Наступного дня зателефонувала сваха Людмила, мати Андрія. — Оксано, я не хочу втручатися, — почала вона холодним тоном, так що було зрозуміло: втручатися вона буде, — але як так можна? Дочка з онуком хочуть приїхати, а ти їх не пускаєш? Сидиш удома, а кажеш, що тобі ніколи. Робота важливіша за родину?

Оксана мешкає в одному з обласних міст над Дніпром. Стіл, завалений паперами та ноутбук, давно став центром її життя.

— Як почалися буремні часи, як посадили нас усіх без зарплати, а потім віддалено працювати за половину окладу, так я і пішла з офіційної роботи, — розповідає жінка. — Знайшла собі справу сама.

Спершу Оксані було лячно: а раптом не буде грошей, у фрилансерів же то густо, то порожньо? Потім втягнулася, почала радіти, що позбавлена поїздок в офіс, від сварливих колективів, та й від жорсткого графіка з ранніми підйомами вранці — теж.

Щоправда, з новим способом життя межі між роботою та особистим життям практично зникли.

— Та яке в мене вже особисте життя, — махає жінка рукою. — З чоловіком давно розлучена, донька виросла. І не хочеться мені нічого змінювати, якщо чесно. Грошей вистачає, одній жити мені навіть до вподоби — немає зайвих побутових клопотів.

Донька Аліна поїхала до столиці кілька років тому, вийшла заміж за Андрія, вже є навіть син Данило, якому нещодавно виповнилося п’ять.

Пані Оксана любить онука, хоча бачить його рідко. Востаннє — рік тому, коли Аліна з родиною приїжджала на Новий рік.

Тоді Данилко із захопленням гасав по квартирі, тягаючи за собою бабусю й показуючи свої іграшки.

Днями Аліна зателефонувала матері й оголосила, що вони з Андрієм та Данилом збираються приїхати на два тижні.

У них з чоловіком відпустка збіглася, хочуть провідати бабусю, походити на річку, Андрій планує з сином порибалити з друзями дружини.

Оксана, почувши це, відчула досаду. Роботи в неї зараз багато як ніколи, теж хотіла назбирати грошей на відпустку, до моря мріяла поїхати.

— У мене терміновий проєкт, звіти, клієнти, які вимагають усе й одразу, — каже Оксана з роздратуванням. — Квартирка невелика, та й потім, ну як можна дзвонити і ставити перед фактом? Я не проти, але треба було якось заздалегідь. Мені ж ані словечка не сказали про дати, коли в них відпустки.

Про це Оксана й намагалася поговорити з донькою, мовляв, а давайте перенесемо ваш приїзд, зараз зовсім не час.

— У мене завал на роботі, я сиджу зі звітами до ночі. Може, пізніше? — Оксана намагалася говорити з Аліною спокійно. — Ви приїдете, а я не те що не зможу вам час приділити, ви, відверто кажучи, мені заважатимете працювати.

— Мамо, ти серйозно? — голос Аліни став різким. — Ми рік тебе не бачили! Данилко питає про бабусю, а ти кажеш, що тобі ніколи? Ти ж удома сидиш!

— Я не просто сиджу, я працюю! — Оксана вийшла з себе: мало хто розуміє, як це, працювати з дому? Вважається, що вдома сидять лобуряки й ледарі. — У мене терміни, клієнти. І в двокімнатній квартирі четверо людей, одна з яких дитина, — це нереально! Данилко буде бігати, шуміти, а мені треба зосередитися.

— Тобто ти на роботу міняєш можливість бачити нас? — Аліна змінила тон, він уже був вкрай роздратованим. — Данилка, свого онука? Мамо, це ненормально!

— Ненормально — це ставити мене до відома про те, що ви вирішили, — відрізала Оксана. — Ти навіть не запитала, чи зручно мені!

Розмова закінчилася скомкано. Оксана кинула слухавку. Вона злилася: донька ставить її в становище винної, не замислюючись про її обставини. Але скандал, як виявилося, тільки набирав обертів. Наступного дня зателефонувала сваха Людмила, мати Андрія.

— Оксано, я не хочу втручатися, — почала вона холодним тоном, так що було зрозуміло: втручатися вона буде, — але як так можна? Дочка з онуком хочуть приїхати, а ти їх не пускаєш? Сидиш удома, а кажеш, що тобі ніколи. Робота важливіша за родину?

— Людмило Іванівно, це не просто робота, це моя відповідальність, — Оксана, що називається, «визвірилася» на це «сидиш удома». — У мене терміновий проєкт, я не можу його кинути. А в квартирі тісно, Данилко буде шуміти. Чому ніхто не хоче зрозуміти, що мені потрібен час на роботу?

— Ну, знаєш, Оксано, — сваха хмикнула, — якби я так до своєї доньки ставилася, вона б зі мною взагалі не розмовляла. Подумай, що важливіше.

— А чому ніхто не думає, що мені важливо? — пані Оксана і поклала слухавку.

— Я просто шаленію! — зізнається Оксана. — Аліна дзвонить, заявляє, що вони їдуть, навіть не спитавши, чи можу я їх прийняти. У мене проєкт горить, клієнти на шиї, а в квартирі й так не розвернутися.

П’ятеро людей, одна — дитина! Як мені працювати? А на мене ще й накинулися гуртом: Аліна, Андрій, сваха! Ніби я монстр, який не хоче бачити онука. А я хочу, але зараз не можу, у мене свої плани.

— Розумію, прикро, — говорить жінці найкраща подруга. — Але, може, Аліна просто засумувала? Хоче, щоб Данило з бабусею час провів.

— Я це розумію! — Оксана фиркнула. — Я навіть намагалася нормально пояснити, що я не відмовляюся, але прошу за часом перенести. Не чують. У них зараз відпустка, потім не буде, а я, на їхню думку, можу зробити собі відпустку, коли захочу. Аліна руки викручує, змушує почуватися винною.

— Мамо, ти взагалі розумієш, як це виглядає? — новий дзвінок від доньки. — Я хочу, щоб Данилко знав свою бабусю, а ти навіть два тижні не можеш знайти! Ти просто не хочеш нас бачити? Так і скажи: не потрібен ніхто.

— Це ти не хочеш зрозуміти! — огризнулася Оксана. — Вивалюєш свої плани, не питаючи, а потім робиш мене винною! Хіба це чесно?

— Нечесно, що моя мати ставить роботу вище за сім’ю! Знаєш, мамо, якщо тобі так важливі твої звіти, то й сиди з ними. Ми не будемо нав’язуватися.

— Аліно, не починай… — Оксана намагалася заперечити, але в слухавці вже почулися гудки.

Кілька разів на тижні Оксана намагалася зателефонувати, але Аліна не відповідала. Зять теж мовчав. А потім прийшло повідомлення: «Мамо, я не хочу спілкуватися. Заспокойся, ми не їдемо. Данила ти не побачиш, якщо тобі важливіша робота».

— Ну що це, якщо не маніпуляції? — сердиться жінка. — Донька мене вирішила покарати за те, що я не стала стрибати від радості, дізнавшись про їхні раптові плани? А я повинна була? Усе, мене цькували: погана мати, погана бабуся.

Що ви думаєте?

Чи мала пані Оксана викрутитися і знайти час для рідних, адже не так вже й часто вона бачить доньку й онука?

Чи все правильно: її не питали, а в неї — свої справи? Буває таке, що хороша мати чи бабуся не завжди може всім догодити?