А я досі не можу повірити в те, що сталося, не можу знайти розумне пояснення.
Я з дитинства дружила зі своєю сусідкою Ніною. Різниця у віці у нас в один рік. Мені було 14 їй 13 на той момент у її сім’ї була дача, куди ми з нею удвох дуже часто влітку плавали на поромі. Ми жили на одному березі річки, а дача була на протилежному березі.
Одного разу ми вкотре були на дачі вдвох, мали залишитися з ночівлею. А на вечір у нас був підступний план.
Річ у тім, що сусідка Ніни по дачі була досить злісна тітка. Вона була постійно незадоволена всім, скаржилася на все і лаялася. Коли сім’я Ніни робила на своїй ділянці шашлик, сусідка прибігала і кричала, що ненавидить запах шашлику. Коли качали воду з колонки, вона казала, що та занадто скрипить. Припиніть негайно! Розцвіли квіти на клумбі, у неї на них алергія і так далі.
В останні місяці без лайки не можна було навіть увімкнути музику. Просто радіо якісь пісні, нічого такого. Ну звісно, сусідка прибігала і кричала, що музика грає голосно, і ми маємо її вимкнути.
Потім вона вже з міста дзвонила батькам Ніни і скаржилася, що ми влаштували на дачу гулянку. У нас там купа друзів і музика гримить на все селище.
Звісно, це була брехня і батьки не вірили, бо знали, що ми домашні дівчата. Зовсім не бешкетні.
І в той день ми запланували страшну помсту для сусідки. Не просто увімкнути музику, а увімкнути її справді голосно.
Нам здавалося, що ми жах які бунтарки. Настала 8 година вечора, ми ввімкнули колонку. Ми були впевнені, що сусідка просто лопне від злості. Ми сиділи на другому поверсі й дивилися у віконце – чи не йде до нас дорога сусідка.
Бачимо виходить, і йде в бік нашого будинку. Підійшла, стукає у двері, а ми висунулися у вікно другого поверху і дивимося на неї.
Вона знову стукає. Пісня дограла і настала тиша. Ніна запитує: “Що хочете, щоб ми на повтор поставили?”
Сусідка підняла голову, побачила нас. І я здивувалася, що вона була зовсім на себе не схожа.
У неї обличчя стало ніби рівніше, спокійніше, ніякої звичної злоби, і вона каже: “Добрий вечір, дівчатка, хотіла з вами поговорити.” Чесно кажучи, такий тон нас спантеличив. Ми переглянулися і запитали її, про що вона хоче поговорити.
Вона каже: “Я хотіла вибачитися перед вами, що лаялася? Винна я, що скаржилася вашим батькам, ви такі молоді, у вас усе життя попереду, радійте кожному дню!”
Розвернулася і пішла в бік свого будинку. Ми зачинили вікно, сіли в кімнаті в розгубленості, бо чути від неї вибачення і вже тим паче добре побажання – це фантастика.
Нам було не по собі. Ми повечеряли і якось одночасно вирішили, що не хочемо залишатися на дачі ночувати, швидко зібралися і побігли на останній пором. Коли ми вже були вдома, Ніна зателефонувала мені додому і в сльозах сказала: “Піднімися до мене додому!”
Я жила на четвертому поверсі, а вона на шостому. Я піднялася, у неї істерика. Виявилося, що вона розповіла мамі про дивну поведінку сусідки. На що мама відповіла, що ми все вигадуємо і сусідку поховали 9 днів тому.
Я тоді вперше відчула, що таке мороз по шкірі.
“Скажи, що ти помилилася. Не жартуй так!” – я не могла повірити.
Мені хотілося вилаяти маму Ніни, адже це жорстоко так жартувати, адже я бачила цю сусідку на власні очі. Я з нею не говорила!
Я могла тільки сказати фразу: “Що за нісенітниця? Що за нісенітниця!”
Тієї ночі, я так і не спала толком. Я була в якомусь тумані. На дачу ми більше не їздили, а через місяць зважилася на експеримент.
Ми знайшли в записнику домашній номер тієї дачної сусідки, зателефонували, трубку взяв чоловік.
Ми покликали її до телефону, а він відповів, що її не стало восьмого липня. Ми порахували і справді за часом усе збігається.
Ось нам уже по 30 років, а ми досі згадуємо цю історію на дачі й не можемо знайти пояснення тому, що сталося…
Як ви думаєте що це було? І чи траплялося з вами щось подібне?
