Багатогодинний кухонний тріп в обнімку з обробною дошкою закінчувався ближче до вечора.
Миски з салатами, тарілки із закусками, деко з гарячим, напої, серветки, фужери і подряпина на свіжому манікюрі. Бігти в спальню, хоч якось привести себе до ладу. А потім без сил плюхнутися в куточок і чекати команду, коли можна загадати бажання.
— Я ненавиджу Новий рік, – сонно пробурмотіла Ганна, загортаючись у ковдру з головою.
— Мамо! А що сьогодні на вечерю? – молодший син уже прокинувся.
— Торт з магазину, піца з доставки, мандарини і…
— Мамо, а чому тато не дозволяє мені самому порізати ковбасу? – закричав старший син із кухні.
— Так її в яєчню треба, а ти до рота, – реготнув голова сімейства.
— Мамо! Мам!о Аня! Ма, ма! Аня! ВСТАВАЙ!
Аня заплющила очі і постаралася повернутися в сон, але молодший син Кирило голосно закричав:
— Тату, а мама не хоче нам готувати святковий стіл!
До кімнати зазирнув чоловік Ілля і старший син Володя.
— Аню, вставай. Треба швидко поснідати і в магазин, – чоловік уже починав нервувати, – сподіваюся, вдасться нормальні мандарини купити. А що, ти торт хочеш? Гостей же не буде. У нас уперше за п’ять років суто сімейний Новий рік. Це добре. Та й тобі мороки з готуванням немає.
— А чому я маю вставати у свій власний вихідний? Чому я не можу валятися і спати стільки, скільки хочу? – грубо запитала Аня.
— Так адже Новий рік…
— Я ненавиджу Новий рік.
Чарівна атмосфера? Радісне очікування чогось хорошого? Ніііі! Це все минає мене, поки я натираю сир і картоплю. Усе! Все! Досить! Я на роботі втомлююся, не хочу втомлюватися ще й удома. Хочу провести час без метушні, без криків і в тиші. Без салатів і столів. Можна? Можна мені влаштувати собі таке свято? Раз на десять років я можу собі дозволити не носитися по квартирі, а займатися тим, чим я хочу?
***
Ганна була начальником відділу у великій компанії. Сиділа вона на цій посаді вже десять років. Звичайно, кар’єра могла розвиватися стрімкіше, але Ганна зустріла Іллю. Закохалася в нього, як дівчисько. Дивилася в його очі й розуміла, що хоче від нього дітей. Хоче прожити з ним усі роки, що залишилися.
Аня вибрала сім’ю, а не кар’єру. Напевно, вона не шкодувала про це. Лише зрідка уявляла, як могла б сидіти в кріслі керівника філії.
Але в неї тепер чудові погодки: Кирило і Володя. Звичайно, таке затяжне материнство поставило на паузу її кар’єру. Потім, віддавши дітей до садочка, Анна не могла надолужити згаяне, адже хлопчаки часто хворіли. Далі стало легше, але з’явилася необхідність у спортивних секціях. А потім школа. Додаткових занять стало більше. Додалися уроки і багато чого ще.
Зазвичай Ганна та Ілля добре і злагоджено справлялися з усім. Проблеми вирішувалися, життя тривало. Але цього року жінка, мабуть, досягла стелі. Далі їй не піднятися. Ось на цій планці вона завмерла і залишиться до кінця своїх днів. Так, діти виростуть, стануть самостійнішими. Але чи залишиться у жінки енергія, щоб самій іти далі?
***
Аня схопилася з ліжка, побігла на кухню і зняла новорічне меню, прикріплене магнітиком на холодильник. Жінка зім’яла клаптик паперу і викинула його в сміття.
— Усього цього не буде. Я сьогодні відпочиваю! До плити взагалі не підійду, – різко сказала жінка і сіла за стіл, – і це не обговорюється!
Чоловік і діти здивовано подивилися на Аню. Та мовчки поснідала і швидко одягнулася.
Незабаром сім’я вийшла на вулицю. Кожен думав про своє. Діти мовчки пленталися за батьками, переживаючи, що Новий рік скасували. Ілля не розумів, що сталося з дружиною. А ще він згадував, у якій послідовності йдуть шари в салатах. Адже готувати щось доведеться, а Аня явно не стане цього робити.
— Беремо те, що готувати не треба. Сир, смачну ковбаску. Багет.
— Чипси! – хором закричали діти.
Ганна поморщилася, але ствердно кивнула головою. Потім жінка уявила, який бардак вони наведуть. Скрізь валятимуться фантики від солодощів, крихти від чіпсів і сухариків. Вранці вони змусять її вставати зранку і готувати сніданок. Адже зі святкового столу нічого не залишиться.
— Я ненавиджу Новий рік! – Аня стиснула зуби, і на її очах виступили сльози.
Сім’я розбрелася по магазину в пошуках стерпної їжі, яка замінить звичні салати. Але відмова від готування не принесла жінці заспокоєння. Навпаки, стало ще гірше.
— Чому? Ну чому так? – розмірковувала жінка, згадуючи останні святкування Нового року, – я завжди робила так, як хотілося іншим. А я? Що я сама хочу? Та мені взагалі такого свята не треба. Що в ньому хорошого? Звичайний день, тільки гаруєш не на роботі, а вдома. А перед цим дурна метушня з подарунками. Затори, черги, перенесення термінів! Ненавиджу! Ненавиджу Новий рік!
— Добрий день, шановний покупцю, – до Ганни звернулася дівчина, що стояла за стійкою з дегустаційними стаканчиками, – спробуйте наш новий малиновий кисіль! Ви залишитеся задоволені.
Аня сумно подивилася на дівчину. Бідолаха. Доводиться працювати в цьому хаосі, у самому центі передноворічного пекла – у супермаркеті!
— Спасибі. Не хочу кисіль, – поморщилася Ганна і посміхнулася, щоб хоч трохи підбадьорити дівчину.
— А це не простий кисіль. Це кисіль бажань, – несподівано підморгнула дівчина, – задумайте щось і випийте його. Обов’язково здійсниться!
— Якщо так, то я згодна, – Ганна урочисто підняла маленьку скляночку з каламутною світло-малиновою тягучою рідиною і сказала, – бажаю собі провести Новий рік так, як завжди мріяла!
Жінка спустошила стаканчик і кинула його у відро для сміття, що стояло поруч.
— З Новим роком! – дівчина широко розставила руки вперед і зачепила металеву каструльку, в якій були додаткові порції для любителів киселю.
— Оп! – Аня спритно підхопила каструльку, – я врятувала добавку. З Новим роком!
***
Жінка вже набрала повні руки делікатесів. Але ніяк не могла знайти ні Іллю, ні Кирила, ні Володю.
— Так, звісно! Образилися на матір і залишили мене саму, – шмигнула носом Ганна, – ну й добре! Начхати!Нарешті проведу Новий рік так, як хотіла.
Жінка оплатила покупки і вийшла на вулицю. З низького похмурого неба падали великі пухнасті сніжинки. Аня підняла обличчя і з насолодою відчула, як на нього опускається холодний сніг. Він тане й дає приємну прохолоду.
— Добре, – вголос сказала жінка й поспішила додому.
Йти їй було зовсім недалеко, але Анна спеціально зволікала. Їй хотілося побути наодинці з собою. Жінка навіть додому зайшла тихенько, щоб ніхто не чув. Але вдома було порожньо. Діти та чоловік ще не повернулися.
— Ой… Здається, це я їх кинула, – усміхнулася Аня.
Жінка дістала телефон і зібралася дзвонити Іллі. Тільки номера його знайти не змогла.
— Як зазвичай! Смартфон сам себе оновив, видалив з обраного номера! – жінка цокнула язиком і по пам’яті набрала номер чоловіка.
— Алло! – почула Ганна бадьорий голос Іллі.
— Ілюшо, я вже вдома. Не знайшла вас у магазині. Думала, ви пішли. Тому…
— Вибачте, дівчино! Ви помилилися. Не тому Іллі зателефонували, – радісно сказав Ілля і повісив слухавку.
— Не зрозуміла…
Ганна відкрила телефонну книгу і вручну почала шукати номер чоловіка. Його не було. Аня підняла голову і раптом помітила дивацтва у своїй квартирі. Жінка похолоділа. Тремтячими руками вона спробувала розстебнути чоботи, але потім зайшла, не роззуваючись.
Дитяча кімната була кабінетом. Немає двоярусного ліжка та ігрового килима з малюнком міста. Немає дитячих речей.
Аня забігла у ванну. Одна зубна щітка. Жінка подивилася на себе в дзеркало й ахнула. Яка ж вона красива! Доглянуте, відпочиле обличчя. Напевно, над ним добре попрацювали косметологи і дорогі креми.
— Я нічого не розумію!
Аня пішла в спальню. Але там вона виявила тільки свої речі. Жінка злякано дістала телефон. Неслухняними пальцями вона тикала в екран, намагаючись знайти бодай якесь підтвердження того, що в неї є діти й чоловік. Аня так само по пам’яті набрала номер старшого сина.
«Номера не існує»
— Не може бути. Де вони? Де мої хлопчики? – Аня заплакала.
У цей момент задзвонив її телефон. На екрані висвітилося ім’я: Діана. Анна знала тільки одну Діану. Секретар у її офісі.
— Алло!
— Ганно Петрівно, добрий день. Телефоную з нагадуванням. Ваш виїзд через три години.
— Що? Який виліт? Куди виїзд? Новий рік же!
— Так, з прийдешнім. Відкриття нової філії в іншому місті, – буденно продовжила Діана, – ви самі просили взяти квиток на 31-ше, щоб уже в перший день нового року розпочати роботу.
— Ні. Я не просила. Я із сім’єю буду відзначати…
— Ганно Петрівно, ви вже випили? – зам’ялася Діана, – якщо хочете, я можу приїхати, допомогти зі зборами, потім проведу вас на вокзал і посаджу до потягу.
— Не треба приїжджати. Я нікуди не їду. Я не… Я… Чоловік і діти зникли! Мені треба їх знайти, – Аня поклала слухавку і заплакала.
Вона знову почала обшукувати квартиру і постійно скидала Діану, яка настирливо дзвонила. Але скільки жінка не шукала, нічого не знайшла. У цьому будинку живе тільки одна людина – вона сама. Дітей і чоловіка немає. А Ілля, судячи з усього, навіть не знає її. І напевно проводить цей день із кимось іншим. З іншою сім’єю. З іншою жінкою. З іншими дітьми.
Аня сіла на підлогу. Вона раптом згадала, як збиралася відзначати Новий рік десять років тому.
***
Щоб отримати довгоочікуване підвищення, жінка сама напросилася в новорічну ніч їхати в інше місто і допомагати з відкриттям нової філії. Однак дорогою до вокзалу її таксі потрапило в аварію. Вона зламала ногу, а пасажир іншої машини руку. Їх так і відправили в одній швидкій в один травмпункт.
Так Ганна та Ілля познайомилися. Вийшли вони з травмпункту за кілька годин до Нового року. Ілля підтримував здоровою рукою одноногу Ганну. З неба красиво падав сніг і виблискував у світла численних вогників.
— Я вам усі плани порушив.
— А я вам, – усміхнулася Аня, їй так не хотілося їхати в порожню квартиру. Адже там зовсім нічого немає для святкування Нового року.
— А давайте спробуємо пробитися он у те кафе, що на розі, – раптом запропонував Ілля, – двом інвалідам не відмовлять у келиху ігристого!
— А давайте! – Аня відчула себе такою щасливою, що їй захотілося обійняти Іллю і весь світ.
***
— Це що ж виходить, моє бажання здійснилося, коли я випила цей кисіль? Цього не може бути. Я сплю! – Аня щипала себе до болю, сидячи у своїй, але чужій квартирі, – Ілля! Володя! Кирило! Де ви всі? Чому так?
Ганна вибігла з квартири і помчала на вулицю. Сніг продовжував іти великими пластівцями. Небо ніби стало ще нижчим. Ось-ось упаде на землю, придавить собою тих, хто самотньо йде вулицями. Тож Аня намагалася швидше дістатися до магазину.
Увірвавшись у тепле приміщення, жінка кинулася до дівчини-промоутера.
— Кисіль! Мені потрібен ваш кисіль, – захекавшись, сказала Аня.
— Вибачте. Усе випили. Приходьте завтра, – знизала плечима дівчина.
— Ні! Ні! Мені потрібен кисіль. Я повинна загадати бажання і випити його. Я так уже робила. І тепер живу життям, про яке я мріяла. Але це чуже життя. Не моє! Моє тут, поруч із синами і чоловіком. Будь ласка!
— Вибачте, – загальмовано сказала дівчина, – кисіль бажань скінчився.
Аня відійшла. Схлипнула. Вона відчула, що в неї зараз почнеться істерика і поспішила на вулицю.
— Ілля! – заридала жінка, – Кирюша, Володя! Хлопці, де ж ви? Будь ласка, поверніться! Я не можу без вас. Я не хочу без вас! Будь ласка!
Ганна підняла обличчя до неба і підставила його холодному снігу. Жінка важко задихала і раптом відчула, що падає. Голова запаморочилася і ноги налилися свинцем. Біль сконцентрувався в районі потилиці, а потім розлився по всій голові.
Холодний сніг продовжував падати на обличчя. Аня не могла розплющити очі й поворухнути рукою. А сніг перетворився на дощ. Здавалося, що її поливають зі шланга. Потім щось тепле й липке торкнулося її щоки. Аня поморщилася. Що це? Птах? Вуличний собака? Людина?
— Аня, Ганнуся… Мама! Ма… Постіть, я випадково… Швидку викликала… Ганнуся… Мама!
Аня нарешті розплющила очі. Вона піднесла руку до обличчя і тут же її відсмикнула.
— Фу… Що це?
— Я каструльку з киселем перекинула, а ви посковзнулися, – почула Аня знайомий загальмований голос.
— Матусю, – над Ганною навис Кирило. Позаду нього були перелякані Ілля та Володя.
— Синку, – Ганна різко піднялася й обійняла хлопчиська, – Кирилко, Володя! Ілля, ідіть до мене! Як я вас люблю! Ви навіть не уявляєте, як сильно. Як багато ви для мене значите.
Здивовані діти і чоловік дивилися на Ганну. Жінка бадьоро підскочила і подивилася на дівчину-промоутера.
— Вибачте, – мало не заплакала та, – я каструльку з киселем перекинула.
— Спасибі вам! Це найкращий, найкращий кисіль на світі! – Аня обійняла розгублену дівчину, – мені так пощастило, що я вас зустріла.
— Я не розумію…
— Просто повірте! І він дійсно зробив мій Новий рік найкращим. Таким, яким хочу. Зараз хочу, а не хотіла раніше!
Аня повернулася до сім’ї і знову міцно всіх обійняла.
— Ходімо швидше додому. У нашу затишну квартиру, де ми разом зустрічатимемо Новий рік.
— Так… Ми тут накупили всякого. Багато закусок. Буде все, як ти хотіла, – усміхнувся Ілля.
— Та це не важливо. Хоч із салатами, хоч просто з мандаринами. Головне, разом!
