«Двадцять років, Оксано, двадцять довгих років я чула від неї одне-єдине: “Знати його не хочу! Ні того шибеника, ні ту його матір!”» — Євгенія гірко всміхається, безцільно водячи ложечкою по дну чашки з давно захололим чаєм.
Жінка виглядає так, ніби з неї витягли всі жили. — «І хто б міг подумати? Вона ж із ним, виявляється, потайки помирилася. Пробачила, розчулилася, і все це — за моєю спиною».
— Женьцю, але як же так вийшло, що ту однокімнатну ви одразу на неї оформили, а не на тебе? — щиро дивується подруга, підсовуючи ближче тарілку з печивом.
— Та якось воно так по-людськи вийшло. Гроші ж її були, від продажу тієї черкаської квартири, плюс якісь заощадження на чорний день. Вона все бідкалася, плакала, що на старості літ просто неба лишиться. Ну, ми з чоловіком і розсудили — хай людина спить спокійно, ми ж зі своєї кишені за самі квадратні метри не доплачували.
— Ой, не доплачували вони! — пирхає Оксана, сплеснувши руками.
— Це ти оцю вашу добродійність так називаєш? А те, що ви її перевозили, наче кришталеву вазу? А ремонт хто там робив, труби міняв, шпалери дорогі клеїв? А по лікарях хто роками тягав, торби з базару носив, пилинки здував? І все це, виходить, за оте її солоденьке: «Дякую тобі, Женьцю, вибач стару»?
На це Євгенії відповісти нічого. У горлі стоїть тугий клубок. Ситуація склалася така — хоч вовком вий.
Коли тітоньки не стало, Євгенія, як і годиться, гідно провела її в останню путь, а потім пішла до нотаріуса.
І там земля попливла з-під ніг: виявилося, що заповіт на неї, Женю, вже давно скасований.
Нового немає, а за законом усе майно переходить єдиному спадкоємцю — тому самому онуку, який зник із бабусиних радарів два десятки років тому.
Євгенія лишилася круглою сиротою ще у двадцять п’ять. Батьки передчасно відійшли у засвіти, лишивши їй двокімнатну квартиру. З рідні залишилася тільки мамина старша сестра, тітка Катя, яка жила тоді в Черкасах.
Згодом у Жені з’явилася своя сім’я: чоловік Андрій та донечка. Зараз Євгенії 47, доньці 19, чоловікові 49. А тітці Катерині Степанівні, коли вона покинула цей світ пів року тому, йшов вісімдесят восьмий.
Життя в тітки Каті було не з медом. Чоловік трагічно загинув на виробництві, коли вона ще тільки чекала на їхнє єдине дитятко. Всю свою любов і нерозтрачену ніжність жінка вклала в сина.
Балувала, оберігала від найменшого вітерцю, особистого життя так і не влаштувала. А синок, як то часто буває із залюбленими дітьми, пішов кривою стежкою.
— Спочатку до чарки заглядав, а потім і до того дурману, що розум виїдає, — важко зітхає Євгенія.
— Одне слово — непутящий. Тітка ночами не спала, витягала його з усіляких халеп. Якийсь час навіть здавалося, що хлопець за розум взявся: на роботу влаштувався, оженився, в них з’явилося маля.
Та недовго музика грала — знову взявся за старе. Жінка не стала терпіти, зібрала речі, забрала шестирічного сина та й пішла. А мій двоюрідний братець із чергового загулу так і не вийшов — зупинилося серце.
Катерина Степанівна тоді ледь розумом не рушила з горя. Але згодом взяла себе в руки і знайшла новий сенс — тепер уже в ненаглядному онукові.
Допомагала колишній невістці, тицяла гроші, забирала хлопчика на вихідні й канікули.
Та згодом мати дитини знову вийшла заміж і якось непомітно відсторонила бабусю від онука, хоча спілкуватися зовсім не забороняла.
— І знаєш, з тим хлопцем сталася та сама біда, що й з батьком. Чи то гени, яких, як кажуть, водою не змиєш, чи то не потрібен він був тій невістці… Ще з підліткового віку на обліку в дитячу кімнату поліції потрапив, попадався на дрібних крадіжках.
Тітка часто дзвонила Жені, жалілася на долю. А потім сталася взагалі дика історія.
Якось Катерина Степанівна поїхала до Євгенії в гості на кілька днів. Онук мав ключі від її квартири — зайшов, та й виніс звідти всі золоті прикраси, що вона з молоду берегла, і гробові гроші з-під матраца.
— Я нічого не знаю, — відрізала тоді колишня невістка. — Ваш онук, ви йому ключі давали, ви з ним і розбирайтеся. І не дзвоніть сюди більше, ми вам чужі люди.
— Я в тебе щось брав? — нахабно зиркнув 15-річний хлопець. — А ти доведи!
Тітка тоді виплакала всі очі. Жалілася Жені, але заяву на єдину кровиночку так і не написала. Сказала: «Я б собі довіку не пробачила, якби дитину за ґрати запроторили». Але відрізала жорстко:
— Знати того негідника більше не хочу, хай росте, як бур’ян при дорозі.
Може, старенька б і не дотримала слова, та онук і сам більше не з’являвся. А дванадцять років тому, коли болячки почали брати своє, тітка захотіла перебратися ближче до єдиної рідної душі — до племінниці.
Євгенія з чоловіком поїхали до Черкас, усе владнали.
Виявилося, що грошей від продажу її житла і заощаджень якраз вистачає на однокімнатну в тому самому будинку, де жили Євгенія з Андрієм, тільки поверхом нижче. Усе закрутилося: завдаток, рієлтори, переїзд. Поки в тітчиній новій квартирі робили свіженький ремонт, вона два місяці жила в кімнаті з їхньою донькою.
— Звісно, багато чого робилося за наш кошт, — розповідає Євгенія. — То доставку оплатимо, то майстрам дамо, то чоловік з роботи відпрошується, щоб її по будівельних магазинах возити. А скільки потім усього було! Бувало, я цілий вечір літаю між поверхами: тьоті Каті погано!
— Нічого, Женьцю, ти вже потерпи стару. Зате потім, як мене не стане, буде твоїй дитині своя хатка. Яка ж краса — поруч біля мами, — світло всміхалася тітка.
Вона ж сама й запропонувала оформити заповіт на племінницю. Поїхали до нотаріуса, все підписали. Про блудного онука тоді й згадки не було.
Жили Євгенія з Андрієм не бідно, але й не розкошували. Чоловік мав у спадок хату під Києвом, розширювати свою квартиру не стали, бо донька одна.
Часом думали: як прийде час, продадуть тітчину квартиру, докладуть і куплять малій гарне житло…
Але останні три роки перетворилися на справжнє випробування. Тітка, яка ще цілком могла дати собі раду, ніби навмисно випробовувала племінницю на міцність.
— Принесу їй їсти, а вона: «Не хочу я цієї гречки, звари мені картопельки». Зварю. «Ой, ні, вже не хочу, я б капусти тушкованої з’їла…» — згадує Женя.
— То вікна їй треба терміново помити, бо пилюка заважає дихати. То десь кольне — викликай швидку! Швидка приїде — а в бабусі здоров’я як у космонавта. То просить, щоб донька моя з нею посиділа, бо їй, бачте, сумно й тоскно. Наскакалися ми біля неї — ворогу не побажаєш.
То йогурт не з тією полуницею, то халат не в ту квіточку. Мої батьки важко хворіли, але ж ніколи так не вередували. А в мене ж теж своя сім’я, робота, клопоти…
— Слухай, а коли ж вона з тим своїм дорогоцінним онуком встигла знюхатися? Як він її взагалі знайшов?
На це питання в Євгенії відповіді немає. Рік тому вони всією сім’єю поїхали на десять днів на море. А донька перед тим навчила бабусю користуватися ноутбуком.
Одне слово — старенька потайки скасувала заповіт.
Євгенія, яка організувала і сплатила всі проводи тітки в останню путь (у старенької було трохи відкладено, але тих грошей не вистачило б), ходила як у тумані від такої новини.
А якось почула в під’їзді гуркіт. Вийшла на сходи — а там поверх нижче меблі заносять.
Дивиться — чоловік, з ним жінка і дівчинка. Родина онука приїхала на нове місце облаштовуватися.
Він же й виніс Євгенії зіжмаканий аркуш паперу, списаний знайомим почерком: «Женьцю, ти вже вибач мені. Але він мій онук, кровинка мого синочка. Дякую тобі за все, та інакше я просто не можу».
Андрій, побачивши стан дружини, не сказав ні слова, тільки обійняв.
— Найбридкіше те, що тепер цей мій «золотий родич» житиме зі мною в одному під’їзді. І все це тепленьке місце я власноруч йому підготувала, — витирає очі Євгенія.
— І знаєш, про що я зараз думаю? От цікаво, чи поставлять вони своїй безмежно люблячій бабусі хоча б пам’ятник…
***
Цю щемливу й дуже життєву історію довірила нам одна з постійних читачок, а редакція дбайливо перенесла її на сайт. Знаєте, часом голосу крові буває достатньо, щоб перекреслити роки справжньої, не на показ, турботи і відданості. Кажуть, що любов буває сліпою, особливо до тих, кого ми колись виплекали у своїх мріях.
А як ви вважаєте — чи варто було Євгенії боротися за справедливість, чи краще просто відпустити цю ситуацію разом із гіркою образою?
