— Який платіж прострочений? Ви, мабуть, щось переплутали, у нас немає жодних кредитів… Так, Кравченки, так, наша адреса, але… Скільки? Цього не може бути! А на чиє ім’я оформлений? — не могла зрозуміти Юлія.
— На Іллю Андрійовича Кравченко, — відповіли їй.
— Так, це мій чоловік, але як він міг? І навіщо? — зовсім розгубилася жінка.
— Співчуваю, — голос співрозмовника пом’якшав. — Але правила однакові для всіх: терміни пропущені, сьогодні нагадування, а потім будуть інші заходи.
Юля не пам’ятала, як зайшла в кімнату і як опинилася перед комп’ютером: мабуть, потрясіння від новини дало знати про себе. «Ні, треба спершу самій розібратися, звідки взявся цей борг», — подумала вона.
Кредитної картки чоловіка вона ніколи не бачила, виходить, що гроші були взяті не на сім’ю. Що ж діється?
Про роботу довелося забути, бо думки крутилися лише навколо тієї дивної розмови. Юля ледве дочекалася, поки Ілля прийде додому:
— Для кого гроші? Хто тебе просив взяти кредит?!
— Не встиг, все ж таки зателефонували, — з досадою пробурчав чоловік. І, зрозумівши, що проговорився, накинувся на дружину: — Ну чого витріщилася? Мамі гроші, мамі. Вона просила допомогти, сама живе…
— І куди ж їй така сума? Ми меншою обходимося, хоча обоє працюємо?
— На відпочинок, ясно?
— Куди ж вона зібралася: в Емірати чи на Сейшели?
— Мама мене одна ростила, має право. А від тебе такого не очікував…
І, насупившись, Ілля пройшов у кімнату, демонстративно плюхнувся в крісло і відвернувся до стіни. Він так робив завжди, коли треба було тиснути на дружину.
Але цього разу спектакль «а-ля ображена дитина» бажаних результатів не приніс.
Юля просто не стала розмовляти. Свекрухи в її сімейному житті було, як то кажуть, забагато. Любов Павлівна обожнювала вимагати. І почала вона з моменту знайомства з обраницею сина.
Ледь побачивши сережки у вухах дівчини, одразу з захопленням сплеснула руками і поцікавилася, чи справжнє каміння, чи так, біжутерія?
Дізнавшись, що Юля не носить підробок, одразу заойкала:
— І навіщо такі грошенята викидати? Краще б додому щось корисне купили…
— Та це подарунок, — Юля була неприємно вражена такою реакцією.
— А, ну тоді гаразд, — моментально заспокоїлася тоді ще майбутня свекруха.
Через тиждень Ілля знічено попросив Юлю більше сережки не надягати, коли вони підуть до мами. Та, бачте, занадто засмучена, що у неї немає такої прикраси, а купити їй аналогічну син не може.
Ще тоді з’явилися думки про дивну поведінку.
Але закохана Юлечка постаралася відігнати неприємні роздуми. А потім було весілля. Любов Павлівна сяяла: стильне вбрання, чудовий подарунок.
І лише за місяць невістка випадково дізналася, що все було куплено Іллею. Інакше мама відмовлялася з’являтися на весіллі сина.
А потім почалося: то мама вимагає новий телевізор, як у подруги, то їй фен життєво необхідний, такий самий як у сестри, то оплата послуг салону краси, а ще процедур…
І все негайно, терміново. А інакше… Люба моментально починала ридати, скаржитися на самопочуття, як тільки розуміла, що бажане вислизає з рук. Ілля не міг винести маминих сліз і мчав виконувати всі її забаганки:
— Це ж мама… Як можна!
Однак у нього тепер теж була сім’я. І якраз на її утримання коштів не вистачало катастрофічно.
Дружина не розуміла: як так виходить, що обоє працюють, заробляють дуже навіть непогано, а не вистачає на найнеобхідніше? На всі питання дружини Ілля лише руками розводив:
— Мабуть, Юлечко, ти просто не навчилася ще сімейний бюджет вести. Ось у мами б моєї повчитися тобі…
Та тільки вчитися у свекрухи Юля не захотіла: з першої хвилини їхні стосунки не склалися. Занадто вже добре знайомий виявився подібний типаж «маман» невістці, а потім і дружині Іллі Кравченка. І триматися від подібних натур вона воліла, якнайдалі.
І ось остання крапля: мама зажадала оплатити відпочинок.
І сума, яку зняв заради свекрухи син, вразила дружину. На ці гроші можна було не тільки одразу погасити три внески за їх житло а ще й обставити квартиру зовсім недешевими меблями, придбати техніку.
А решти з лишком вистачило на святкування з приводу придбання. І не де-небудь, а в найкращому міському ресторані.
Схоже, Ілля не збирався міняти звичний уклад: мамі все і завжди. Але і з цим Юля готова була змиритися, все ж це мама, сама б заради своєї на багато що пішла.
Але ось так, навіть не сказавши ані слова… А якби щось сталося? На кому б повіс той самий кредит? На ній! А Любонька знову ні до чого.
Мабуть, настав час серйозно поговорити з чоловіком. Час обирати, хто для нього важливіший. Ну, або хоча б нехай пояснює мамі, що апетити варто стримати.
Але бесіди не вийшло: Ілля розлютився, звинувачуючи дружину в байдужості та меркантильності:
— Я ж погасив той борг, заплачу все, а ти вже дістала! Та скільки можна! Так, мама не хоче дешеві санаторії, їй потрібно за першим класом. Але так і треба! Вона мені життя дала і все для мене робила! А я їй відпочинок забезпечити не можу?
— А нічого, що її забаганки нам не по кишені? Може, варто їй це пояснити?
— Краще я тобі поясню: мама — це свята людина…
Юля зрозуміла: у їхньому житті нічого Ілля міняти не планує. А те, що Любов ревнує сина до дружини, Юля і так прекрасно розуміла: адже мама щодня телефонувала, благала Іллюшу приїхати до неї, а то вона так скучила… І син кидав все і мчав на протилежний кінець міста: мама ж просить!
Після вчорашнього розладу Кравченки вирушили на роботу, так і не помирившись. А ближче до обіду Юля відчула себе зовсім зле.
Перелякані її виглядом колеги наполягли на поїздці до лікаря. А там жінка дізналася, що чекає малюка. І як було не поділитися такою новиною з майбутнім татом?
До речі, передчувала Юля, якраз вагомий привід переглянути бюджет.
Однак раділа майбутня мама передчасно. Ілля причитав, що не розраховував на таке. Він благав дружину почекати з малюком і наполягав на перериванні. А потім почала телефонувати і свекруха.
Тільки на відміну від сина вона не благала, а вимагала:
— Не хочу я ставати бабцею! Це ти що надумала? Прив’язати до себе дитиною? Навряд чи, все одно Ілля піде, не втримаєш…
— Куди піде? З чого ви взяли?
— Та годі, я мати, сина свого знаю. Він давно вже шукає, куди б піти подалі від такої, як ти. Тож зроби, як він каже, а то аліментів все одно не дочекаєшся.
Юля відчула, як світло меркне перед очима. До тями вона прийшла вже в лікарні.
— Юлечко, опритомніла нарешті, — почула Юля знайомий голос. Відкривши очі, жінка побачила медика, сусідку свекрухи.
— Ой, Ганно Євгенівно, — ледве змогла промовити пацієнтка. — Не знала, що ви тут працюєте…
— І добре було б не знати й далі, — усміхнулася та. — Думали, доведеться обирати, ти чи малюк.
— Що?!
— Та заспокойся, все гаразд. Тільки скажи мені, що сталося, що тебе так скрутило?
Почувши історію, жінка насупилася. А потім дала Юлі пораду:
— Кидай цю сімейку, Іллю не змінити, а його матуся завжди буде допікати всіх його обраниць. Вона ж упевнена, що син їй зобов’язаний усім. Люба чоловіка зі світу зжила: вимагала і вимагала, і той просто згорів на роботі. А син весь в батька, всупереч матері не піде.
— Але він одружився…
— Якщо чесно, не розумію, як наважився. Знав би ти, скільки дівчат від нього втекло після першого ж візиту до Любоньки! Загалом, вирішуй. До речі, а що Ілля про батьківство думає?
Вислухавши відповідь Юлії, Ганна пробурмотіла собі під ніс щось неприємне на адресу маминого синочка. І, немов це було чарівне заклинання, після нього Юля і прийняла рішення.
Вона впорається сама. А Ілля, схоже, вибір уже зробив, сам того не підозрюючи.
На розлучення Юля подала, ледь вийшла на роботу. Ілля не наполягав на збереженні шлюбу.
Про те, що малюка вдалося зберегти, дружина також нічого йому говорити не стала.
… З моменту здобуття свободи минув рік. Юля з донькою спокійно прогулювалася сквером поруч з домом.
— Треба ж, яка зустріч, — почула вона незабутий ще голос. — Чому не даєш мені бачитися з онукою?
— Тому що це не ваша онука, — спокійно відповіла Юля. — Та дитина… Вона, як і радили Ви з Іллею, не народилася. А це — моя і тільки моя дівчинка. І так, бабуся у неї вже є.
— Та як ти…
— Смію. А Вам що, так необхідний статус бабусі? То в чому проблема? Підшукайте синові відповідний варіант.
Юля йшла з усмішкою на губах, не слухаючи лайку, що неслася їй услід.
Вона розуміла, що вчасно залишила залежного від мами чоловіка і свекруху, яка втратила почуття міри, в минулому. І все зробила абсолютно правильно…
***
Ось така історія. Вона зайвий раз доводить: як би сильно ми не любили, інколи треба вміти відпускати, аби потім знайти себе справжню.
Адже якщо стосунки руйнують, а не зцілюють, то це вже не кохання, а хвороба. А чи доводилося вам у житті ставити крапку, аби потім почати життя з чистого аркуша?
