Виявилося, що наша дорога свекруха вирішила ту дачу здавати чужим людям! А що, місце гарне, попит є, гроші платять пристойні. Але ж… Ми б і самі їй платили! І навіть ті самі гроші, не шкода, можливість є. Чому треба було робити з цього таємницю? Вона ж чудово знала, що ми шукаємо варіанти на літо, ми ж говорили, натякали, так сподівалися

— Цьогоріч винайняли будиночок аж під Вишгородом. Місце, звісно, розкішне: поруч тихе озеро, сосновий ліс дихає прохолодою, але ж ціни… Космічні! Та що робити? Не сидіти ж ціле літо в розпеченому бетоні, тим паче з дітьми.

Місто в липні — то ж справжня духовка, — зітхає Ганна, задумливо помішуючи ложечкою каву.

— Галю, та ви б уже давно власною дачею обзавелися! Ну хай би кредит взяли, ви ж обоє працюєте, не на печі сидите, — хитає головою її кума Оксана. — У вас же ця пісня з орендою щороку по колу крутиться!

— Та ми збираємося, Оксанко, збираємося, — відповідає жінка. — Я ж обожнюю заміське життя, щоб зранку босоніж по росі… Зараз трохи гривень підзбираємо. Та й, чесно кажучи, поки перебираємо варіанти: те, що до душі лягає — не продається, а що продається — без сліз не глянеш.

Там їхати три дні лісом, там зручності надворі, там стільки вкладати треба, що легше нове збудувати. Отак і живемо на валізах. За ці роки лише двічі вдавалося винайняти той самий будиночок, що й торік, а так — вічні мандрівники.

Ганні скоро сорок. У неї двоє діток: дванадцятирічний син та шестирічна донечка. Жінка вже давно працює віддалено, чоловік теж має зручний гібридний графік — то в офісі, то з дому.

Свого часу Ганні у спадок дісталася гарна трикімнатна квартира в Києві, тож житлове питання в столиці закрито.

По чужих кутках знімали житло лише пару років, поки лелека не приніс їм первістка.

Подружжя давно обжилося: є затишок, сучасна техніка, дві автівки. Усі ці роки вони старанно відкладали копійчину, спершу думали ще одну квартиру взяти, а тепер от твердо вирішили — хочуть вкластися у власний дім.

Дуже сподіваються, що цей сезон у чужому заміському будинку для них останній. Далі — тільки своє гніздечко.
Заміське життя вони «розсмакували» давно, ще до появи донечки.

Був такий рік, коли Ганна пішла у відпустку по догляду за малям, а чоловік саме знайшов роботу, де не треба було щодня сидіти в кабінеті. Тоді вони цілісіньке літо провели на дачі свекрухи. Звідти, власне, Ганна й поїхала до лікарні зустрічати своє друге диво.

Так-так, у матері чоловіка є чудова дача. З усіма зручностями, всього за пів годинки їзди від столиці, потопає в зелені. Це колишня батьківська хата свекрухи, яку свого часу капітально перебудували.

Покійний свекор, царство йому небесне, мав золоті руки: і другий поверх звів, і альтанку з мангалом змайстрував, і ванну кімнату обладнав — усе до ладу привів.

Свекра немає вже дев’ять років, а свекруха на тій дачі з’являється як ясне сонечко — вкрай рідко. Не любить вона оцієї метушні з бур’янами та грядками.

Якщо щось треба підправити — просто наймає майстрів, платить гривні, і вони все роблять.

Ви, певно, запитаєте: а чому ж тоді Ганна з родиною не проводять літо на дачі власної свекрухи? А от так цікаво склалися зорі.

П’ять років тому, коли на світ з’явилася онучечка, свекруха вийшла на заслужений відпочинок. І ні, зовсім не для того, щоб з онуками няньчитися — Ганна з дітьми чудово дає раду сама.

Просто жінка вирішила, що напрацювалася. Живе вона зараз сама і виключно у своє задоволення.

Свекор був чоловіком хазяйновитим і бережливим, якусь копійчину дружині залишив.

Але ті заощадження швидко розтанули, бо мама чоловіка звикла жити на широку ногу: щоб на сніданок обов’язково бутербродик із червоною рибкою чи ікоркою, щоб на нові сукні вистачало, і щоб раз на рік неодмінно поїхати на море чи в гарний санаторій.

Поки жінка працювала, грошей їй, у принципі, вистачало. А на одну пенсію сильно не розженешся. У сина з невісткою вона грошей не просить.

Звісно, діти намагаються купувати їй хороші подарунки, підтримувати, але… у них же свої витрати, свої плани, та ж сама омріяна дача.

І от п’ять років тому, коли старшому сину перед школою треба було десь перебути літо, Ганна по-родинному попросила свекруху пустити їх на дачу.

Мовляв, там же набагато простіше з дітлахами, ніж у місті. Син хоч на подвір’ї побігає, а Ганна зможе навіть трохи підпрацьовувати, поки менша спить.

— Чоловіку на роботу треба їздити раз чи два на тиждень, машини маємо, — ділиться жінка.

— Я б там спокійно впоралася. Але… Виявилося, що наша дорога свекруха вирішила ту дачу здавати чужим людям! А що, місце гарне, попит є, гроші платять пристойні. Але ж… Ми б і самі їй платили!

І навіть ті самі гроші, не шкода, можливість є. Чому треба було робити з цього таємницю? Вона ж чудово знала, що ми шукаємо варіанти на літо, ми ж говорили, натякали, так сподівалися…

Чоловік Ганни тоді прямо запитав матір: мовляв, мамо, ну чого ж ти не сказала, не попередила?

Тишком-нишком знайшла чужих орендарів, нам — ані пари з вуст, а ми б платили тобі ту саму оренду, без питань.

— А я що, маю у вас дозволу питати, що мені робити зі своєю власністю? — свекруха одразу пішла в наступ.

— Ну, вибач, синку. Я не ворожка, щоб ваші думки читати. І взагалі, я маю повне право розпоряджатися своїм майном!

Вже згодом, після важкої розмови, свекруха все ж зізналася, в чому справжня причина: їй, бачте, незручно брати гроші з рідного сина та невістки.

А раптом люди дізнаються, що почнуть говорити? Засудять же! Та й узагалі — з родичами краще фінансових справ не мати. Тому здала чужим, бо гроші ой як потрібні.

Того року Ганна з чоловіком вперше винайняли хатинку на літо. Далеченько від столиці, зате хоч відпочили від міського гамору.

А взимку чоловік Ганни навіть запропонував матері викупити в неї ту дачу. Сказав: ми візьмемо кредит, частину віддамо тобі одразу, а потім будемо виплачувати з відсотками, або ж оформимо іпотеку і віддамо всю суму на руки.

— Відмовила! Уявляєш? — щиро обурюється Ганна. — Заявила, що не буде торгувати спадком сина. Йому ж його спадок продавати їй совісно!

— І до того ж, — сказала тоді мати, — гроші ви мені віддасте, а вони ж, як вода крізь пальці, швидко розійдуться. І що я тоді робитиму? Ні, продавати нічого не буду. Здаватиму з травня по вересень, на ці кошти житиму, а як помру — то дача й так вам дістанеться.

— Отак і живемо. Якісь дуже дивні принципи, і, якщо чесно, я цього геть не розумію, — зітхає Ганна. — Як свекруха може боятися «проїсти» гроші, які ми готові віддати за її дачу? Їй незручно з нами мати фінансові справи?

Ну, припустімо. Але ж ми самі хотіли саме цей дім! Нас влаштовує і місце, і умови, та й стіни там не чужі. Але ж ні — у мами принципи! Уяви тільки: цього року ми винаймаємо будинок утричі далі, про ціни я взагалі мовчу.

Ми збираємося купувати своє, і воно теж буде не під боком. Вліземо в борги, а через енну кількість років на нас звалиться ще й материна дача? Ну це ж просто абсурд якийсь!

Від редакції:
Цю непросту, але таку знайому багатьом історію надіслала нам читачка з Київщини, а ми лише делікатно підготували її до публікації. Життя часом підкидає нам химерні ребуси, де спроби зберегти хороше обличчя та принципи зводять справжні мури нерозуміння між найріднішими людьми.

Цікаво, а де та межа, коли бажання бути незалежним перетворюється на звичайну байдужість до власної родини?