До цього ми з ним 8 років прожили і начебто все було добре. Чоловік розуміє, свекруха цілком лояльно до мене ставилася. І треба ж такому статися! Усе коту під хвіст. І, головне, чоловік на моєму боці, а його мама мене пробачити не може і на сина рідного образилася, допомогу не приймає навіть, – скаржиться подрузі Ірина.
Вини жінка за собою не визнає. Ні словом, ні ділом вона маму чоловіка Ніну Олегівну не ображала. Стосунки від самого початку були нормальними: свекруха вибір сина не обговорювала, розводити молодих не намагалася, порадами Ірину не дошкуляла.
— Ми жили спочатку разом із моєю старенькою бабусею, – каже Ірина, – за нею нагляд був потрібен. А через рік після нашого з Єгором весілля її не стало, і двокімнатна квартира залишилася за мною. Я в батьків – єдина дитина.
У свекрухи, Ніни Олегівни дітей двоє: Єгор і донька Наталя. І Ірина вважала себе завжди везучою жінкою: житло є, донька на 3-му році шлюбу зʼявилася, свекруха розуміє, батьки здорові і поки що в силах.
— Навіть з сестрою чоловіка стосунки в мене були і залишаються дружніми, – каже Ірина, – Наталка розуміє, чому ми з чоловіком так вчинили. І каже, що це був нормальний, зважений і обдуманий крок. А Ніна Олегівна майже рік тому припинила зі мною всякі стосунки. І Єгор тепер у її домі не надто бажаний гість. Раніше він майже кожні вихідні до мами їздив, хоча добиратися на метро, потім на електричці. 3-4 годин в один кінець. Машини ж у нас тоді ще не було.
— Ви нікого не поважаєте, вам на всіх начхати, ніякої допомоги мені від вас не треба, – заявила мати синові.
Річ у тім, що справа була в січні 2020 року, Ірина дізналася про те, що вони з чоловіком знову стануть батьками. А в лютому-березні трапилися у світі відомі події, пов’язані з вірусом, карантином, віддаленою роботою, самоізоляцією та іншими «радощами».
— Ірино, – просила доньку її мама, – сиди вдома, не виходь без потреби нікуди. У твоєму становищі захворіти ніяк не можна. І зять нехай усіх запобіжних заходів вживає. Я розумію, що молоді легко все переносять, але ти в положенні! Невідомо, як на плід усе вплине.
— І я сиділа, – каже Ірина, – благо, що на віддалену роботу нашу бухгалтерію перевели. І чоловік сидів, їхня контора теж по домівках працювала. У магазин Єгор виходив, намагався зловити час, коли народу поменше, ми береглися, як могли.
А в червні прийшла скорботна звістка: не стало батька Єгора. Ні не вірус був тому виною, у чоловіка було інше захворювання. Швидка допомога в ті дні була не надто швидкою, загалом, не довезли.
— Шкода, звісно, – каже Ірина, – сил немає. Йому ж усього 62 роки було. За наших часів навіть на пенсію ще не виходять. І свекруху шкода, хоча Наталка під боком живе, але в них зі свекром була хороша сім’я, любили й берегли одне одного. Важко так, усе життя прожити з коханим чоловіком і залишитися одній.
Зрозуміло, що Єгор одразу ж помчав у рідне містечко: клопотатися, влаштовувати, підтримувати сестру і матір.
— Не здумай їхати, – застерегла Ірину мама, – куди ти поїдеш на 7-му місяці громадським транспортом. Ми з батьком з’їздимо, сваху підтримати, та віддати борг пам’яті свату. А ти сиди вдома. Та й внучці на таких заходах зовсім не місце.
— Я ще продумала, – каже Ірина, – поїду. літо, начебто все на спад пішло. Доньку залишу з подругою близькою, маска, обробка рук та інше, але тут Єгор злетів на диби.
Чоловік, який приїхав додому до сім’ї на один вечір, сказав дружині категорично:
— Не поїдеш! З животом і так важко і ні до чого зайвий раз трястися в дорозі, та ще й зараз. У людних місцях не треба тобі зараз перебувати. Таксі? Але й таксист може бути хворий. Не вигадуй. Поминки вдома будуть, скромні. Теща, сестра моя, мамина подруга, все зроблять без тебе. Не переживай, усі знають про твій стан. Усі зрозуміють. Мені потрібні здорові дружина і син.
— Але Ніна Олегівна не зрозуміла, – розводить руками Ірина, – сцену синові вона влаштувала, щойно зрозуміла, що невістки на похороні свекра не буде.
— Не провести людину в останню путь – це крайній прояв неповаги. Що поганого зробив Ірині твій батько, що вона так поставилася до нього? Нічого б із нею не сталося. Це – не хвороба. Я була в положенні Наталею, коли маму ховала. Не думала я, що невістка така.
— І все, – каже Ірина, – нічого більше пояснити мамі чоловіка було неможливо. Мої дзвінки вона скидала. Коли зʼявився наш син приїхати відмовилася.
— Вона на похорон свекра не приїхала? – заявила Ніна Олегівна синові, – Відговорилася, що небезпечно. Ось і я не поїду. Мені теж небезпечно, я літня людина, зайві контакти не потрібні мені в такий час.
— Відійде, – була впевнена сестра чоловіка, – це горе за неї говорить.
Але свекруха не відійшла. Йде вже четвертий рік. Проблеми тепер в нашій країні набагато серйозніше, але ми все ще не спілкуємося. Так і не змогли знайти спільну мову.
Єгор намагався дати матері грошей на пам’ятник батькові, але вона не взяла. Навіть через сестру намагався передати, нібито від неї.
— Ти стільки не заробляєш, – сказала Ніна Олегівна Наташі, – я знаю, чиї це гроші. Мені нічого від неї не треба.
— А я ще тоді була в декреті, – каже Ірина, – ці гроші Єгор заробив, він має право пам’ятник батькові поставити. Але свекруха вперлась: скромний, поганенький, але сама пам’ятник замовлю.
І замовила, і поставила.
— Мені нічого не треба від людей, які не вшанували мого чоловіка, не проводили його в останню путь, – каже.
І все, немов не було 12-ти років нормальних родинних стосунків.
Що робити? Як думаєте, мине образа?
