невиліковно хвора, але завчасно вмирати не хотілося. У чому була, Наталя вийшла з квартири, обережно причинивши за собою двері.
І куди йти? У неї нікого немає, немає своєї квартири.
«Сестра!» — раптом згадала вона.
Рідна людина, не вижене на вулицю. І Наталя побрела на зупинку автобуса. Доїхала до вокзалу, взяла квиток на прохідний потяг. Зі станції попуткою дісталася до села вже надвечір.
Вона ледве стояла на ногах. Зранку нічого не їла. Голова паморочилася від голоду й слабкості.
Село сильно змінилося за ці роки. На місці старих хат з’явилися котеджі за високими парканами.
Наталя злякалася, що не знайде своєї домівки серед них. Але побачивши її, зраділа. Хата почорніла, вросла в землю, але стояла цілісінька, на вікнах — фіранки й горщики з геранню…
Наталя навіть крок пришвидшила. Але підійшовши до дверей, зупинилася.
На дверях висів навісний замок. Ноги одразу ослабли, сили покинули Наталю. Вона вхопилася за двері, щоб не впасти, і побачила, що замок не замкнений, просто висить на дужці.
Озирнулася.
Нікого поблизу не побачила. Зняла замок і зайшла в хату. У ніс ударив запах дитинства. Усе залишилося як раніше, ніби й не їхала. Тільки на столі клейонка нова. Вона без сил опустилася на стілець. Перед очима все попливло від набіглих сліз.
Раптом за спиною почулися кроки. Вона озирнулася, очікуючи у дверях побачити сестру, але до кімнати зайшов молодий вродливий хлопець.
— Здрастуйте, — сказав він, наче навіть не здивувавшись.
— Здрастуйте, а ви хто? — запитала вона.
— Михайло. А ви Наталя?
Тепер настала її черга дивуватися.
— Я впізнав вас. — Михайло показав на кілька світлин у рамках на стіні. — Ви мамина сестра.
І тільки тут Наталя згадала… Вона зовсім забула про сина. Як одразу не впізнала, він же просто копія свого батька.
— Ви, напевно, голодна з дороги? Я зараз, — сказав хлопець і пішов на кухню.
— А де… твоя мама? — запитала Наталя.
Хлопець почув, припинив поратися на кухні й вийшов до неї.
— Вона померла пів року тому. Вибачте, що не повідомив. Не знав вашої адреси й телефону.
Він повернувся на кухню. Незабаром покликав Наталю вечеряти. Вона підійшла до рукомийника й вимила руки із суничним милом, вдихаючи рідний і знайомий запах із дитинства.
Їсти вона хотіла, але від вигляду їжі її нудило.
— Що, не до вподоби? — запитав Михайло. — Більше нічого немає. Ви тоді чай із сушками пийте. — Він підсунув до неї вазочку.
— Дякую. Після хімії зовсім їсти не можу.
Михайло відвів погляд.
— Мені нікуди більше йти, — сказала раптом Наталя.
— Це ваш дім теж. Я знаю, хто ви. Мама перед смертю сказала.
Побачивши її нерозуміючий погляд, він додав:
— Ви… моя біологічна мама. Але справжня мама — ваша сестра. Вона сказала перед відходом, що ви обов’язково прийдете.
Михайло відучився і працював, будував хати. Наталя абияк давала собі раду по дому. Він ніяк її не називав, звертався на «ви».
Кілька разів вона намагалася виправдатися, але він казав, що не потрібно, що образи на неї не тримає. Мама його дуже любила.
Як так вийшло, що всі відвернулися від неї? А син, від якого вона відмовилася ще до його народження, доглядає за нею, годує. Ганнуся добре його виховала.
На свіжому повітрі Наталі стало краще, вона менше задихалася. Навіть намагалася допомогти в городі, але надовго її не вистачало, швидко втомлювалася.
Одного разу вони з Михайлом ходили на цвинтар. Стоячи перед могилою сестри, Наталя сказала йому, щоб він поховав її поруч із Ганнусею. Михайло кивнув.
— Ти молодий хлопець, чому до міста не поїхав? — запитала вона його дорогою додому.
— Навіщо? Мені й тут подобається, тут мрію побудувати і свою велику хату. От ви, поїхали, але як зле стало, повернулися. Тут дім.
Він мав рацію.
Наталя часто розмірковувала, оцінювала своє життя. Гналася за щастям, а головне щастя — сина, втратила. Почати б усе наново, з урахуванням досвіду і знань, по-іншому б життя прожила. Тільки нічого змінити вже не можна.
Не прогнав її, і за те спасибі.
На початку вересня Михайло копав картоплю, а Наталя сиділа на перевернутому догори дном відрі й спостерігала за ним. Він не одразу помітив, що вона впала, підбіг, але серце Наталі вже не билося.
Михайло поховав її на місцевому цвинтарі поруч із сестрою, як вона й хотіла, поставив простий дерев’яний хрест. Дві матері — одна народила, інша виростила. Дві могили, два хрести. І один син на двох.
Стоячи перед свіжою могилою, він уперше подумав про Наталю як про матір. Нічого не відчував до неї. Чужа. Його мамою була Ганнуся, старша сестра Наталі. І все ж…
Тісно йому раптом стало в хаті після похорону, самотньо.
Абияк зиму пережив, а навесні зібрав дещо зі своїх речей, замкнув хату й пішов на станцію. Видно, гени Наталі все ж поманили його до нових обріїв. Що роботу знайде, не сумнівався.
Будівельники скрізь потрібні.
Потяг віз його від хати в нове невідоме життя. Спершу він сумував, потім почав будувати плани на майбутнє, а потім заснув під стукіт коліс. Йому приснилася мама. Він не зрозумів, яка з двох.
Їхні образи злилися в один.
