Живу із чоловіком 1,5 роки, дітей немає. Але й кохання, схоже, теж немає. Тому мені дуже погано. Пробувала йти, але, мабуть, страх залишитись однією, якась невпевненість і прихильність мене тримають. Я завжди робила дуже погано по відношенню до нього, а потім умовляла його залишитися.
Я з ним зустрічалася десь пів року, жили разом із моєю мамою. Мені він подобався, це були перші серйозні стосунки із чоловіком, з ним я стала жінкою. І щоб не було поганих чуток, я вирішила, що варто вийти заміж. Вийшла. Чим думала – не знаю. Треба було ще до весілля закінчити все.
Незадовго до весілля я пішла з роботи, де мені платили досить добре, не знайшовши іншу (працювали в одній фірмі, там познайомилася з чоловіком). Пів року була без роботи (то у пошуку, то відпочивала). Почалася моторошна депресія, самоприниження (вдома шила, сама пошила собі сукню на весілля).
Потім абияк улаштувалася на низькооплачувану роботу, благо, що можу спокійно паралельно здобувати вищу освіту. Проте сліди самоприниження даються взнаки.
Чоловік перестав мене любити після всіх наших сварок. Якщо романтика на початку стосунків була не сильною, то тепер її взагалі немає. Але я вирішила, як би мені не було погано, поки що буду з ним. А там буде видно, якщо він, звичайно, не захоче піти.
