Народилася я у невеликому селищі, але завжди мріяла жити у великому місті, а ще краще за кордоном, десь у Європі, вступила до педагогічного університету на факультет іноземних мов, розраховувала після закінчення влаштуватися працювати у туристичну сферу та поїздити світом

Народилася я у невеликому селищі, але завжди мріяла жити у великому місті, а ще краще за кордоном, десь у Європі. Вступила до педагогічного університету на факультет іноземних мов, розраховувала після закінчення влаштуватися працювати у туристичну сферу та поїздити світом.

Але вже тоді пандемія порушила всі мої плани, потім почалася війна – ось уже другий рік працюю на віддаленні, роблю переклади. Щоб не платити за орендовану квартиру, повернулася до свого рідного селища і зараз знову живу з мамою.

Звісно, до мене відразу почали свататися місцеві наречені. Чому б і ні! Наречена перспективна, з вищою освітою, англійка. А самі нічого з себе не уявляють. Майже всі без нормальної роботи, гуляки та бабії, але гонору вище за дах, вони ж чоловіки!

Звідки тільки береться така самовпевненість? Це ми, жінки, вічно комплексуємо з будь-якої дрібниці, а в них завжди все добре. Подруги мої вже майже всі одружені, багато хто вже й дітьми обзавелися. А я не хочу собі такого убогого питущого чоловіка, але й одною залишатися не планую.

Чомусь вважається, що гроші йдуть до грошей, і простим дівчатам вище голови не стрибнути. Ні, ну є особи, які починають з самі знаєте з чого і поступово пробивають собі дорогу у вищий світ. Але я до таких не належу, і виходить, у мене немає шансів знайти собі гідного чоловіка?

А якщо не так, то де з ним познайомитись, працюючи ось так дистанційно? По інтернету не варіант – я пробувала, там одні шахраї, які шукають можливість задурити дівчатам голову заради власної вигоди. І що лишається? Прозябати на самоті чи все-таки вийти заміж за якогось Васю? Може, стерпиться-злюбиться?