Нам треба серйозно поговорити. Ти всі гроші витрачаєш на перебудову батьківського дому, а я через це годую чотирьох. Так далі тривати не може. Я навіть шкільну форму дітям не можу взяти, – Ірина довго проговорювала цей монолог і зараз викарбувала, дивлячись у здивоване обличчя чоловіка

Ірина спеціально приготувала чоловікові його улюблені голубці. Спершись на руку, вона спостерігала, як той наминає вечерю, і не наважувалася почати серйозну розмову. А назрівала вона вже не перший рік.

 — Михасю, слухай. Мені тітка дзвонила. Та, у якої будиночок у Миколаївкі. Каже, приїжджайте наступного літа всією сім’єю на скільки хочете, втомилася з квартирантами возитися. Може, поїдемо на море? Діти хоч на півдні побувають. Та й нам відпочити не завадить.

 — Може, і поїдемо, – Михайло продовжував займатися голубцями і не виявив інтересу, – я-то не проти.

Ірина зітхнула. Справа була не в морі.

Третє літо чоловік ігнорував інтереси їхньої сім’ї. Чоловік витрачав більшу частину зарплати на облаштування будинку батьків. Спочатку – тепла прибудова для санвузла, потім – знадобилося поміняти скрипучі старенькі мостини, зробити газове опалення…

Перше літо Іра дивилася на турботу чоловіка про літніх батьків зі схваленням і навіть гордістю. Це ж батьки. Святе. Не буде ж Зоя Михайлівна, яка вже ледве пересувається під вантажем букета хронічних захворювань, у сирому будинку жити і в туалет через вулицю бігати.

Але на друге літо замість запланованої відпустки з сім’єю Михайло поїхав на всі 2 тижні в село. Разом з усіма відпускними. На нові мостини їх так і не вистачило, тому реконструкція сімейного гнізда розтягнулася до жовтня. Чоловік кожні вихідні, з раннього ранку, поспішав у рідну домівку. Із зарплати віддавав дружині суму рівно на оплату комунальних послуг за їхню квартиру, цілував у верхівку і радісний їхав у магазин будівельних матеріалів.

Спочатку Ірині було якось соромно, чи що, висловлювати невдоволення. Адже людина піклується про своїх батьків. Шкода тільки, що про неї і про дітей забув.

Ірининої зарплати вистачало, щоб прогодувати 4-х людей. Але одяг зношувався, побутова техніка – ламалася, та й навчання дітей у школі – річ хоч і безоплатна, але накладна для сімейного бюджету.

Ірина намагалася відкладати в заначку, яка, як завжди, призначалася або на потрібну покупку, або на чорний день. Але щойно виходила більш-менш нормальна сума, одразу з’являлися непередбачені витрати.

Коли Ірина зрозуміла, що в неї немає можливості нормально зібрати дітей до школи, вона зважилася на пряму розмову:

 — Нам треба серйозно поговорити. Ти всі гроші витрачаєш на перебудову батьківського дому, а я через це годую чотирьох. Так далі тривати не може. Я навіть шкільну форму дітям не можу взяти, – Ірина довго проговорювала цей монолог і зараз викарбувала, дивлячись у здивоване обличчя чоловіка.

 — Ір, ти чого? Добре ж усе було?

 — Що хорошого? Другий рік ти мало того що стирчиш у селі цілими днями, так ще й гроші туди всі відвозиш!

 — Я, на хвилиночку, тільки свої гроші туди забираю. У тебе хоч раз узяв? Ні? От і мовчи. Які претензії? Я своїх батьків без допомоги не залишу. Хочеш ти цього чи ні, – Михайло, якого всі оточуючі знали, як добродушного чоловіка, раптом почервонів від злості.

 — Ага, а годує тебе хто? Тебе гордість розпирає від того, як ти виконуєш обов’язок перед батьками. Тільки виконуєш ти його за мій рахунок. І за рахунок наших дітей.

 — Чого ти від мене хочеш? Розлучитися?

 — Я хочу, щоб ти хоч якось брав участь у житті нашої сім’ї, – Іра ласкаво взяла чоловіка за руку і погладила по плечу, – у мене є пропозиція.

Ірина запропонувала нову систему розподілу витрат. Вона показала чоловікові приблизний кошторис обов’язкових витрат на місяць і запропонувала поділити суму навпіл. Михайло отримує зарплату, вкладає в загальний казан однакову з нею частку на щомісячні витрати і розпоряджається рештою грошей, як хоче. Іра навіть була згодна купувати дітям одяг зі своїх “вільних грошей”, тільки б чоловік став вкладатися в сімейний бюджет хоч трохи.

Спочатку Михась неохоче погодився, і… після першого ж місяця пішов у відмову. На свої “вільні гроші” він не купив для ремонту і половини того, що планував.

 — Ти мене по руках-то не бий, Ір, – вкрадливим голосом попросив чоловік, відмовившись скидатися в день получки, – там трохи залишилося. Дай я вже дороблю те, що почав. А то виходить: газовий котел купив, а труби – не провів.

 — Та скільки вже можна! – Іра не витримала. Тільки-но в неї з’явилася надія, що матеріальне становище виправляється, а Михась знову за старе, – це бездонна бочка якась!

 — Не знав, що ти меркантильна, – чоловік розчаровано похитав головою, – а не думала, що цей самий будинок нам у спадок дістанеться, якщо тобі вже так важливі гроші?

 — Та ти вклав уже більше, ніж він коштує!

 — Потерпи, Ірусику, га. Ну будь ласка, – Мишко обійняв дружину, – опалення дороблю і все буде, як раніше.

Іра неохоче кивнула. Розходитися з батьком своїх дітей їй не хотілося, хоча вона вже подумувала і про такий варіант. Вона навіть уявляла, як знайомі запитуватимуть про причину розставання і докірливо дивитимуться на неї, почувши відповідь “Тому що він допомагав своїм батькам”.

В Ірини батьки теж були. Але трохи молодші. Їм здоров’я ще дозволяло працювати, тож батьки могли самостійно займатися легким ремонтом своєї квартири. Керамогранітів їм було не потрібно: вистачить на панелі ПВХ – і то добре.

На третю весну сільської реновації Михайло несподівано заявив, що потрібно поставити теплицю й утеплити веранду. Нестримний вихор нескінченного ремонту знову закрутив чорну діру сімейного бюджету.

І ось на кухні під аромат голубців знову почалася важка розмова.

 — Михайле, ну ти ж обіцяв. Що це все припиниться.

 — Знову свою шарманку завела? Про море ж говорила щойно.

 — Ти прекрасно знаєш, що ні на яке море ми не поїдемо. Я вже третій рік навіть чоботи не можу собі купити, все в старих, відремонтованих ходжу. Діти не можуть на екскурсії з класом з’їздити. Що ти вигадаєш на наступний сезон? Башточки прилаштувати?

 — Досить! – Михайло кинув виделку в тарілку і грюкнув по столу, – якщо ти своїм батькам не допомагаєш, то я не безрідний! Якщо захочу, то й башточки будуть, – чоловік із докором подивився на дружину і вийшов із кухні.

Спати лягли в різних кімнатах. Ірина не спала до ранку: її охопив такий відчай, коли потрібно просто щось робити. Що – не важливо. Головне, щоб не залишати все так, як є зараз.

 — Що в нас сьогодні на вечерю?

Наступного вечора Михайло прийшов з роботи і не знайшов на плиті звабливої ароматної каструлі. Не було і сковороди зі смаженою картоплею. З останньою надією він відкрив холодильник, подумавши, що нерозторопна дружина не встигла підігріти їжу до його приходу. Але виявив тільки половину упаковки сосисок і яйце.

Ірина сиділа в кімнаті й дивилася телевізор.

— Ти раніше за мене на 3 години з роботи приходиш, можна було якось подбати про їжу? Чи це – помста за вчорашню розмову?

— Ти вгадав, – Ірина клацала на пульті канали й не дивилася на чоловіка.

— Дітей ти теж не годувала?

— Вони поїли в бабусі.

— І довго це триватиме? Зав’язуй.

— Завжди. У мене немає можливості, щоб купити продукти. Ти прекрасно про це знаєш.

— Я знаю, що в тебе вчора був аванс.

Хоча Михась в моменти підрахунків сімейних витрат вдавав, що світ цифр для нього дивний і незрозумілий, дні зарплати у дружини він знав добре.

— Аванс я витратила. Взяла продуктів мамі, щоб вона годувала наших дітей. А на решту – взяла посудомийку.

— Ти з глузду з’їхала? Навіщо тобі посудомийка? Ти все життя прекрасно руками миєш, – обличчя Михайла стало червоним від злості. Нахабна дружина ще сміла посміхатися.

— Не мені, любий, не мені. Я купила її своїм батькам. Тим самим, навіщо й тобі башточки.

— І на що ти жити зібралася? Ти маєш здати її назад у магазин. Нехай повертають гроші!

— Ні, Михасю. Ти три – три! – роки живеш за мій рахунок. Я довго терпіла. Спочатку – намагалася зрозуміти. У становище увійти. Потім – заплющивши очі, рахувала гривні і сподівалася, що рано чи пізно це закінчиться. Більше ти не побачиш жодної копійки з моєї зарплати.

— Тоді ти більше не побачиш мене! Думаєш, я просто так будинок відбудовував? Знав, що від тебе йти доведеться. Рано чи пізно.

Ірина зі сльозами на очах спостерігала, як чоловік зло закидає речі до спортивної сумки. І зловила себе на думці, що відчуває полегшення. Ця думка була дивна й незрозуміла, бо Іра всі 3 роки вважала головним зберегти сім’ю. Потерпіти, перечекати, зробити вигляд, що все добре. Але зараз її чоловік уже застібав сумку, а Ірина боялася, що він передумає і все-таки залишиться.

Михайло пішов до виходу, немов не помічаючи дружину, і демонстративно зателефонував:

— Привіт. У мене гарні новини. Я зараз приїду в село. Здається, назавжди.

Ірині здалося, що у відповідь вона почула дзвінкий жіночий голос.

Через місяць Ірині зателефонувала свекруха:

— Іро, я тебе прошу, будь розсудлива. Він відійде! Забери заяву. Не позбавляй батька дітей.

— Ви прекрасно знаєте, що Ваш син, Зоя Михайлівна, сам пішов від нас. Це було його рішення, – Ірі хотілося якомога швидше припинити цю безглузду розмову.

— Вони лаються постійно, – голос жінки здригнувся, – ти не уявляєш, як мені набридли. Скоро Михась її вижене, і ви знову станете сім’єю. Такі труднощі тільки зміцнюють шлюб, послухай досвідчену жінку.

Ірина поморщилася. Думка, що чоловік повернеться і їй знову доведеться грати в сім’ю після всього, що сталося, відштовхувала.

— Давайте тоді чесно поговоримо, Зоя Михайлівна. Коли в нього ця Олена з’явилася?

— Та ось недавно зовсім, коли ви лаятися почали, – забарившись, відповіла свекруха.

— Ви лукавите. Я ж відчуваю. Або кажіть правду, або я вішаю слухавку.

— Ір, ти тільки не злись. Дурний він, але нічого серйозного в них не було. Так, коли він приїжджав, вони іноді бачилися вечорами.

— Це ще з прибудови почалося? Три роки тому?

Відповіддю було мовчання, зітхання і якась метушня.

— Чому Ви мовчите? Він три роки на ваших очах крутив роман, а ви посміхалися мені?

— Вибач мені, Іро, якщо зможеш. Михайло все-таки мій син, – тихо відповіла свекруха і поклала слухавку.

“Яка ж я наївна” – Іра закрила обличчя руками. Її заспокоювала тільки одна думка: після правди, що відкрилася, вже немає шляху назад. Вона твердо знала, що обов’язково навчиться жити заново, позбувшись баласту. Хоча б заради дітей.

Михайло так і не надбудував башточки. І навіть батьківську веранду не утеплив до кінця: грошей більше не було.

Із села виявилося занадто довго добиратися до міста на роботу. Тому довелося влаштуватися ближче. Тут, підсобником на лісопилку. А дружина, вже колишня, його “Ірусик”, перестала пускати на поріг і все-таки довела до кінця справу про розлучення та аліменти.

У всьому, що сталося, Михайло звинувачував маму: “Якби вона про Оленку не розповіла, все б добре було”.

Ось і так буває.

You cannot copy content of this page