— Не тримай на нього зла, дитино, відпусти з Богом. Не кожному така сила духу дається, а нам от далася — значить, витягнемо. А тією образою ти тільки своє серденько на шматки поріжеш. Забудь і прости, — примовляла баба Віра, тихенько заколисуючи немовля

Сонце вже хилилося до заходу, заливаючи старенький дерев’яний ґанок теплим, медовим світлом. У повітрі пахло нагрітою за день м’ятою та свіжоспеченим хлібом.

— Бабцю, а Боженька мене справді любить? — Любця опустила на коліна спиці, якими так старанно вив’язувала візерунок із м’якої вовняної пряжі кольору стиглого абрикоса.

— Справді, ясочко, чиста правда, — спиці в натруджених руках баби Віри миготіли швидко й вправно, петля до петлі лягала рівно, як пісня.

Люба важко зітхнула і критично оглянула своє в’язання: ніби й непогано, але ж де там до бабусиної майстерності.

— Чому ж тоді Він мене такою створив, якщо любить? — тихо, але дуже серйозно запитала дівчинка, дивлячись на свої неслухняні ноги.

— Любить, Любаню, ще й як любить. Навіть на крихту не сумнівайся. Любить і дуже в тебе вірить. Тому й місію таку особливу на твої плечі поклав, — баба Віра відірвалася від роботи, зняла окуляри і, тепло посміхнувшись, погладила онуку по світлій голівці.

— Місію? — здивовано перепитала Люба.

— Особливе завдання для таких особливих і світлих людей, як ти, — у бабусиному погляді майнуло щось глибоке й таємниче, від чого Любині оченята аж округлилися від цікавості.

— Яке ще завдання?

— Через вас, моя пташко, інші люди доброти та милосердя вчаться. Вчаться силі духу, людяності та вмінню цінувати кожен день. Тому ти маєш залишатися такою ж світлою, чуйною, вірити в себе і свої сили. Бути маячком для інших.

Люба замислено кивнула і з іще більшим завзяттям взялася за спиці.

«Особливе завдання — це, звісно, звучить гарно, але як би мені хотілося просто бігати босоніж по калюжах, як інші діти», — промайнуло в дитячій голівці, поки вона підхоплювала неслухняну петлю.

Коли настав той день, що змінив усе в житті їхньої родини, все пішло не за планом. Дитинка поспішала побачити світ раніше строку. Лікарі дивом витягли маму Надю з того світу.

І вже потім, коли жінка трохи оговталася, їй обережно повідомили: дівчинка з’явилася на світ із вадою, і надії на те, що вона колись зможе ходити, майже немає. Надія так і не змогла знайти правди чи довести лікарську помилку.

Дівчата-медсестри кидали на неї співчутливі погляди, а одна старша санітарка навіть шепнула в коридорі: «Дитино, ти б залишила її на державу, не ламай собі віку. Таке дитя — це ж хрест на все життя».

Чоловік Ігор, почувши прогнози лікарів, спохмурнів, відвів очі і як відрізав: «Ні, така дитина мені не потрібна. У нас ще будуть здорові діти».

Надія до крові закусила губу, але твердо сказала, що від своєї кровинки не відмовиться ніколи. І прямо з лікарні, з маленьким згортком на руках, поїхала в село до бабусі. Так уже склалося по життю, що Надю виховала саме вона.

Батько пішов до іншої жінки, коли Наді було сім, а мама після того так злягла від нервів і туги, що дуже швидко згоріла, мов свічка. Надя ж після школи подалася в місто вчитися, та там і осіла.

А Віра Миколаївна вікувала сама в чепурній сільській хатині: тримала п’яток курей, поралася на городі, а щонеділі незмінно ходила до церкви.

— Не тримай на нього зла, дитино, відпусти з Богом. Не кожному така сила духу дається, а нам от далася — значить, витягнемо. А тією образою ти тільки своє серденько на шматки поріжеш. Забудь і прости, — примовляла баба Віра, тихенько заколисуючи немовля. А от Надю добряче виварила в воді, коли та в сльозах зізналася, що на мить завагалася в лікарні.

— Люди он і від цілком здорових дітей відмовляються… — сумно похитала головою Надія, згадавши власного батька.

— Але ти, бабусю, як завжди, маєш рацію. Ніколи нам образи плекати, треба жити. — Вона витерла сльози і вперше за ці дні посміхнулася.

— Як же назвеш ясочку? — запитала Віра Миколаївна, дивлячись на спляче немовля.

— Віра і Надія в нашій хаті вже є. То нехай буде Любов, — вирішила Надя.

— Сильне ім’я. Гарне, — схвалила баба Віра.

Так і зажили. Надія працювала в місті, бо копійчаних аліментів та виплат не вистачало катастрофічно, а в селі роботи вдень зі вогнем не знайдеш.

Старалася, звісно, приїжджати на вихідні, привозила гостинці, але здебільшого баба Віра та Любця хазяйнували вдвох. І нічого, давали собі раду!

Коли Люба почала підростати, виклопотали їй зручний візок. Сусід, дядько Юрко, золоті руки, допоміг збити акуратні дерев’яні місточки через пороги та зручний спуск із ґанку.

Грошей не взяв ні копійки, тільки посміхнувся: «Хай дитина катається». Люба вчилася в бабусі всьому: і пилюку витерти, і картоплі на борщ начистити. «Моя найперша господарочка», — пишалася баба Віра.

До науки дівчинка тягнулася, як паросток до сонця. У п’ять років уже читала по складах, а часом як спитає щось — то бабі Вірі доводилося сідати на табуретку і довго думати, як би то мудріше відповісти.

Зараз Люба була вже в другому класі. Вчилася на самі дванадцятки, щоправда, вдома. До свого візка вона ніби й звикла, але іноді, дивлячись у вікно, тихо питала себе: чому ж вона не така, як усі?

Була в Люби і найкраща подружка — сусідка Оленка. Теж другокласниця, тільки ходила до звичайної школи. Майже щодня після уроків вона прибігала до Люби: то домашнє завдання разом робили, то секретами ділилися.

От і того дня Люба сиділа біля воріт у затінку розлогого горіха й чекала на подругу.

Навчальний рік уже закінчився, але Люба забула здати до бібліотеки книжки, тож Оленка побігла виручати. А потім вони домовилися грати в нову настільну гру. Оленчин тато, той самий дядько Юрко, саме лагодив Любиному візку колесо у своєму дворі.

Тож дівчинка просто сиділа на лавочці біля перелазу і читала.

Їй подобалося отак сидіти. Повз час від часу проходили односельці. Люба з усіма віталася, бо знала кожного собаку в селі, а всі знали її.

Люди ставилися до неї з надзвичайною теплотою: їх дивувало й розчулювало, що ця дитина, попри свою недугу, світиться радістю і ніколи не скиглить. А от цього хлопчака на спортивному велосипеді Люба бачила вперше.

Ромчик гостював у селі лише другий день. І його тут дратувало абсолютно все. Він страшенно злився на батька за те, що доведеться стирчати тут ціле літо.

Та й не тільки за це. Маму свою Ромчик бачив лише на фотографіях — вона загинула в аварії, коли він був зовсім малим. Було сумно, але вони з татом жили душа в душу, поки не з’явилася… «Вона».

Інакше Ромчик мачуху не називав.

Батько якось просив:

— Сину, я не вимагаю називати її мамою, але чи міг би ти бодай звертатися до неї на ім’я — Тетяна?

— Ні! Нащо ти взагалі її привів?! — кричав у відповідь Ромчик, ковтаючи сльози образи.

— Твою маму вже не повернути, але життя триває. Я зустрів Тетяну, вона чудова жінка, ти з часом це зрозумієш, — намагався пояснити батько.

Але хлопчик був глухий до вмовлянь. Тато і раніше пропадав на роботі, а вдома вічно сидів у ноутбуці або висів на телефоні. На всі прохання погратися відповідав: «Синку, мені треба працювати, пограйся сам, ти ж уже дорослий».

— Ти завжди працюєш! — ображався малий.

— Я роблю це і для тебе теж. Хіба нам чогось бракує?

Так, жили вони заможно. Простора квартира в місті, крута машина, від якої в усіх хлопців у дворі відвисала щелепа, найновіші приставки та гаджети.

Але Ромчик віддав би все це багатство за один вечір, коли б тато просто пограв з ним у футбол.

А рік тому з’явилася Тетяна. Ромчик її просто зненавидів. Робив дрібні капості, огризався — думав, може, не витримає і піде. Але вона не йшла. Батько спочатку вмовляв, потім почав зриватися, карати.

Від цього Ромчик ставав ще колючішим. А нещодавно йому взагалі видали новину: Тетяна чекає на дитину. І що їй тепер «потрібне свіже повітря», тому вони знімають котедж за містом. А його, Ромчика, хтось спитав?

Нащо йому ті брати чи сестри? Щоб батько любив його ще менше?

Тому в цьому селі йому було гірко, нудно й самотньо.

Хлопець безцільно намотував кола вулицею, здіймаючи куряву. Аж раптом побачив на лавочці біля старої хати дівчинку. Світлі кучері, кумедні веснянки на носі.

Вона була схожа на ляльку і, здавалося, була абсолютно щаслива, читаючи якусь товсту книжку. Цей її спокій чомусь страшенно розлютив Ромчика. Він розігнався, проїхав зовсім близько і різким рухом вирвав книгу з її рук.

Він був упевнений, що вона зараз підскочить, закричить і побіжить за ним. Але дівчинка навіть не поворухнулася. Лише підняла на нього бездонні блакитні очі і спокійно сказала:

— Поверни, будь ласка. Навіщо ти це зробив?

Ця рівновага вивела Ромчика з себе ще більше.

— А ти дожени і відбери! — крикнув він, дражнячи її.

Але дівчинка продовжувала сидіти на місці. Вона дивилася на нього з подивом, а не зі злістю. Навіть не заплакала, як він очікував.

Тут із сусіднього двору вийшов високий чоловік, котячи перед собою візок.

— От і порядок, Любцю. Все підтягнув, змастив, як новеньке! — дядько Юрко одним вправним рухом підхопив дівчинку з лавочки і пересадив у крісло.

— Дякую вам, дядечку Юро! — радісно озвалася Люба.

— На здоров’ячко. О, он і Оленка твоя біжить. Грайтеся собі, дівчата.

Ромчик, загальмувавши віддалік, спостерігав за цим. Ось чому вона не побігла за ним… Хлопця наче окропом обдало.

Йому стало так пекуче соромно, що він щосили натиснув на педалі і помчав геть до річки, аж каміння полетіло з-під коліс.

Наступного дня він пів ранку збирався з духом, переминався з ноги на ногу, а потім таки під’їхав до знайомих зелених воріт.

— Доброго дня… Я це… книжку повернути, — буркнув він, коли на поріг вийшла баба Віра.

— Доброго здоров’ячка! Ти до нашої Люби? То проходь, проходь у хату, — привітно запросила жінка.

— Та ні, я тільки віддати… — спробував дати задню Ромчик, але баба Віра вже відчинила хвіртку, тож довелося йти.

Люба сиділа за кухонним столом і вправно чистила молоду картоплю в миску.

— Привіт! — весело привіталася вона, ніби нічого й не сталося. Ромчик очам не повірив — вона зовсім не тримала зла.

— Я книжку приніс. Ти вибач мені за вчора, — сказав він, розглядаючи візерунки на підлозі.

— Дякую. А ти читав її? — спитала Люба.

Тільки зараз Ромчик опустив очі на обкладинку. «Тореадори з Васюківки».

— Ні, — буркнув він.

Він взагалі терпіти не міг читати. А ця дівчисько і розумні книжки ковтає, і картоплю чистить, і очі в неї такі… добрі. Він насупився і вже хотів тікати.

— Залишайся! Бабуся зараз пиріг з вишнями дістане з печі. Можемо в шашки зіграти, — несподівано запропонувала Люба.

«Ще й у шашки вміє», — хмикнув подумки Ромчик.

Ну, в шашки він грати мастак. Зараз він цю малу швидко обіграє! Сів за стіл. І… продув дві партії поспіль.

Аж на третій ледве вирвав перемогу, розпалився, хотів відігратися, але тут баба Віра покликала пити узвар із гарячим вишневим пирогом.

— Приходь іще, якщо скучно буде, — сказала Люба, коли він збирався додому. — І книжку візьми, почитай, там дуже смішно.

Ромчик книжку взяв. І ввечері, несподівано для себе самого, прочитав кілька сторінок.

Але букви плуталися, бо він усе думав про Любу. Класна дівчисько. Носа не дере, хоч і розбила його в шашки.

Сміхотуха. Чому ж вона в тому візку? І чи зможе колись ходити? Запитати про це він так і не наважився.

Не наважувався ще довго, хоча з того дня вони стали не розлий вода. Ромчик прибігав щодня. Вони грали в ігри, читали по черзі вголос, а іноді до них приєднувалася Оленка.

Одного липневого дня була страшна спека. Діти сиділи в прохолодному затінку під хатою.

— От би зараз на річку, пірнути з розгону… — мрійливо протягнув Ромчик і відразу прикусив язика. — Пробач. Тобі ж не можна.

Він помовчав, а потім тихо спитав:

— А тебе можна вилікувати?

— Лікарі кажуть, що це назавжди, — спокійно знизала плечима Люба.

— А якщо зібрати дуже багато грошей? На круту операцію? Я знайду! У мого батька є, я точно знаю! — очі Ромчика загорілися.

— Та ну, — замислилася Люба. — Навіщо твоєму татові платити за мою операцію? Це ж величезні гроші.

— Я їх просто вкраду. У нього в сейфі лежать гривні і долари, — Ромчик аж кулаки стиснув від рішучості.

— Ти що?! Здурів? Хіба ж можна красти?! — жахнулася Люба.

— У нього — можна. Я його ненавиджу, — процідив крізь зуби хлопець.

— За що? Це ж твій рідний тато! — Любі аж сльози на очі навернулися від таких страшних слів.

І тут Ромчика прорвало. Він вивалив усе: і про самотність, і про те, як тато вічно відмахувався, і про мачуху, і про немовля, через яке його, мабуть, остаточно викреслять із життя.

Люба слухала дуже уважно, не перебиваючи. А коли він видихся, тихо поклала свою теплу долоньку на його руку:

— Ромчику, йому просто теж було дуже боляче. Без твоєї мами. Він же її любив. Тому й тікав у роботу, щоб не збожеволіти від горя. Але ж людині не можна вік вековать самій. Це велике щастя, що він знову когось полюбив.

Не злися на них, не треба… — сказала вона так мудро, ніби прожила на світі вже років п’ятдесят.

Ромчик нічого не відповів. Тільки шморгнув носом.

Наступного дня він прибіг розкуйовджений, з наплічником.

— Ось. Тут гроші. Я не знаю, скільки тут, але вигріб усе. Сподіваюся, на операцію вистачить, — випалив він, кинув рюкзак на лавку і різко розвернувшись, побіг геть.

Люба кликала його, але він навіть не обернувся. Тоді дівчинка загукала бабусю.

— Матінко Божа! — схопилася за серце баба Віра, заглянувши в рюкзак. — Давай я хутко збігаю до них і віддам усе до копієчки. Ще не дай Боже подумають, що ми дитину підмовили!

— Ні, бабусю. Я маю сама поговорити з його батьком, — твердо сказала Люба. — Ти ж не знаєш усього. Я впевнена, він усе зрозуміє. Покоти мене туди.

Тетяна сиділа на веранді їхнього орендованого котеджу і нервово пила чай. Сьогодні Ромчик знову влаштував скандал. Вона ж бачила, що хлопець він не поганий, просто зранений.

Йому важко прийняти зміни, а тут ще й поява малюка…

«Мабуть, ми з Костею занадто поспішили», — думала вона. Чоловік уже кричав, що відправить малого до закритої школи-інтернату, якщо той не хоче нормально жити в сім’ї.

Костянтин щиро вважав сина просто розбещеним егоїстом.

Раптом пролунав дзвінок у хвіртку. Гостей вони не чекали. Відчинивши двері, Тетяна завмерла. Перед нею стояла захекана літня жінка, а поруч у кріслі колісному — дуже мила світловолоса дівчинка.

— Доброго дня! Ви, напевно, пані Тетяна? — привітно посміхнулася дівчинка. — Я Люба, подруга Ромчика. Мені конче треба поговорити з його татом.

— Нам би оце гроші повернути… Від гріха подалі, — важко видихнула баба Віра, простягаючи наплічник.

— Які гроші? — розгубилася Тетяна.

— Ті, що Ромчик украв у тата для мене. Але ви, будь ласка, не сваріть його! Я вам зараз усе-усе поясню, — запевнила Люба.

— Дуже хотілося б послухати ці пояснення, — за спиною Тетяни несподівано виріс Костянтин.

Почувши голоси, він спустився з другого поверху. Його обличчя було темним від гніву через чергову витівку сина.

Але Люба не злякалася. Вона спокійно і дуже по-дорослому розповіла їм усе. Про розмови під хатою, про Ромчиків біль, про те, як він відчуває себе зайвим і нелюбим.

— Я так і знала… — тихо заплакала Тетяна, слухаючи Любу.

Вона відчула гострий укол провини перед цим маленьким їжаком.

Костянтин стояв мовчки. Його лице пом’якшало, а в очах з’явилося щось схоже на каяття.

— Я все владнаю. Я поговорю з ним. Тепер я нарешті все зрозумів… Усе буде добре, — хрипко пообіцяв він, ніжно обіймаючи дружину за плечі.

Люба з бабою Вірою повернулися додому. А Тетяна з Костянтином довго чекали Ромчика, та сонце вже сіло, а його все не було. Стривожений батько сів у машину і поїхав до Люби, сподіваючись, що син там.

Але його там не було.

Обшукавши половину села, аж далеко за північ Костянтин знайшов малого на березі ставка.

Ромчик сидів на траві, трусився від нічної прохолоди і тихо плакав. Додому він повертатися не збирався.

«Люба хороша, хай би ці гроші їй допомогли…

А тато мене все одно не любить. Хай живуть собі щасливо з новим немовлям. А я не повернуся», — шмигаючи носом, думав малий.

— Синку… Господи, ось ти де, — Костянтин кинувся до нього, міцно пригорнув і накинув на худенькі плечі свою теплу куртку. — Пробач мені за все, чуєш? Ходімо додому. Нам треба стільки всього обговорити… — голос дорослого, завжди впевненого чоловіка здригнувся.

— Це ти мене пробач… за гроші, — прошепотів Ромчик, ховаючи обличчя на батькових грудях.

Тієї ночі вони проговорили до самого ранку. Ромчик лежав у своєму ліжку, випивши гарячого узвару з медом, який турботливо заварила Тетяна, а тато сидів поруч і гладив його по руці, як у ранньому дитинстві.

Засинаючи, хлопчик посміхався: тато його любить. І Тетяна ця, виявляється, нормальна. А якщо в нього з’явиться маленька сестричка, схожа на Любу — то це взагалі круто.

Ось так і вийшло, що маленька дівчинка на візку розтопила колюче серце підлітка і допомогла дорослому чоловікові побачити свої помилки. А сама Люба?

Вона залишилася такою ж світлою, чуйною. І здобула найвірнішого друга на все життя.

***

— Здав? — схвильовано запитала Люба в трубку телефону.

— Здав! — радісно прокричав на тому кінці Роман. — Чекай, скоро буду. Дипломований фахівець їде підіймати село! — розсміявся він.

У дитинстві він спочатку терпів село, бо там була Люба.

Потім, коли вони з родиною повернулися жити в місто, він сумував за селом, бо там була Люба.

Усі канікули він проводив там. А коли виріс — остаточно закохався і в село, і в Любу. Тому Роман вивчився на агронома і тепер планував розбудовувати тут власне фермерське господарство.

Його молодший брат (який таки народився хлопчиком, а не дівчинкою) звик у всьому наслідувати старшого, тому вже марив професією ветеринара, щоб працювати разом.

Батьки пишалися синами. І безмежно любили Любу, завдяки якій у їхню родину повернувся мир.

Свого часу Костянтин підняв усі свої зв’язки і найкращих професорів, Любу обстежили ще раз, але дива не сталося: вердикт лікарів був остаточним. Та дівчина ніколи не опускала рук.

Вона закінчила школу із золотою медаллю, а зараз успішно здобувала фах інтернет-маркетолога.

— Дуже правильний вибір! Хтось же мусить продавати еко-продукцію нашої ферми в інтернеті, — підтримував її Роман.

— То ти хочеш взяти мене на роботу? — сміялася Люба.

— Хочу. І не тільки на роботу… — Роман раптом зніяковів і почервонів, як школяр. — Я хочу взяти тебе за дружину.

Люба тоді тільки тепло посміхнулася і промовчала. А Роман довго картав себе: хіба так освідчуються?

Тому наступного разу, повернувшись у село, дипломований агроном підготувався як слід: величезний букет її улюблених польових квітів, каблучка і слова, що йшли від самого серця.

Кажуть, що кожному з нас даються лише ті випробування, які ми здатні витримати, і люди, здатні нас зцілити.