Ірина спеціально приготувала чоловікові його улюблені голубці. Спершись на руку, вона спостерігала, як той наминає вечерю, і не наважувалася почати серйозну розмову. А назрівала вона вже не перший рік.
— Михасю, слухай. Мені тітка дзвонила. Та, у якої будиночок у Миколаївкі. Каже, приїжджайте наступного літа всією сім’єю на скільки хочете, втомилася з квартирантами возитися. Може, поїдемо на море? Діти хоч на півдні побувають. Та й нам відпочити не завадить.
— Може, і поїдемо, – Михайло продовжував займатися голубцями і не виявив інтересу, – я-то не проти.
Ірина зітхнула. Справа була не в морі.
Третє літо чоловік ігнорував інтереси їхньої сім’ї. Чоловік витрачав більшу частину зарплати на облаштування будинку батьків. Спочатку – тепла прибудова для санвузла, потім – знадобилося поміняти скрипучі старенькі мостини, зробити газове опалення…
Перше літо Іра дивилася на турботу чоловіка про літніх батьків зі схваленням і навіть гордістю. Це ж батьки. Святе. Не буде ж Зоя Михайлівна, яка вже ледве пересувається під вантажем букета хронічних захворювань, у сирому будинку жити і в туалет через вулицю бігати.
Але на друге літо замість запланованої відпустки з сім’єю Михайло поїхав на всі 2 тижні в село. Разом з усіма відпускними. На нові мостини їх так і не вистачило, тому реконструкція сімейного гнізда розтягнулася до жовтня. Чоловік кожні вихідні, з раннього ранку, поспішав у рідну домівку. Із зарплати віддавав дружині суму рівно на оплату комунальних послуг за їхню квартиру, цілував у верхівку і радісний їхав у магазин будівельних матеріалів.
Спочатку Ірині було якось соромно, чи що, висловлювати невдоволення. Адже людина піклується про своїх батьків. Шкода тільки, що про неї і про дітей забув.
Ірининої зарплати вистачало, щоб прогодувати 4-х людей. Але одяг зношувався, побутова техніка – ламалася, та й навчання дітей у школі – річ хоч і безоплатна, але накладна для сімейного бюджету.
Ірина намагалася відкладати в заначку, яка, як завжди, призначалася або на потрібну покупку, або на чорний день. Але щойно виходила більш-менш нормальна сума, одразу з’являлися непередбачені витрати.
Коли Ірина зрозуміла, що в неї немає можливості нормально зібрати дітей до школи, вона зважилася на пряму розмову:
— Нам треба серйозно поговорити. Ти всі гроші витрачаєш на перебудову батьківського дому, а я через це годую чотирьох. Так далі тривати не може. Я навіть шкільну форму дітям не можу взяти, – Ірина довго проговорювала цей монолог і зараз викарбувала, дивлячись у здивоване обличчя чоловіка.
— Ір, ти чого? Добре ж усе було?
— Що хорошого? Другий рік ти мало того що стирчиш у селі цілими днями, так ще й гроші туди всі відвозиш!
— Я, на хвилиночку, тільки свої гроші туди забираю. У тебе хоч раз узяв? Ні? От і мовчи. Які претензії? Я своїх батьків без допомоги не залишу. Хочеш ти цього чи ні, – Михайло, якого всі оточуючі знали, як добродушного чоловіка, раптом почервонів від злості.
— Ага, а годує тебе хто? Тебе гордість розпирає від того, як ти виконуєш обов’язок перед батьками. Тільки виконуєш ти його за мій рахунок. І за рахунок наших дітей.
— Чого ти від мене хочеш? Розлучитися?
— Я хочу, щоб ти хоч якось брав участь у житті нашої сім’ї, – Іра ласкаво взяла чоловіка за руку і погладила по плечу, – у мене є пропозиція.
Ірина запропонувала нову систему розподілу витрат. Вона показала чоловікові приблизний кошторис обов’язкових витрат на місяць і запропонувала поділити суму навпіл. Михайло отримує зарплату, вкладає в загальний казан однакову з нею частку на щомісячні витрати і розпоряджається рештою грошей, як хоче. Іра навіть була згодна купувати дітям одяг зі своїх “вільних грошей”, тільки б чоловік став вкладатися в сімейний бюджет хоч трохи.
Спочатку Михась неохоче погодився, і… після першого ж місяця пішов у відмову. На свої “вільні гроші” він не купив для ремонту і половини того, що планував.
— Ти мене по руках-то не бий, Ір, – вкрадливим голосом попросив чоловік, відмовившись скидатися в день получки, – там трохи залишилося. Дай я вже дороблю те, що почав. А то виходить: газовий котел купив, а труби – не провів.
— Та скільки вже можна! – Іра не витримала. Тільки-но в неї з’явилася надія, що матеріальне становище виправляється, а Михась знову за старе, – це бездонна бочка якась!
— Не знав, що ти меркантильна, – чоловік розчаровано похитав головою, – а не думала, що цей самий будинок нам у спадок дістанеться, якщо тобі вже так важливі гроші?
— Та ти вклав уже більше, ніж він коштує!
— Потерпи, Ірусику, га. Ну будь ласка, – Мишко обійняв дружину, – опалення дороблю і все буде, як раніше.
Іра неохоче кивнула. Розходитися з батьком своїх дітей їй не хотілося, хоча вона вже подумувала і про такий варіант. Вона навіть уявляла, як знайомі запитуватимуть про причину розставання і докірливо дивитимуться на неї, почувши відповідь “Тому що він допомагав своїм батькам”.
В Ірини батьки теж були. Але трохи молодші. Їм здоров’я ще дозволяло працювати, тож батьки могли самостійно займатися легким ремонтом своєї квартири. Керамогранітів їм було не потрібно: вистачить на панелі ПВХ – і то добре.
На третю весну сільської реновації Михайло несподівано заявив, що потрібно поставити теплицю й утеплити веранду. Нестримний вихор нескінченного ремонту знову закрутив чорну діру сімейного бюджету.
І ось на кухні під аромат голубців знову почалася важка розмова.
— Михайле, ну ти ж обіцяв. Що це все припиниться.
— Знову свою шарманку завела? Про море ж говорила щойно.
— Ти прекрасно знаєш, що ні на яке море ми не поїдемо. Я вже третій рік навіть чоботи не можу собі купити, все в старих, відремонтованих ходжу. Діти не можуть на екскурсії з класом з’їздити. Що ти вигадаєш на наступний сезон? Башточки прилаштувати?
— Досить! – Михайло кинув виделку в тарілку і грюкнув по столу, – якщо ти своїм батькам не допомагаєш, то я не безрідний! Якщо захочу, то й башточки будуть, – чоловік із докором подивився на дружину і вийшов із кухні.
Спати лягли в різних кімнатах. Ірина не спала до ранку: її охопив такий відчай, коли потрібно просто щось робити. Що – не важливо. Головне, щоб не залишати все так, як є зараз.
— Що в нас сьогодні на вечерю?
Наступного вечора Михайло прийшов з роботи і не знайшов на плиті звабливої ароматної каструлі. Не було і сковороди зі смаженою картоплею. З останньою надією він відкрив холодильник, подумавши, що нерозторопна дружина не встигла підігріти їжу до його приходу. Але виявив тільки половину упаковки сосисок і яйце.
Ірина сиділа в кімнаті й дивилася телевізор.
— Ти раніше за мене на 3 години з роботи приходиш, можна було якось подбати про їжу? Чи це – помста за вчорашню розмову?
— Ти вгадав, – Ірина клацала на пульті канали й не дивилася на чоловіка.
— Дітей ти теж не годувала?
— Вони поїли в бабусі.
— І довго це триватиме? Зав’язуй.
— Завжди. У мене немає можливості, щоб купити продукти. Ти прекрасно про це знаєш.
— Я знаю, що в тебе вчора був аванс.
Хоча Михась в моменти підрахунків сімейних витрат вдавав, що світ цифр для нього дивний і незрозумілий, дні зарплати у дружини він знав добре.
— Аванс я витратила. Взяла продуктів мамі, щоб вона годувала наших дітей. А на решту – взяла посудомийку.
— Ти з глузду з’їхала? Навіщо тобі посудомийка? Ти все життя прекрасно руками миєш, – обличчя Михайла стало червоним від злості. Нахабна дружина ще сміла посміхатися.
— Не мені, любий, не мені. Я купила її своїм батькам. Тим самим, навіщо й тобі башточки.
— І на що ти жити зібралася? Ти маєш здати її назад у магазин. Нехай повертають гроші!
— Ні, Михасю. Ти три – три! – роки живеш за мій рахунок. Я довго терпіла. Спочатку – намагалася зрозуміти. У становище увійти. Потім – заплющивши очі, рахувала гривні і сподівалася, що рано чи пізно це закінчиться. Більше ти не побачиш жодної копійки з моєї зарплати.
— Тоді ти більше не побачиш мене! Думаєш, я просто так будинок відбудовував? Знав, що від тебе йти доведеться. Рано чи пізно.
Ірина зі сльозами на очах спостерігала, як чоловік зло закидає речі до спортивної сумки. І зловила себе на думці, що відчуває полегшення. Ця думка була дивна й незрозуміла, бо Іра всі 3 роки вважала головним зберегти сім’ю. Потерпіти, перечекати, зробити вигляд, що все добре. Але зараз її чоловік уже застібав сумку, а Ірина боялася, що він передумає і все-таки залишиться.
Михайло пішов до виходу, немов не помічаючи дружину, і демонстративно зателефонував:
— Привіт. У мене гарні новини. Я зараз приїду в село. Здається, назавжди.
Ірині здалося, що у відповідь вона почула дзвінкий жіночий голос.
Через місяць Ірині зателефонувала свекруха:
— Іро, я тебе прошу, будь розсудлива. Він відійде! Забери заяву. Не позбавляй батька дітей.
— Ви прекрасно знаєте, що Ваш син, Зоя Михайлівна, сам пішов від нас. Це було його рішення, – Ірі хотілося якомога швидше припинити цю безглузду розмову.
— Вони лаються постійно, – голос жінки здригнувся, – ти не уявляєш, як мені набридли. Скоро Михась її вижене, і ви знову станете сім’єю. Такі труднощі тільки зміцнюють шлюб, послухай досвідчену жінку.
Ірина поморщилася. Думка, що чоловік повернеться і їй знову доведеться грати в сім’ю після всього, що сталося, відштовхувала.
— Давайте тоді чесно поговоримо, Зоя Михайлівна. Коли в нього ця Олена з’явилася?
— Та ось недавно зовсім, коли ви лаятися почали, – забарившись, відповіла свекруха.
— Ви лукавите. Я ж відчуваю. Або кажіть правду, або я вішаю слухавку.
— Ір, ти тільки не злись. Дурний він, але нічого серйозного в них не було. Так, коли він приїжджав, вони іноді бачилися вечорами.
— Це ще з прибудови почалося? Три роки тому?
Відповіддю було мовчання, зітхання і якась метушня.
— Чому Ви мовчите? Він три роки на ваших очах крутив роман, а ви посміхалися мені?
— Вибач мені, Іро, якщо зможеш. Михайло все-таки мій син, – тихо відповіла свекруха і поклала слухавку.
“Яка ж я наївна” – Іра закрила обличчя руками. Її заспокоювала тільки одна думка: після правди, що відкрилася, вже немає шляху назад. Вона твердо знала, що обов’язково навчиться жити заново, позбувшись баласту. Хоча б заради дітей.
Михайло так і не надбудував башточки. І навіть батьківську веранду не утеплив до кінця: грошей більше не було.
Із села виявилося занадто довго добиратися до міста на роботу. Тому довелося влаштуватися ближче. Тут, підсобником на лісопилку. А дружина, вже колишня, його “Ірусик”, перестала пускати на поріг і все-таки довела до кінця справу про розлучення та аліменти.
У всьому, що сталося, Михайло звинувачував маму: “Якби вона про Оленку не розповіла, все б добре було”.
Ось і так буває.
