Намагалася забутися в романі з чоловіком, який начебто мені теж подобався, але до того, кого я люблю, йому було, звісно, далеко, потім я вийшла заміж від горя та самотності за некоханого, з’явилася дитина, усі шляхи назад відрізані, але забути того чоловіка я не можу. А що він? А він спокійно живе із дружиною, в них двоє дітей

Ось уже вісім років я ніяк не можу забути одного чоловіка. Працювали разом, дружили. Були, на мою думку, деякі знаки уваги з його боку. Я була молода, безглузда. Не розібралася в собі одразу і не захотіла з ним спілкуватися. А згодом зрозуміла, що закохалася.

Намагалася якось знову привернути його увагу, але вже було пізно. Він зібрався одружитися з іншою. У розпачі я навіть зізналася йому в коханні та отримала відмову. А невдовзі він пішов із нашої роботи. І більше ми з ним не бачились. Я думала, що забуду його, і все минеться. Але забути не можу й досі. 8 років! Цілих 8 років!

Що я тільки не робила. Намагалася забутися в романі з чоловіком, який начебто мені теж подобався. Але до того, кого я люблю, йому було, звісно, далеко. І нічого з цього роману не вийшло. Я все одно згадувала ту людину. Потім я вийшла заміж від горя та самотності за некоханого, з’явилася дитина.

Усі шляхи назад відрізані, але забути того чоловіка я не можу. А що він? А він спокійно живе із дружиною. В них двоє дітей. Мабуть, він щасливий. Хоч і ходили чутки, що він одружився за розрахунком. Я дуже ревную його до дружини. Саму дружину вже практично ненавиджу. Дуже заздрю їй. Розумію, що якби була можливість, я його вивела б із сім’ї. Але можливості цієї немає.

Саме почуття щодо нього дуже складне. Воно важке, заважає мені жити. Якби я дала собі волю, то, напевно, плакала б, доки не померла б від розпачу. Але я намагаюся тримати себе в руках. Розумію, що в церкві мені робити нема чого. За мої думки Богу залишається хіба що спопелити мене на місці.

Я не знаходжу сили просити про те, щоб мені Бог дав забути цього чоловіка. Я не хочу його забувати. Я сподіваюся без надії. Я чекаю, сама не знаю чого. Мені хочеться вірити, що я непогана. Адже я просто шалено люблю цю людину і хочу бути щасливою. Я зустріла його раніше, ніж зустріла його дружина. Якась увага з його боку була.

Я не винна, що я так гірко помилилась. Загралася у неприступну дівчинку та втратила його. Я не винна, що він вибрав мене. Я не винна, що він одружений і що там діти. Я просто люблю його. Я не хочу їм зла. Але вони стоять у мене на шляху, і я не можу добре ставитися до них. Адже вони забрали його в мене, по суті. Я намагалася впоратися із цим безнадійним почуттям одна, але зрозуміла, що потрібна допомога фахівця.

Оскільки я маю проблеми з нервами, невролог направив мене на сеанси психотерапії. І я звернулася за допомогою до свого психолога. Попросила допомогти мені і з цією проблемою — з нерозділеною любов’ю. Психолог молода жінка, не набагато старша за мене саму. Вона дуже співчувала моїм проблемам зі здоров’ям та намагалася допомогти. Думаю, вона непогана людина і щиро хоче допомагати людям. Але вона не настільки володіє собою, щоб повністю приховати своє ставлення до цієї другої моєї проблеми з любов’ю.

Вона в шоці від мене. Від того, що я люблю одруженого чоловіка. Що заздрю його дружині. Що ненавиджу його дружину та дітей. Що мрію бути із ним. Що при цьому я сама одружена і маю дитину. Бачу, що дуже не подобаюсь їй, як людина. Воно, начебто, і зрозуміло. Вона сама одружена, судячи з обручки на пальці. Мабуть, досить щаслива і особливих проблем у шлюбі не має. Їй, як дружині, напевно, неприємно навіть уявити, що є такі жінки, як я, які мріють про чужих чоловіків. Раптом і про її чоловіка хтось мріє?

Бачу, що їй важко працювати зі мною. І мені трохи прикро. Тому що я й прийшла для того, щоб вирішити цю проблему, щоб забути цього чоловіка. Я знаю, що психолог не повинен засуджувати своїх клієнтів та інше. Але розумію і те, що вона шокована тому, що вона хороша нормальна людина. Не те, що я. Вона б рада, щоб всі довкола були добрі і хороші. А тут я.

Намагалася поговорити з мамою про цю проблему. Вона мене спочатку не розуміла. Їй здавалося, що це якесь блаженство з мого боку, яке пройде саме собою. Що вирішувати цю проблему у психолога необов’язково. Що це я просто з нудьги собі таку розвагу вигадала.

А коли я трохи прояснила, яка чорна буря у мене в душі, мама була в шоці не гірша за психолога. Сказала, що вже пізно мріяти про ту людину, коли вже там діти. І я відчула, що вона мене засуджує. Ще сказала, що всі люди проходять через подібні почуття у молодості. Я не унікальна. Що мені треба більше працювати, щоб відволіктися.

Але я вже все перепробувала. І багато працювати, і не думати, і відволікатися. І різні техніки з психології. І я розумію, що мене є за що засуджувати. Але я його кохаю. Я не можу бути іншою. І я так намагаюся змиритися, що його ніколи не буде поруч.