Галина Петрівна накривала стіл до сніданку, коли почула знайомий звук — онуки вже прокинулися й увімкнули свої телефони. Восьмирічний Максим і десятирічна Ліза приїхали на дачу три дні тому, а вона вже почувалася, як загнаний кінь.
— Діти, снідати! — покликала бабуся, розкладаючи по тарілках свіжі оладки з малиновим варенням.
— Не хочу ці оладки, — заскиглила Ліза, не відриваючи очей від екрана. — Мама завжди купує млинці в магазині, вони смачніші.
— А я хочу пластівці, — підхопив Максим. — Удома мама завжди робить зранку пластівці з молоком.
Галина зітхнула. Вона встала о шостій ранку, щоб замісити тісто, насмажити оладок, зварити узвар зі смородини. А вони хочуть якісь пластівці з коробки.
— Пластівці — це не їжа, — сказала жінка, намагаючись зберегти спокій. — Їжте нормальну їжу.
— Бабусю, а можна я не буду їсти? — запитав Максим. — Я краще пограю.
— Нікого не змушую, — відповіла вона сухо. — Голодними залишитеся.
Із сараю донісся стукіт молотка — дід Микола майстрував гойдалку. Третій день поспіль він вовтузився з дошками й мотузками, хотів потішити онуків.
— А коли ми поїдемо додому? — поцікавилася Ліза, відкушуючи крихітний шматочок оладки.
— За місяць, — відповіла бабуся. — Мама з татом працюють.
Ліза скривилася так, наче зʼїла лимон.
— Онуки, йдіть допомагати! — гукнув Микола Іванович, тягнучи дошки для гойдалки. — Чоловіча робота!
Максим неохоче відірвався від планшета й поплівся до діда. Хлопчик тримав одну дошку, а дід свердлив отвори.
— Діду, а навіщо нам гойдалка? — запитав онук. — Удома є класна гойдалка у дворі.
— Ця буде особлива, — пихтів чоловік. — Самі зробимо.
— А можна я краще піду пограю? У мене там бос залишився недобитий.
Микола зупинив дриль і подивився на онука. Раніше хлопчаки мріяли допомогти дідусеві, вчилися тримати інструменти. А цьому подавай віртуальних босів.
— Іди, — махнув рукою дід. — Добивай свого боса.
До обіду Галина приготувала гречану кашу з тушкованою яловичиною й салат із власноруч вирощених огірків та помідорів. Діти сиділи за столом із кислими обличчями.
— Знову каша, — простогнав Максим. — Я б зараз хотів піцу.
— Піца — це не їжа, — повторила бабуся вже вкотре. — Це суцільна хімія.
— Зате смачна хімія, — пробурмотіла Ліза. — А ця каша як трава.
— Трава корисна, — втрутився дід, сідаючи за стіл. — Виростете здоровими.
— Не хочу бути здоровою, хочу піцу, — заявила дівчинка.
Галина відчула, як у неї сіпається око. Вона готувала три години, вибирала найкращі шматочки м’яса, а вони крутять носами.
— Їжте, що дають, — сказала вона суворо. — В Африці діти голодують.
— Нехай наша каша туди й їде, — буркнув Максим.
Після обіду дід повів онуків до пісочниці, яку зробив спеціально для них.
— Ось, грайтеся, — радісно сказав Микола. — Пасочки ліпіть, замки будуйте.
— Діду, мені десять років, — зневажливо сказала Ліза. — Пасочки — це для малечі.
— А мені пісок не подобається, — додав Максим. — Він липне до рук.
Дід розгублено подивився на свою роботу. Він два дні робив цю пісочницю, їздив по пісок, просіював його від камінчиків. А вони навіть не хочуть спробувати.
— Тоді ходімо на город, — запропонував він. — Покажу, як ростуть овочі.
Діти неохоче попленталися за дідом до грядок. Жінка поливала помідори з лійки.
— Дивіться, які огірочки виросли, — показав Микола, зриваючи зелений огірок. — Скуштуйте, просто з грядки.
— Фу, брудний, — скривилася Ліза. — І хробаки, напевно, є.
— Діду, а можна ми підемо до хати? — запитав Максим. — Там інтернет краще працює.
— Який іще інтернет? — здивувався чоловік. — Ви ж на природі.
— Нудна природа, — поскаржилася дівчинка. — Вдома цікавіше.
Галина випросталася, витираючи руки об фартух. Вона все життя мріяла, щоб онуки полюбили дачу, як колись любили їхні батьки. А виходить, що даремно мріяла.
— Ну, ідіть до хати, — сказала вона втомлено. — Сидіть у своїх телефонах.
Діти радісно побігли до будинку, а вона залишилася поливати помідори.
Увечері Галина готувала вечерю — смажила рибу, варила картоплю, робила салат. Діти сиділи в кімнаті, уткнувшись в екрани. Вона кликала їх вечеряти тричі, перш ніж вони підійшли до столу.
— Це риба? — запитала Ліза, тицяючи виделкою в судака. — Я не люблю рибу.
— Риба корисна, — втомлено відповіла бабуся. — У ній багато вітамінів.
— А мені картопля не подобається, — додав Максим. — Я люблю тільки картоплю фрі.
— Фрі — це отрута, — обурився дід. — Смажать у маслі, яке сто разів використали.
— Зате смачно, — мрійливо сказав хлопчик. — І ще з кетчупом.
— У мене є помідори свіжі, — запропонувала Галина. — Краще за будь-який кетчуп.
— Нє-а, — похитали головами діти. — Помідори кислі.
За вікном кумкали жаби, сюркотіли цвіркуни. Раніше ці звуки заспокоювали Галину, а тепер тільки дратували. Вона витратила пів дня на приготування вечері, а онуки їдять через силу, ніби їх змушують ковтати ліки.
— Завтра поїдемо в ліс по ягоди, — сказав дід, намагаючись підняти настрій. — Суниця поспіла.
— У лісі комарі, — заскиглила Ліза. — І брудно.
— І кліщі, — підхопив Максим. — Мама казала про кліщів.
— Кліщів не буде, якщо правильно вдягнутися, — пояснив Микола. — А ягоди які солодкі.
— Краще купити в магазині, — сказала дівчинка. — У контейнері чисті.
Галина відклала виделку. У неї пропав апетит.
Минуло два тижні.
Кожен день перетворювався на боротьбу — за сніданок, обід, вечерю, за прогулянки, за відрив від ґаджетів. Галина відчувала себе злою тіткою з казки, яка змушує дітей їсти несмачну їжу й займатися нудними справами.
— Бабусю, а коли приїдуть мама з татом? — запитала Ліза за черговим обідом.
— За два тижні, — відповіла жінка, помішуючи суп.
— Ще так довго, — простогнав Максим. — Удома було краще.
— Що саме вдома краще? — поцікавився дід.
— Усе, — сказала дівчинка. — Їжа смачніша, розваг більше.
— А тут що, розваг немає? — здивувався Микола. — Гойдалка є, пісочниця, ліс поруч.
— Це не розваги, — зневажливо сказав хлопчик. — Це для малечі.
Галині було дуже боляче це чути. Вона старалася з усіх сил, готувала домашню їжу, придумувала заняття, а вони перекреслюють усі її зусилля.
— Тоді сидіть у телефонах, — сказала вона. — Раз ми такі нудні.
— Ура! — зраділи діти й побігли до своїх ґаджетів.
Дід поклав руку на плече дружини.
— Не засмучуйся, — сказав він. — Вони маленькі ще, не розуміють.
— Усе вони прекрасно розуміють, — гірко відповіла Галина. — Просто ми їм не цікаві.
— Може, і правда купити їм піцу? — запропонував чоловік. — Один раз.
— Ні, — твердо сказала жінка. — Не будемо потурати їхнім примхам.
Але в душі вона вже здалася.
Останній тиждень тягнувся особливо болісно. Діти відверто рахували дні до від’їзду, а Галина з Миколою почувалися наглядачами. Навіть поїздки до міста не тішили онуків — вони скиглили, що хочуть у торговий центр, а не в краєзнавчий музей.
— Діти, йдіть обідати! — вкотре покликала бабуся.
— Знову твоя їжа, — пробурмотів Максим, сідаючи за стіл.
— А що не так із моєю їжею? — запитала Галина, ставлячи на стіл тарілку котлет.
— Вона несмачна, — чесно відповіла Ліза. — Удома мама готує краще.
— Як готує? — поцікавився дід.
— Розігріває в мікрохвильовці, — сказав хлопчик. — Швидко і смачно.
Галина сіла за стіл і подивилася на свої котлети. Вона робила їх зі свіжого м’яса, додавала цибулю, яйце, панірувальні сухарі. Смажила на чистій олії. А вони віддають перевагу напівфабрикатам із мікрохвильовки.
— Бабусю, а можна колу? — запитала дівчинка.
— Ні, пийте узвар.
— Узвар кислий, — скривився Максим.
— У ньому цукор є.
— Мало цукру. У колі більше.
Жінка встала з-за столу й пішла на кухню. Їй потрібно було залишитися на самоті, щоб не сказати онукам зайвого. Вона втомилася від постійного невдоволення, від примх, від відчуття, що все робить неправильно.
За вікном співали птахи, квітли квіти, зріли овочі на грядках. А онуки сиділи в задушливій кімнаті й грали у віртуальні ігри. Який сенс у всій цій пишноті природи, якщо діти її не помічають?
Нарешті настав день від’їзду. Батьки приїхали по дітей увечері. Ліза й Максим кинулися до мами й тата.
— Ну як діти? — запитала донька, вітаючись із матір’ю. — Не дуже вередували?
— Нормально, — збрехала бабуся. — Усе добре.
— А нам було нудно, — тут же заявив Максим. — Дуже нудно.
— І несмачно, — додала Ліза.
Батьки перезирнулися. Галина відчула, як червоніє обличчя.
— Діти, що ви говорите, — м’яко сказала мама. — Бабуся старалася для вас.
— Але ж правда нудно було, — наполягав хлопчик. — Жодних розваг, один город.
— І гойдалка дитяча, — поморщилася дівчинка. — Для малечі.
Дід мовчки стояв осторонь, стиснувши кулаки. Галина бачила, як тремтять його плечі від образи.
— Гаразд, збирайтеся, — сказав батько дітей. — Поїдемо додому.
— Ура! — закричали онуки. — Додому, додому!
Вони побігли збирати речі, а батьки залишилися з бабусею й дідусем.
— Не беріть близько до серця, — сказала донька винувато. — Вони звикли до іншого.
— Зрозуміло, — коротко відповіла Галина.
Але нічого не було зрозуміло. Чому місяць турботи й любові перетворився на катування для всіх? Чому домашня їжа раптом стала несмачною, а природа — нудною? Коли все змінилося так кардинально?
Після від’їзду онуків дача спорожніла. Галина ходила по кімнатах, прибирала дитячі речі, які вони забули. Микола сидів на гойдалці, яка так і не стала в пригоді.
— Може, ми щось робили не так? — запитала жінка, сідаючи поруч із чоловіком.
— Не знаю, — відповів він. — Ми робили, як уміли.
— Пам’ятаєш, як наші діти любили приїжджати сюди? — зітхнула Галина. — Марійка цілими днями в городі копалася, а Сергій із тобою сарай будував.
— Інший час був, — сказав дід. — Інших розваг не знали.
— А може, ми старі стали? — припустила вона. — Не розуміємо сучасних дітей?
— Не стали ми старі, — обурився чоловік. — Просто діти розбещені.
Але в глибині душі Галина сумнівалася. Може, і справді її котлети несмачні? Може, гойдалка примітивна? Може, город — це смертельна нудьга для сучасної дитини?
Увечері подзвонила донька.
— Мамо, не бери близько до серця те, що діти говорили, — попросила донька.
Галина відчула, як стискається серце.
Після розмови жінка сіла на кухні й заплакала. Місяць вона вставала о шостій ранку, готувала сніданки, обіди, вечері. Місяць Микола майстрував розваги. А в підсумку — несмачно й нудно. Більше вона не буде запрошувати онуків на дачу. Навіщо мучити й їх, і себе?
***
Ця історія, як і багато інших, показує, що кожна епоха має свої цінності, а покоління — свої виклики. Сьогодні діти шукають враження не в реальному світі, а в екрані.
Та й хто б міг подумати, що турбота й любов у формі домашніх котлет можуть програти боротьбу за увагу з віртуальними іграми?
А як ви вважаєте, любі читачі, чи можна знайти спільну мову з сучасними дітьми, якщо ваші світи настільки різні?
