Не будеш тими квітами сита, Лідо! А як пузо сите — то й на душі спокійно. Краще б ти ще одну корову завела, та з користю спину гнула, а не з тими квіточками своїми

— Лідочко, доброго ранку, моя хороша! Ти все гнеш спину у своєму квітнику?

Ліда підняла голову від великої клумби, втомлено, але щиро усміхнулася і привіталася із сусідкою.

— Доброго ранку, бабо Надю. А куди ж діватися? Бур’ян он пре, наче на дріжджах. Це з квітами треба набавитися — ще із самої зими з горщиками та розсадою бігаєш. А трава сама добре знає, коли їй сходити. Гляньте, все заполонила.

— Мабуть, у тебе сьогодні вихідний, Лідо?

Ліда лише махнула рукою, мовляв, який там вихідний! Зараз ось клумбу виполю, та й на роботу побіжу. У мене ж п’ятиденка, до вихідних ще ого-го скільки.

— Та ви ж, бабо Надю, теж без вихідних. Щодня вдосвіта на ногах, як штик. От і я так само.

— Ох, Лідочко, ти ж трудівниця, яких ще пошукати треба. І сім’я на тобі, і хазяйство яке чимале, і в хаті лад, і на городі, і на роботі встигаєш. А ще й тих квітів скільки насаджуєш! На все село не напасешся.

Кидала б ти вже це діло, відпочивала б трохи. А то ж із ранку до ночі на ногах, ні відпочинку, ні передиху тобі, бідній, немає! А як дійде діло до школи — знов усе село до тебе потягнеться. І не за гроші, а задарма.

Від декого навіть «дякую» не дочекаєшся. Та й на будь-яке свято до тебе йдуть: «Лідочко, виручай, букетик би!»
Ліда змахнула неслухняне пасмо волосся, що лізло в очі, вирвала останні бур’янини, а тоді випросталася так, що аж хруснула спина.

— А я і не за гроші стараюся, бабо Надю. І не заради подяк. Скажуть «дякую» — добре, а ні — то й не треба. Ви кажете, кинь це діло. А як же я можу його кинути? Це ж для душі, для очей радість.

Для моїх, для сусідських, для всіх, хто повз іде. Ви лишень уявіть: із малесеньких, непоказних паростків така краса виростає! І не сама ж вона росте, а з моєю допомогою.

Півонії он як пишно навесні цвітуть — стоять розкішними шапками попід парканом. Ніби й короткий їхній вік, а повз не пройдеш.

Зупинишся, вдихнеш той аромат, і так хочеться рукою їх торкнутися. А як у вазу їх поставити та ще й із незабудками — взагалі краса.

Поруч гіацинти цвітуть, нарциси. Теж швидко відцвітають, краса їхня миттєва, але ж як око тішить!
Маки — ті взагалі ніжні та вразливі. Але до того гарні, що аж дух перехоплює, коли їх багато.

Ніби й знають, що швидко загинуть, а все одно до сонечка тягнуться, пелюстки свої розкривають.

А ті ж айстри взяти. Ніби нічого особливого, але як зацвітуть цілими рядками, по черзі! Одні раніше на розсаду посієш, інші — трохи згодом. І цвітуть із самого липня й аж до першого снігу.

Флокси як розпустяться — то не тільки очам радість, а й носу. На душі так добре стає, що мимоволі усміхаєшся.
Жоржини, гладіолуси, люпини, маргаритки, братки… Ой, та їх і не перелічити, бабо Надю!

А про троянди я взагалі мовчу — це ж цариці мого квітника. Як їх можна не любити? Я без них не можу, як от ви без своїх корів. Нащо ви корів тримаєте, бабо Надю?

Баба Надя аж сплеснула руками:

— Ой, дивна ти жінка, Лідо! Знайшла, що порівнювати. Де ті твої бур’яни безкорисні, хай і красиві, а де мої корови! Корова — це ж годувальниця. Я, хоч і стара вже баба, а як же без них, без корівок моїх?

Де молочко продам, де сир зі сметанкою люди куплять. І їм добре — все свіже, домашнє, і мені копійчина до пенсії. А в тебе що? Ну витріщаються люди на ті квіти, а толку? Що з того, що понюхають і забудуть?

Який зиск із краси, коли живіт з голоду підтягує? Не будеш тими квітами сита, Лідо!

А як пузо сите — то й на душі спокійно. Краще б ти ще одну корову завела, та з користю спину гнула, а не з тими квіточками своїми.

Ліда не сперечалася. Кожному своє. Комусь і двох корівок вистачає.

Молока Лідиній родині вистачає, сир сама варить. Навіть курчат має чим підгодовувати. Господарство в неї добряче: дві корови з телятами, з десяток поросят, свині дорослі.

Кури, гуси, качки. Індики поважно по двору походжають. Кобила Маруська з лошам — хоч і чоловікова, але Ліда все одно біля неї ходить.

А город який здоровенний! Самої тільки картоплі не злічити — по триста відер у погріб спускають. Огірки, помідори, кабачки з гарбузами — бо ж і собі треба, і худобі.

Звісно, Павло, її чоловік, допомагає. І картоплю підгорне, і біля господарства порається, як має час. Він у неї простий роботяга — з ранку до ночі на тракторі в полях.

Повертається додому, то тільки очі блищать на замурзаному мазутом обличчі. Син Володя теж підріс, допомагає.

Єдине місце, куди Ліда не пускає своїх чоловіків — це її квітник.

Квітник — це її віддушина. Місце, де вона відпочиває душею. З ранньої весни і до пізньої осені щось там сапає, підрізає, пересаджує.

Встає ні світ ні зоря, готує сніданок, біжить доїти корів, годувати чоловіків. Потім Павло на роботу, а вони з сином беруться за молоко.

Сепаратор у Ліди ручний. Володя крутить, вона підливає молоко. Справилися — син іде досипати, а в Ліди нова робота: квітник чекає.

Могла б і не бавитися з ним. Але з самого дитинства Ліда була «хвора» на ті квіти. І в прабабусі, і в мами були великі квітники — люди йшли й голови повертали, щоб помилуватися. Тож Ліда ввібрала цю любов із малечку.

Це їй було не в тягар, а в радість.

Якщо в когось у селі яке свято — знають, куди йти по букет. До 1-го вересня завжди багато людей приходить. Айстри, жоржини, гладіолуси, троянди…

Ліда так майстерно їх складає, що аж дух перехоплює. Нікому не відмовляє.

На очах пустіє квітник, сумно дивитися на ті лисини. А баба Надя тільки головою хитає:

— Ой, Лідо, Лідо… І варто було все літо спину гнути, щоб восени все отак роздати? Не будеш сита квітами!

Ліда лиш усміхається і зрізає те, що залишилося:

— Це собі, у вазу поставлю, хай око радує.

— І не шкода тобі? — не вгамовується сусідка. — Роздала все, а тепер і останнє зрізаєш та в хату тягнеш. Хай би стояли надворі, може б, ще поцвіли. А так що? Зів’януть, почнуть смердіти, та й викинеш.

Ліда лише дивується:

— Так у них і так вік короткий. Не зріжу я — то мороз поб’є. На те вони й квіти, щоб ними милувалися.

Спливає час. Закінчилися дев’яності, пролетіли нульові.

Ліда так само працює в аптеці. Павло поля в оренду взяв, сам на себе робить, але легше не стало.
Господарство теж на місці: корови, свині, птиця, безмежні городи.

А як інакше?

Хочеш жити — вмій крутитися.

І квітник у Ліди залишився. І хай там хто казав, що квітами ситий не будеш, а вона садила їх для душі. Син Володя, щоб дівчат радувати, теж почав у материні володіння заглядати.

Тільки Ліда заборонила йому самому щось рвати — сама збирала букети так, щоб квітник не постраждав.

Ось і пролетіло життя — і не помітили.

Володя виріс, оженився. Павло з Лідою на пенсію вийшли.

Залишили тільки одну корівку — для себе та внучки.

Більше й не треба. Картоплі стали садити всього відер п’ять. Моркви й буряка — по маленькій грядочці.

А баклажанів і взагалі не садять — пару кілограмів можна й на базарі купити, не такі вже й гроші.

Незмінним у Ліди залишився тільки квітник. Півонії, незабудки, флокси, айстри, троянди… Для себе, для людей, для душі.

І все так само йдуть до неї люди на кожне свято, на 1 вересня чи День вчителя. І Ліда все так само роздає свої квіти за «дякую».

А залишки зрізає в хату, щоб око радували.

І баба Надя, як завжди, бурчить, що краще б корову завели, ніж тим зіллям бавитися.

Але ж кожному своє.

Комусь важливіше молоко та масло, а комусь — краса для душі. І хай квітами справді ситий не будеш, але ж емоціями теж можна жити. А іноді вони бувають важливішими за всі статки світу.

***

Цю душевну історію нам переказала наша постійна читачка, а ми з радістю поділилися нею з вами. Іноді ми настільки занурюємося в щоденні клопоти, що забуваємо залишати місце для краси, яка просто тішить серце.

А що у вашому житті, любі читачі, є такою віддушиною, як для Ліди її квітник?