Я мати-одиначка, тато дитини не допомагає і ніколи не допомагав, я навіть не знаю, де він зараз живе. Від нього жодної допомоги не чекаю і не хочу, розлучалися ми погано. Він неадекватний і жорстокий чоловік, від рук якого я чимало настраждалася. Моєї мати не стало, тож із родичів лише бабуся.
Три роки тому склалася така ситуація, що мені не було де жити. Я вирішила поїхати до Харкова на заробітки, везти дитину до невідомості не хотілося. Поговорила з бабусею, вона була не проти допомогти і доглянути сина. Весь цей час я була на зв’язку, пересилала гроші, небагато, але скільки могла, приїжджала приблизно раз на 2 місяці. Син мене любить і завжди чекає.
Зараз моя ситуація виправилася, я остаточно повернулася до свого міста, більше «шукати себе» та їхати до столиці не планую. Знайшла тут роботу, з’явився хлопець, зараз ми живемо у його квартирі.
Вважаю, що настав час возз’єднатися із сином. Мій громадянський чоловік не проти, він також вважає, що дитина має жити зі своєю мамою. У нас серйозні стосунки, швидше за все, плануватимемо спільну дитину. Але бабуся виступає проти.
Я розумію, що вона звикла жити з моїм сином, він рятує її від самотності. Вона хоче, щоб я кинула свої спроби створити сім’ю, і жила з нею та сином. Каже, їй треба переконатись, що я гарна мати, а відпускати дитину жити до «чужого дядька» вона не хоче.
Я не позбавлена і не обмежена у батьківських правах, тобто можу прийти і просто забрати дитину. Але мені не хочеться псувати стосунки з бабусею та посилювати конфлікт, все-таки я вдячна їй за допомогу. До того ж, син сильно до неї звик, не хочеться руйнувати його світ відразу.
Як краще вчинити у моїй ситуації? Варіант, який вона пропонує (кинути чоловіка і жити з нею та сином у її квартирі), я не розглядаю. Як краще вчинити, просто не знаю.
