— Люсю! Ти вийдеш нарешті чи ні? Вийди ось швидше, щось скажу! — горлала зі свого ґанку сусідка, аж на той бік вулиці було чути.
Двері повільно відчинилися, і на поріг вийшла Люся — вся розпарена, обличчя червоне, поділ старенької сукні підіткнутий за пояс. Чоловік її, Василь, саме порався в садку, обрізав гілля на старій яблуні. Почувши крик, він тут же нагострив вуха і навіть бензопилу вимкнув — бо за тим гуркотом хіба ж почуєш найцікавіше?
Василь тільки робив вигляд, що замазує зрізи бовтанкою з глини та коров’яку. Насправді ж його вуха аж почервоніли від напруги. Видно, не дарма баби на днях шепотілися, що Наталка Петренкова з новим чоловіком має приїхати до батьків у гості.
— Стидоба ж яка, ти Наталку бачила? Ну то сходи, подивися! — скривилася Тетяна Петрівна, підтискаючи губи.
— І що з нею? Ну приїхала, то й що? — Люся туго скрутила ганчірку для підлоги й викрутила воду прямо на спориш.
— Та вона ж років п’ятнадцять носа не показувала, позорище яке, зовсім дівка безсердечна! А тут, бачте, з’явилася — вся така пава, та ще й з дітьми малими. Тільки не втямлю ніяк: чому мужиків двоє?
Невже два чоловіки в неї? Від Наталки всього можна чекати, казали, вона в місті таке витворяла, всі нерви батькам витріпала! — Петрівна облизала пересохлі губи й хотіла ще щось додати, але Люся її обірвала:
— Нема мені коли твої химери слухати, яке нам до неї діло?
Сама ж Люся озирнулася на свого Василя і гримнула:
— А ти чого притих? Стоїть, аж завмер, про Наталку почув — то й бовтанку розлив, на штани собі накапав. Казала ж — садовим варом треба, а тобі аби на дурняк, готовий усе кругом тим калом намазати!
— Та ну чого ти, Люсю… Я й не слухав нічого, просто замислився!
Василь тут же завів пилу і став знову запекло різати яблуню, аби тільки жінку не чути.
— Ну-ну, мабуть, нишком побіжиш дивитися, аж зблід увесь, як почув! — Люся розправила ганчірку, щосили труснула нею, намотала на швабру і пішла в хату домивати підлогу.
А Василь ледь хороші гілки не зрізав, так розійшовся. Пам’ятав він Наталку, ой як пам’ятав… Ніби вчора все було.
Гіркі спогади
Пам’ятав, як було в нього з нею, і не раз. Як шепотів про кохання, обіцянки всякі давав, божився, що тільки з нею буде щасливий і ніхто їх не розлучить.
Але батько Василя тоді в баранячий ріг зігнув. Він із Люсиним батьком давно домовився. Батько Люсі в селищі людиною був поважною і не бідною. А Васильків тато йому багато заборгував, от і змусив сина на Люсі одружитися.
— Нащо тобі та Наталка? На неї кожен другий заглядається, а сама гола-боса, клопоту з нею не обберешся, — повчав його батько. — А з Люсею будеш і ситий, і пригрітий. Ну, старша вона за тебе, та всього на три роки. З лиця воду не пити, а на фігуру вона нічого так, вночі й не видно.
Наталці Василь відразу правду сказати побоявся. Збирався кожного дня, та ніяк духу не вистачало. Дотигнув, поки вона від чужих людей дізналася, що він із Люсею на рушник стає і весілля вже скоро.
Потім казали, бачили її біля річки — всю заплакану, ледь не топитися хотіла. Мати з бабою за нею ледь встигли, вже на містках стояла, ледве втримали.
Баби шепотілися, що батько Наталки спочатку на доньку накинувся, а потім до Василя хотів іти розбиратися. Але згодом усе вщухло саме собою, а Наталку Василь зустрів випадково в сільмазі. Вона крізь нього подивилася, ніби він — порожнє місце, і продавчині Галі голосно так сказала:
— Галю, глянь, у тебе кури не протухли часом? Бо щось тхне недобре.
Галя заметушилася, почала ковбаси нюхати, а Наталка пройшла повз Василя, ні слова не зронивши.
Таємниця повернення
У селище вона відтоді не приїжджала. Казали, у місті в тітки живе, заміж так і не вийшла. Згадували про неї рідко — баби ж люблять язиками почесати. Мовляв, хамка, до батьків не їздить, забула рідний поріг.
Сам Василь із Люсею жив як-небудь — не добре, не зле, як усі. Донечку йому Люся подаруваала, Оксанку — вся в матір, рудувата, галаслива. Статків особливих не мали, але батько Люсі зятю борги простив, і на тому вирішили, що досить.
Сама ж Люся в серцях іноді сичала на нього: — Та краще б ти на тій Наталці тоді одружився, пуття з тебе ніякого…
Йти до хати Наталки Василь і не збирався — нащо йому скандали? Але через день до Люсі хтось зайшов, вони пошепотілися, і жінка вийшла вся біла, аж веснянки на обличчі виступили.
— Ти що ж накоїв, іроде? Мені тепер як людям в очі дивитися, га? Мовчав, усе мовчав! І вона теж — з’явилася через стільки років минуле ворушити!
— Та я що, Люсю… Я ж нічого… — лепетав Василь.
— А ти піди сам і глянь, привезла на всезагальний огляд! Вичекала і помстилася! Йди, глянь, усе одно люди мовчати не будуть. Краще один раз побачити, раз уже все прояснилося.
Василь довго вагався, але таки одягнув чисту сорочку, кепку на очі натягнув і тишком пішов до Наталчиної хати. Прокрався городами, підійшов ближче.
Наталка сиділа прямо на траві, а біля неї — двоє малят, хлопчик і дівчинка.
— Наталко, йдіть обідати! — на ґанок вийшов ставний чоловік, мабуть, той самий чоловік, про якого казали.
— Вже йдемо! Миколка з Ритою не хочуть у хату, так їм на сонечку подобається, — відповіла Наталка.
Вона виглядала чудово — стала ще вродливішою, якоюсь ясною. Василь дивився і серце заходилося: якби ж то можна було відкрутити ті шістнадцять років назад!
Аж тут на поріг вийшов ще хтось — чи то чоловік, чи то хлопець, і басом гукнув: — Мамо, ну ми чекаємо, батько голодний, ідіть уже швидше!
Василь придивився — і серце його впало вниз, як у колодязь із крижаною водою. Удома в нього була стара фотографія, де йому самому п’ятнадцять. І цей хлопець був ніби з тої картки зійшов.
— Синку, вже йдемо! Ванько з татом там уже з голоду помирають, ану бігом до хати! — гукнула Наталка.
Діти побігли вперед, а жінка раптом озирнулася, ніби відчула його погляд. Василь різко присів у бур’яни й натягнув кепку. В душі в нього здійнялася каламутна муть: він побачив своє життя, яке могло бути, але яке він сам проміняв на спокійний куток.
Василь дочекався, поки вони зайдуть, і поплентався додому.
Вже біля своїх воріт він розправив плечі, зняв кепку і зло подумав: «Сама винна. Не сказала нічого, приховала сина… Правду люди кажуть — безсердечна вона! Добре, що не одружився…»
***
Іван був хлопцем розважливим, не на роки серйозним. Може, тому, що в місті звик усе сам до ладу доводити, а може, материна вдача в ньому проросла. Того вечора він довго не міг заснути на новому місці: пахло сіном, нічним садом і якоюсь тривогою, що ніби висіла в повітрі від самого їхнього приїзду.
Наступного дня Іван пішов до сільмагу — мати просила солі та чогось до чаю взяти. Дорогою на нього всі озиралися. Старі баби на лавках замовкали, коли він проходив повз, а тоді починали шепотітися так, що аж вуха горіли.
Біля самої крамниці він і зустрів того чоловіка. Василь саме виходив із дверей, тримаючи в руках ящик із хлібом. Вони зіткнулися майже впритул. Іван зупинився, щоб дати дорогу старшому, і підвів очі.
Світ на мить ніби зупинився. Василь дивився на хлопця, і в нього руки затремтіли — ящик ледь не випав. Перед ним стояв він сам, тільки на тридцять років молодший. Ті самі очі, той самий розліт брів, навіть ямочка на підборідді, яку він щоранку бачив у дзеркалі.
— Доброго дня, — спокійно мовив Іван, хоча всередині все похололо від дивної здогадки.
Василь нічого не відповів. Він тільки ковтнув повітря, як риба на березі, і швидко пішов геть, майже побіг до своєї старої машини.
Іван повернувся додому мовчки. Сів на ґанку, дивився, як мати порається біля квітів. Наталка відчула — щось не так. Вона підійшла, витерла руки об фартух і сіла поруч.
— Бачив когось, синку? — тихо спитала вона.
— Бачив, мамо. Дзеркало своє бачив, тільки старе й побите життям.
Наталка важко зітхнула. Вона знала, що цей день настане. Можна втекти з села, можна змінити життя, але правду, що написана на обличчі дитини, не затреш.
— Знаєш, синку… — почала вона, дивлячись кудись вдалечінь, на леваду. — Коли я звідси їхала п’ятнадцять років тому, я не злість везла. Я везла під серцем маленьке диво, про яке той чоловік і знати не хотів. Він обрав спокій і чужі гроші. А я обрала тебе.
— Чому ти не сказала йому тоді? — Іван повернув до неї голову.
— Бо любов, синку, силою не втримаєш. А дитина — то не розмінна монета в торгах за совість. Я хотіла, щоб у тебе був справжній батько. І він у тебе є. Той, що ночами не спав, коли ти хворів, той, що вчив тебе чоловічої справи, той, що зараз у хаті обід готує і любить нас понад усе на світі.
Іван мовчав. Він згадав Миколу, якого все життя називав батьком. Згадав його великі, мозолясті руки, його добрий сміх і те, як він завжди захищав маму.
Увечері Василь таки не втримався. Прийшов до їхнього паркану, м’яв у руках кепку, озирався, щоб Люся не побачила. Побачив Івана в саду, покликав пошепки:
— Хлопче… Іване… Зачекай-но.
Іван підійшов повільно, не поспішаючи.
— Чого вам? — спитав сухо.
— Я… я ж не знав. Якби Наталка сказала, я б же… я б же ж не так… Може, тобі щось треба? Гроші, чи що? Ти не думай, я допоможу, я ж не зовсім пропащий…
Іван подивився на нього — на ці зсутулені плечі, на бігаючі очі, на страх, що проглядав у кожному русі. Йому раптом стало не боляче, а просто прикро.
— Знаєте що… — Іван на мить замислився. — У мене все є. І в мами все є. А гроші свої залиште собі — купіть дружині вару садового, чи що там вона просила. А до нас більше не ходіть. Бо батько — це не той, хто «випадково» мене зачав, а той, хто поруч завжди був, коли було важко. У мене батько є. І він зараз у хаті на мене чекає.
Василь стояв мов укопаний. Він хотів щось вигукнути про «свою кров», про «права», але слова застрягли в горлі. Він бачив перед собою не хлопчиська, а справжнього чоловіка, яким сам так і не зміг стати.
Іван розвернувся і пішов до хати, де у вікнах горіло тепле світло, де пахло смачною вечерею і де його справді любили.
А Василь ще довго стояв у темряві, слухаючи, як далеко в селі гавкають пси. Він зрозумів, що програв не тоді, коли Наталка поїхала, а тоді, коли злякався відповідальності за власне щастя.
Отак воно і в житті: іноді ми самі обираємо легкий шлях, а потім все життя переконуємо себе, що то була єдина правильна дорога.
А чи траплялося вам колись зустрічати своє «могло б бути» через багато років і що ви відчували в ту мить? Поділіться досвідом, любі читачі!
