Від того, що моя двоюрідна сестра Віта з чоловіком і донькою переїжджає в місто, я дізналася від своєї мами. Розповіла мама про це радісно і натхненно:
— Ви в дитинстві були такі дружні, такі дружні! Сподіваюся і зараз спілкуватиметеся. А як мені з сестрою приємно буде, не сказати словами. І Віточка не буде у чужому місті зовсім одна. І уявляєш, вона у тому ж районі квартиру купує! Від вас йти пішки буквально 7 хвилин.
Віталіна – єдина сестра моєї рідної тітки, маминої двійнята. Наші батьки живуть у невеликому містечку Дніпропетровської області, ми з чоловіком після навчання влаштувалися під Києвом. Віталіна з чоловіком жили десь під Харьковим, там, де у чоловіка сестри батьки.
І ось, ухваливши на сімейній раді, що їхнє містечко безперспективне в плані роботи та іншого, отримавши від батьків чоловіка солідний грошовий презент (спадщину отримали батьки), вирішила сім’я сестриці перебиратися.
Матері наші спілкуються тісно: постійно на телефоні, зустрічаються часто, що не кажи, між двійнятами особливий зв’язок. Природно моя мама давала поради щодо куди переїжджати і нахвалювала наше з чоловіком місце проживання: близько до столиці, транспортне сполучення хороше, я під боком. Усе це, гадаю, на вибір Віталіни вплинуло.
Купили вони двокімнатну квартиру в кредит, роботу знайшли, а потім перевезли і влаштували в садок свою 6-річну дочку. У нас із чоловіком квартира теж в борг, без нього зараз до житла не підступитись. Є син, якому 5 років. І так, у дитинстві, коли гостювали у спільної бабусі, ми з сестрою були дружні. Різниця між нами півтора роки. Ми навіть з нею нудьгували одна за одною, дзвонили часто, зрідка зустрічалися в місті, хоча жили не поряд і навчалися в різних школах.
Потім був тривалий період, коли ми з Вітою зрідка передавали привіти, навчалися у різних містах, створювали сім’ї, зʼявлялися діти. Ну що, я зраділа навіть, завжди ж хочеться мати рідну людину поряд, з якою і спільне коріння, і спільні спогади пов’язують.
Сестру зустріли, у нас із чоловіком машина, допомагали їм по дрібниці облаштовуватися. Вони теж незабаром машину купили, стареньку, але все ж таки колеса. Потім перевезли доньку, ми познайомили дітей. Перший час у Віти були негаразди з роботою, влаштувалася кудись із плаваючим графіком, частенько бувало так, що доньку у вихідні нікуди було дівати, чоловік її підробіток знайшов, я забирала дівчинку до нас, з сином моїм вони порозумілися.
І було багато разів таке, що ми кудись їхали сім’єю та захоплювали з собою дочку сестри: до театру ляльок до Києва, до зоопарку, до різних цікавих місць. Діти гуляли, ми з чоловіком супроводжували. Так, грошей у нас не вагон, але нагодувати дітей, купити їм солодощі чи квиток у той самий зоопарк чи на атракціони, чи ще кудись – не проблема. Купували два. Віта доньці з собою давала гроші, кілька сотень гривень, але ми дівчинці не давали їх витрачати. Це, як я вважала, нормально між родичами.
— Ой, дякую тобі, ти нас так рятуєш, – завжди казала Віта. – Я зараз активно місце шукаю вже з нормальним графіком, от влаштуюсь і все буде інакше. І ми твого синочка будемо брати з собою. І ти, якщо що, звертайся. Посидіти з дитиною чи ще як. Ми ж маємо підтримувати одне одного.
Ідеальні стосунки? І я так гадала. В принципі, нам сидіти з сином не потрібно, найчастіше його вже можна було брати із собою скрізь, а для інших випадків, коли він був зовсім крихіткою, у нас свекруха недалеко є. Не прямо поруч, але відвезти дитину можна, і вона не відмовлялася.
А тут трапилися в сім’ї чоловіка горе з близьким родичем. Горе, що скажеш. Молодий квітучий чоловік пішов. Віта на той час вже змінила роботу, я до неї – прощання у неділю, у суботу мені б допомогти там із підготовкою, а в чоловіка та його матері особисте горе, не візьмеш сина.
— Звичайно, про що мова! – відповіла Віта. – Тоді міняємо плани, беремо його в п’ятницю з ночівлею до себе, а в суботу ми доньку повеземо розважатись і твого сина покатаємо. Обов’язок платежем червоний. Привезете ввечері хлопця? Чи зможете?
Ми змогли. У наступні два дні я дзвонила синові. Він був задоволений, добре відпочив, був у дитячому кафе, катався на улюблених атракціонах, десь на машинках вони з сестрою троюрідною ганяли. Ми повернулися, сина я забрала в неділю ввечері, сестру від душі подякувала.
А понеділок Віта мені подзвонила.
— Не стала тебе вчора вантажити. Ти була дуже вимотана. Коротше, з тебе стільки (сума в кілька тисяч гривень). Дитина їла, потім квитки на атракціони, кульки ми їм купували різні, солодощі. Та й дорога, четверта частина на бензин.
Я в ступор упала. Мовчу, переварюю. Сума в принципі невелика, але сам факт, я ж десяток разів дочку Віти з собою брала, все купувала, возила, ніколи й копійки не питала з них згодом. І кульки купувалися, і дрібні іграшки якісь. Віта, почувши моє мовчання, вирішила пояснити:
— А як ти хотіла? У нас є кредит. Без образ, але просто так роздаровуватися праворуч і ліворуч ми не можемо собі дозволити.
Я трубку поклала, їй гроші перевела. Місяця півтора ми не спілкуємось, якщо вона дзвонить, то я трубку не беру. Напевно, тітці Віта розповіла, що я знатися не хочу з нею, бо мама передзвонила мені з питаннями. Мамі я все пояснила, що не було в мене поряд таких родичів і не треба. Мама, здається, зрозуміла. Як вона пояснить сестрі – не знаю.
Що скажете? Героїня сама винна? Треба було гроші теж брати, пред’являти сестрі рахунок. Такі зараз часи, що ніхто нікому не повинен нічого, чого ображатися? Або як?
