По суботах і неділях на базар села Привільне, крім місцевих жителів, приїхали з усіх довколишніх містечок і сіл прості люди. Везли на продаж усе, що можна продати: овочі та речі, якесь старовинне барахло, торгували і новими речами.
Віктор цього дня теж заїхав на ринок, проходив повільною ходою рядами, уважно вивчаючи народ і їхній товар. Зовнішністю його Бог не образив. Високий і широкоплечий, упевнений і симпатичний, від його погляду карих очей паморочилося в голові навіть у заміжніх жінок, а молоді жінки вже заздалегідь ненавиділи ту, яка стане його дружиною. Віктору тридцять років, але поки не одружений, поки він нічий, неприборканий, немає в нього часу, справ по горло. Та й жінок він любив по-своєму, кількох ночей йому вистачало, щоб втратити інтерес до тієї чи іншої, а потім ішов далі. Жінки його самі розбалували. Притягувала невідома сила дівчат і жінок до кароокого красеня і голови сільського господарства їхнього села.
Зупинився біля прилавка з медом, який продавав непоказний мужичок:
— Мед липовий?
— А Бог його знає, – відповів той, – може й липовий, я ж не знаю, куди літають бджоли, – але Віктор зрозумів, що продає він не свій мед.
— Значить торгуєш не своїм, – сказав Віктор і пішов далі, а незадоволений мужик забубонів собі щось під ніс, пішов покупець, а він уже приготувався розжитися.
Народ дзижчав, торгувався, хтось на підвищених тонах, але все ж щось купували, потроху порожніли прилавки. Проходячи повз свого сусіда Єгоровича, раптом побачив із ним по сусідству біляву дівчину. Стояла вона в старенькому пальті й без шапки, переминаючись із ноги на ногу.
Уже сильно похолодало, листопад настав і ось-ось піде перший сніг. Осінь йшла, і земля стала готуватися до холодної пори. Народ утеплювався, дістаючи з шаф шапки, теплі хустки, теплий верхній одяг.
Віктор побачив на прилавку симпатичної дівчини жіночі речі, майже нові, а сама була одягнена в мотлох.
— Чуєш, Єгоровичу, – звернувся він до сусіда, який торгував старою технікою під ремонт і запчастинами, – ти цю дівчину знаєш, хто така, щось не бачив я її раніше?
— Так це Алінка з села Калинівка, – відповів той коротко.
— А чому вона торгує добротними речами, а сама одягнена не дуже, і на перекупницю не схожа?
— Так це її прийомні батьки змушують торгувати, вони все з дому продають, ось і до речей справа дійшла, п’ють вони, а дівчисько в злиднях перебивається, шкода її, – говорив співчутливо Єгорович. – Раніше ж вони отримували опікунські, на них пили, а тепер немає грошей, ось і змушують її продавати, а їй іти нікуди.
Тут Єгорович захопився розмовою з покупцем, а Віктор поглядав на замерзлу дівчину.
— Треба ж, яка гарна дівчина, животіє в глушині, там у Калинівці всього кілька десятків житлових будинків. І то якщо є.
— Привіт, красуне, – весело привітався Віктор із дівчиною, – як торгівля?
— А ніяк, – сухо відповіла Аліна. – Не продається нічого, а що?
— Та нічого. Шкода тебе, продаєш речі, а сама хоч би шапку на голову одягла, холодно, стоїш із непокритою головою.
Дівчина мовчала, але Віктор не йшов, зворушили його слова Єгоровича про неї.
— А ти не пробувала влаштуватися тут у нас у Привільному? Усе-таки зарплату отримувала б, а тут що?
— Пробувала! – зухвало відповіла Аліна, він навіть здивувався. – Я кілька разів приходила дояркою на ферму влаштовуватися, але мені сказали, що місць немає.
— І хто це сказав?
— Та чорна така, вся розфарбована з червоними губами і величезними наклеєними віями, дивитися страшно.
Віктор розсміявся, згадавши кадровичку Жанну, її бойове розфарбування не одну людину вводило в ступор. Занадто захоплювалася Жанна косметикою, знав, що для нього старається.
— А ця дівчина виявляється, з характером, прямолінійна і зухвала. Такі можуть домогтися чогось у житті, тільки от нікому наставити на шлях істинний, – зачепила його дівчина.
Він трохи подумав і сказав:
— Приходь у понеділок зранку в Привільне сільське господарство, Аліно, робота для всіх знайдеться. Ваше село усього за два кілометри. Приходь зранку і документи не забудь.
— А тобі звідки знати, що робота знайдеться, ніби ти голова там, – шпигнула язиком Аліна, – і звідки знаєш, як мене звати, – але глянувши у бік Єгоровича, зрозуміла.
— Приходь, приходь, – додав Віктор і, усміхаючись, пішов далі, – так, дівчина з характером…
У понеділок зранку прийшла дівчина до тієї ж розфарбованої кадровички, здивувалася, що знайшлося місце доярки, подумала, що хтось звільнився. Години через дві з’явився на фермі Віктор і підійшов до неї, а вона здивувалася:
— Привіт, ти теж тут працюєш? А я ось рада, що вийшло так. А ким ти працюєш, на тракториста не схожий, занадто світла сорочка, комбайнером чи з тваринами возишся?
— Ну і чудово, бачиш, я ж казав, що знайдеться робота, – відповів Віктор.
Аліна не знала, що зранку та сама Жанна отримала від нього прочухана, і без слів оформила дівчину в доярки. А потім під кінець дня Аліна раптом дізналася, що Віктор, це не хто інший, а Віктор Петрович – голова сільського господарства, і мало не перекинула відро.
— Боже мій, – сплеснула вона руками, – а я до нього на «ти», – почервоніла вона, дивлячись на доярку Ганну.
— Значить, ти йому сподобалася, якщо він тебе до нас прилаштував, так би Жанна тебе не взяла, надто ти гарна і на доярку не схожа. Але ти дивись, не спокушайся, ця Жанна за ним давно сохне і мріє за нього вийти заміж, прибрати до рук, – озираючись на всі боки, тихо говорила Аня, – ти дивись, вона за нього очі видряпає.
— Ну і нехай собі мріє, а я сюди працювати прийшла, а не чоловіка шукати, та й я проста доярка, – і взявши відро пішла до корів.
Аліна зрозуміла, що подобається їй Віктор, і дуже важко іноді суперечити самій собі. Добіг кінця її робочий день, насувався темний листопадовий вечір. Віктор особливо не докучав і приходив на ферму не часто. Занадто багато в нього своїх справ. Але іноді проводжав її, навіть підвозив на своїй машині, але Аліна виходила з машини за три будинки від свого, боялася, що побачать батьки.
За два тижні Аліна отримала перший аванс і, прийшовши додому, вирішила половину грошей віддати батькам, а другу залишити собі, потрібно купити дещо з речей. Але її моторний прийомний батько, якого називали на селі не інакше, як «Халявник», бо дуже любив, щоб його пригощали, побачивши в руках Аліни гроші, швидко вихопив у передчутті свята.
— Ти собі що надумала привласнити гроші, ми тебе виховуємо, – сказав він, дихаючи перегаром.
Мати була вже теж не в найкращому стані й радісно дивилася на гроші.
— Так я ж заробила ці гроші, – відповіла Аліна.
— Ти відпрацьовуєш свій дах над головою і шматок хліба, – сказав Халявник, і скажи спасибі, що речі ми тобі залишили, що на ринку ти не продала. Ми тут із матір’ю вирішили заміж тебе віддати за Кольку, другана нашого, – хитро примружився він.
Мати тут же підхопила думку, посміхнувшись беззубим ротом:
— Зять нам такий знадобиться. Гроші в нього бувають, компанійський, не жадібний і зі своїм житлом.
Але дівчина від образи на батьків пішла до себе в кімнату, сподіваючись, що про її заміжжя це не тверезі жарти батьків. Вона вирішила більше ніколи батькам не показувати гроші.
Йшов час, життя в Привільному било ключем, усі працювали, метушня, іноді хвилювання. Доярка Віра пішла в декрет, намічалося весілля Ані й тракториста Захара. А найцікавіше було – стосунки Віктора та Аліни. Він став щодня проводжати її, плітки літали над усім селом. Він дбав про дівчину, змушував її тепліше одягатися, купив їй нові зимові чоботи, вони не ховалися від людського погляду. Про це тепер пліткували скрізь і думали-гадали, що ж зробить Жанна.
— Жанка цього так просто не залишить, не відступиться вона від нашого голови, просто так його не віддасть, та ще й комусь, якійсь дівчинці, простій доярці, в якої і за душею немає нічого, – потирали руки кумоньки й зловтішно посміхалися. – Ох, і вибухне скандал…
Жанна довго думала, як відвадити цю зухвалу доярку Аліну від Віктора і якось увечері підловила її. Жанні тридцять два роки, і вона вже розуміла, що своєю агресією не доб’ється нічого, тому й завела вона розмову.
— Я чула, мій наречений Віктор і тебе з роботи проводжає?
— Ну й проводжає, і що з того? І коли це він нареченим твоїм став? – з недовірою запитала дівчина.
Жанна розреготалася:
— Ну й наївна ти, Алінко. Одружиться він зі мною скоро, сама в нього запитай. А проводжає тебе, так це просто перед весіллям нагулятися хоче, я знаю його, він проводжає тебе просто так. А мені не шкода, все одно до мене прибіжить. Ти справді віриш, що голова такого великого сільського господарства сплутається з простою дояркою?
— Неправда це, – обурилася дівчина, – він не такий, – і, махнувши рукою, пішла швидко від Жанни, а та гучно реготала вслід.
Алінку глибоко поранили слова Жанни, не пам’ятала, як добігла до хати, а переступивши поріг побачила, що в хаті на повну йдуть веселощі. На неї дивилися три пари хмільних очей, особливо Колька оглядав її нахабно з ніг до голови.
— А ось і наречена твоя, Колян, – промовив батько.
— Алінко, а ну йди випий із нами, – звернувся до неї Колька.
— Я не п’ю. І пити з вами не буду.
— Ну просто посидь із нами, – підхопила мати, а батько підійшов до неї і схопив за руку, вона хотіла її вирвати.
Але батько раптом з усього маху заліпив їй по щоці, а ті засміялися, – ти як розмовляєш зі своїм майбутнім чоловіком? Знай своє місце, – давно він собі цього не дозволяв, раніше бувало.
Аліна підняла заплакані очі, подивилася на прийомних батьків, на Кольку, різко розвернулася і вибігла в ніч із дому.
Наступного дня Аліна на роботу не вийшла, уже на другий день, коли вона знову не прийшла, Віктор із дільничним Михайловичем ішли до її батьків.
— Ти що це, Михайловичу, ти ж знав, що батьки їй жити не дають, п’ють.
— Так скарг не надходило ж, не буду ж я в кожну хату заглядати, – виправдовувався дільничний.
— Де тепер шукати її, – переживав Віктор, входячи в будинок до Халявника.
Потріпали вони його, той і розповів про останній вечір.
— А куди Алінка пішла, гадки не маю, – ледве говорив він, а мати кивала головою.
Аліна в той час лежала в сусідньому селі в бабці Демідихи з високою температурою, застудилася вона тієї ночі й постукала до бабці. Та її виходжувала, відпоювала відваром і чаєм з медом.
Михайлович погрозив кулаком прийомним батькам:
— Ну дивіться в мене, якщо що з Аліною.
Коли від’їхали від хати, назустріч попався Єгорович і замахав руками:
— Там у сусідньому селі у бабці Демидихи кажуть, лежить хвора незнайома дівка.
— Їдемо, Михайловичу, – сказав Віктор.
Машина дільничного мчала вже по сніговій дорозі, серце Віктора завмирало, а раптом не вона. Чи мало в окрузі дівчат. Достукалися до Демидихи:
— Ой, родичі чи що, з’явилися? – запитала вона примружуючись, але побачила Михайловича, здивувалася.
— Михайловичу ти? Шукаєш когось? А це вже чи не той Вітенька, якого дівка згадувала в маренні? – лукаво посміхалася Демидиха.
— Той самий, – відповів він і, зробивши крок за фіранку, побачив Аліну, зітхнув полегшено.
— Слава Богу, знайшлася, – промовив він, а вона злегка посміхалася.
Демидиха витирала краєм хустки очі, від радості за молодих. Багато вона побачила на своєму віку, а серце їй підказувало, що цей вродливий Віктор і лагідна квіточка Алінка призначені одне одному долею. Вона думала, що скоро в Привільному буде весілля, ці двоє щасливо дивилися одне на одного, а шлях до щастя не буває легким.
