В Ірини та Костика двоє синів, старший став геодезистом, рік тому і він одружився, пара чекає на первістка. А молодший син ще тільки 11-й клас закінчує.
— Це ж скільки всього треба пережити, щоб разом залишитися і зберегти почуття, – захоплюється миловидна невістка Ірини на срібному весіллі свекрів, – нам би так.
Родичі, подарунки, тости, все було. Тільки мама й тато Костянтина не приїхали, зараз вони далеченько живуть у його сестри. І вже ближче до вечора, коли був приготований шашлик, встав з місця зять молодшої сестри Ірини.
— Я дозрів для тосту, – сказав він і засміявся, а за ним дружно розреготалися і всі ми, бо у звичайному стані з Віталіка не те що тост, з нього «так» чи «ні» витягнути складно.
— Ну так от, – продовжив осмілілий Віталік, – я коли з Катею своєю одружився, мені теща сказала: “Дивись, мовляв, у нашій сім’ї розлучень зроду не було. Щоб разом ви жили не те що до срібної, а до золотої і далі. Ось і ви, щоб до золотої, як годиться”.
— А розлучення в нашій родині були, – лукаво подивилася на Віталіка Ірина, – набрехала твоя теща.
Всі здивувалися, начебто всі всіх знають, всі парами, дружними сім’ями. Тут Ірина й розповіла їхню з Костею сімейну таємницю.
— Нам би, – каже, – п’ять років тому срібне весілля треба було відзначити, ми одружилися 30 років тому. Точно в цей день. Нам усього по 20 років було з Костиком, навчалися разом в інституті.
Одружилися, влаштувалися працювати тоді на одне підприємство. Що вже потім сталося у молодих – не зрозуміло, на цю тему вони промовчали, дотримуючись якогось свого негласного «табу».
Але через два роки після першого галасливого і студентського весілля Костя та Ірина тихо розлучилися. Дітей нажити не встигли, повернулися з орендованої однокімнатної квартири кожен до своїх батьків.
— А працювали ми разом, – продовжує Ірина, – от і дивлюся, що почав він до мене у відділ ходити через місяць після розлучення. То поговорити, то порадитися, то чайку в обід попити.
— Ніхто на роботі й не знав, – підхоплює Костянтин, – що ми в розлученні. Прізвища вона не міняла, свого розладу ми не афішували, тож усі й думали, що ми пара.
Ходив по-дружньому Костик за Іриною 3 роки. Вона тоді прямо його запитала, а чи не хоче він знову зійтися, тому ходить до неї?
— Ні, кажу, – продовжує Костя, – як же я визнаю. Та й здавалося, що друг з Іринки хороший, а дружина – не дуже. Ну, а потім, то я прийду до її батьків тестю колишньому допомогти, то Іринка в обід мені від тещі пиріжки передасть…
— Та в житті я б за нього вдруге не вийшла, якби не мама його, – підхоплює Ірина, – тітка Тамара якось у магазині зустрілася і заплакала: пропадає, мовляв, мій син. Випивати почав, із компанією нехорошою зв’язався.
— Не зрозумів? – обурився Костик, – Це ж мама-Олена, теща моя підловила мене якось увечері, коли з роботи йшов, і каже: за Іринкою колишній вʼязень залицятися став. Боюся, каже, зіб’є зі шляху доньку, та долю їй зламає. Мамо Оленко, хіба не так було?
— А я вже не пам’ятаю, – незворушно відповідає Костикова теща, – що там і як ми з Тамаркою вирішили вам наплести. І взагалі, це я зі свахою домовилася вчора, що відкрию цю таємницю, ми й не хотіли розповідати.
А наступного дня Костик в обід до колишньої дружини зайшов і на побачення покликав, а вона принюхалася, чи тверезий? Але нічим таким не пахло, колишній чоловік був чистий і свіжий. І Ірина погодилася.
— Керівництво наше здивувалося дуже, – сміється Ірина, – коли ми з Костею свої 3 дні законні на весілля прийшли вимагати. Ось і розписалися заново. Ех, от жила все життя і не знала, як нас тоді обдурили!
— А нічого й не обдурили, – каже Ірині мати, – ви ж молоді, горді обидва, так би ще років 10 не наважувалися б, а нам із Тамарою онуків дуже хотілося. Та й праві ми зі свахою виявилися, що не кажи.
Кажуть, що не можна увійти двічі в одну річку. Напевно, все ж таки бувають винятки?
І кажуть, що не можна батькам втручатися в життя молодих. А може й тут винятки є: адже не втрутившись тоді, 25 років тому наші мами, не було б ні цієї пари, ні синів Кості та Ірини?
