— Я відмовилася, — просто каже Ліда подрузі, з якою вони разом возять у візках сплячих дітей. — Я не потягну, розумію, що мама теж не потягне, але вона начебто сама винна.
— Абсолютно з тобою згодна, — киває молодій жінці подруга. — Тут з розуму зійдеш з одним-однісіньким власним немовлям, куди ще другого. Не уявляю, як люди взагалі з двійнятами дають собі раду.
— Одна справа свої власні рідні двійнята, гадаю, за час, коли жінка чекає дитину, якось звикають до цієї думки. Та й узагалі — подвійна радість, двоє своїх дітей, а вже якщо допомагають чоловік і бабусі — впоратися можна, — вважає Лідія.
– Уся річ, напевно, у тому, що це свої діти. А мама мені пропонує взяти на себе виховання дитини, яку я не планувала, та й не моя рідна це дитина, а всього лише племінник.
— Як я розумію, твоя сестра цю дитину теж на якомусь етапі перестала хотіти, — погоджується подруга. — І навіщо мама на неї тоді натиснула? Не уявляла такого фіналу? Ну що тепер? Є будинок дитини, здорового малюка миттю всиновлять.
— Що ти! Тепер, коли він уже зʼявився на світ, мама й зовсім каже, мовляв, що люди скажуть? Що мати дитину кинула, а бабуся віддала до дитячого будинку? Тепер вона шукає вихід, тільки чомусь намагається буквально пробити цей вихід за мій рахунок, — злиться Лідія.
– Але й чоловік мій проти, і я сама не хочу. Крапка. Ось чесно, можна все що завгодно про мене думати, але я не зобов’язана. Ця проблема не моя. І не сестри, якщо вже на те пішло, мама сама цю проблему не дала вирішити колись із найменшими втратами.
Ліді 33 роки, у неї син, якому зараз майже рік.
Живуть із чоловіком у двокімнатній квартирі, взятій звичайно в кредит. Одружена Ліда вже майже 10 років, а малюка завести вийшло відносно недавно, до цього чомусь зачаття не наставало.
У глибині душі Ліда зізнається: якби так і не вийшло в неї мати свою дитинку, то племінника б вона, напевно, взяла. Якби чоловік не заперечував. Але в неї вийшло, тому — ні.
Молодшій сестрі Ліди 25 років. Нещодавно вона зібрала речі, залишила матері записку й поїхала в невідомому напрямку.
За 15 хвилин до повернення матері з роботи сусідка бачила Валентину з сумками. А в квартирі мами мирно спав двомісячний син сестри.
Із сестрою трапилася дуже сумна історія: зустрічалася з молодим чоловіком, досить довго, до речі, зустрічалася. Дізналася, що чекає малятко, подали заяву на реєстрацію шлюбу, винайняли квартиру.
Розпис мав відбутися на терміні вже майже 12 тижнів. А за тиждень із невеликим до цієї дати Валентина відпросилася з роботи в обід — погано себе почувала.
— Прийшла додому, а там її майбутній чоловік кохається з однією з її подруг, — каже Ліда. — Ну, звісно, яке весілля при такому розкладі. Повернулася до матері, чорна вся, заявила, що завтра ж піде вирішувати проблему, бо мати дитину від мерзотника вона не хоче. І потім, я її розумію, яке маля, якщо чоловіка немає, а батько її дитини так у душу плюнув?
Мама, зрозуміло, зятеві-невдасі не виправдовувала, але й переривання не схвалювала.
Казала, що термін уже великий, можуть узагалі не взятися, а якщо візьмуться, то Валя може надалі залишитися без дітей.
— Поки аналізи, поки те та се, — вмовляла мама молодшу доньку. — А роблять тільки до 12 тижнів. Прийдеш, а тобі відмовлять, скажуть, що за терміни вийшла. І потім, це все дуже небезпечно. Ні, не можна, у жодному разі, навіть не думай.
Валентина все ж здала аналізи, терміново, була твердо налаштована довести цю справу до логічного кінця, була призначена дата втручання, тоді мама змінила риторику: зробиш — немає в мене доньки.
І продовжувала вмовляти: з нареченим ще можеш помиритися, а не помиришся — і не треба, самі виховаємо, у всьому допоможу.
— Вирішиш, коли з’явиться дитина, що не можеш бачити цього малюка — відмовишся від нього в пологовому будинку, тільки своїм здоров’ям ризикувати не треба, — це був останній мамин аргумент.
І сестра, яка перебувала в дуже пригніченому моральному стані, мамі поступилася, правда, взяла з неї обіцянку, що та про її стан не буде поширюватися родичам і знайомим.
Щоб у самої Валі був простір для можливої відмови від малюка.
Наречений навіть не дзвонив сестрі, і решту речей з їхньої винайнятої квартири забирала Ліда з чоловіком (Ліда, до речі, була на той момент вже у положенні).
Сама Лідія сестру не вмовляла ніяк, розуміла: якщо малюк від чоловіка, якого зненавиділа, їй не потрібен, навіщо тиснути?
Це мама клопоталася, мовляв, як добре, дві сестрички майже одночасно зʼявляться на світ.
— Я думала, що за час, коли Валя чекає дитину, встигне до майбутнього малюка прив’язатися, звикнути й полюбити, — каже тепер мама. — Я сподівалася.
А ще мама не виконала обіцянок, даних молодшій доньці.
Буквально через місяць велику суму грошей і вітання Валя отримала від маминого брата (трохи раніше дядько точно так само привітав і Ліду).
А тітка замовила на пункт видачі дорогий візок для майбутнього «молодшого» онука мамі.
— А як інакше? — мама зробила круглі очі. — Вони — найближча рідня, а гроші в нас не зайві.
Ліда була зайнята власним очікуванням дитини, потім зʼявився на світ син, із проблемами, довелося перший місяць у лікарні провести.
Але пригнічений стан сестри вона помічала, хоча й не була близька з нею в цей період: не хотілося хизуватися власним щастям.
— Але ж ми цього малюка хотіли, а сестра — ні, — продовжує вона. — Загалом, там мама, бачачи, що для доньки зараз «що воля, що неволя — однаково», із захопленням керувала і, як їй здавалося, вирішила проблему.
— Ось бачиш, — мама сяяла очима в гостях у старшої доньки, коли Валя народила сина. — Я мала рацію. Валечка народила, годує, фото мені надіслала.
Сестра годувала, правда, усього місяць, потім малюка перевели на суміш.
Валя гуляла із сином, міняла йому підгузки, мама щебетала, що все в них добре, а Ліда тепер впевнена, що мама не помічала, що все погано, і донька робить механічно ті дії, яких від неї чекають.
А потім сестра поїхала. Від мами й сина.
— Я не уявляю, як так можна, — ридала мама. — Написала, що ніколи його не хотіла, що хотіла його я, так що тепер вона просто йде в нове життя, а я можу позбавляти її батьківських прав. Яка ганьба, очей не підняти! І що робити? Подавати на її колишнього на аліменти? У декрет сідати? Мені? А жити на що?
Мама взяла на роботі відпустку, категорично відмовлялася від того, щоб віддати дитину до будинку дитини, проклинала молодшу доньку, а потім вигадала: Ліда візьме декрет на себе.
Вона ж у декреті, нехай уявить, що в неї двійня.
Вона ж так довго взагалі не могла мати дітей, плакала й горювала, а тут — таке щастя.
— Це всього лише на пару років, — говорила мама. — Потім у нас ясла й садочок. Та й я буду на вихідні забирати малюка. Щось же робити треба!
«Щось» робити Ліда відмовилася. Вислухала про себе всяке, пережила мамині сльози, прокльони, не стала відповідати родичам, які, напевно, спробували на неї натиснути.
Що тепер буде? А хіба вона повинна турбуватися про це? Мама все організувала сама, хто її просив не давати Валі зробити по-своєму?
Народна мудрість каже: не втручайся туди, де тебе не просять, особливо якщо рішення стосується чужого життя.
