Хочу пораду, навіть не так, стою на роздоріжжі «за законом» і «за сумлінням». Рішення поки що не прийняте, його я прийму сама, але хотілося б послухати людей, які не зацікавлені.
Почати, напевно, потрібно з того, що я утриманка. Так, це негарно, але це мій вибір та моя відповідальність.
В інституті на останніх курсах я змушена була шукати підробітку. Ні, не листівки роздавати за 3 копійки, а повноцінно заробляти на оплату гуртожитку, їжі, транспорту, одягу та іншого.
Чиєїсь провини тут немає, так вийшло. Батьки одружилися раннім студентським шлюбом, коли я з’явилася на світ, мамі було 17, а батькові 18.
Жили вони чудово, тато до останнього любив лише маму. А бабуся, що бабуся, кому бабуся, а кому свекруха.
Тому, коли тато загинув, я тільки закінчила третій курс. З квартири бабуся нас попросила виїхати та здала її. Але після її смерті виявилося, що квартира була заповідана мені в обхід інших родичів, тому бабуся все ж таки мене любила.
Але в той момент зарплати мами ледве вистачало на винаймання кімнати і їжу, я була зайвою. Ні, мене не гнали від холодильника, не дорікали грошима на канцелярію, але дивилася мама тоді очима побитого собаки, проводжаючи кожен з’їдений мною шматок зітханням.
Мені пощастило, і мій куратор влаштував мене як молодого фахівця з профілю. Робота була на неповний робочий день, але мені вистачало, впритул, але вистачало.
Там я й познайомилась із ним. Компанія, де я працювала, входила до холдингу його сім’ї. Він був старший за мене, набагато старший, і все в ньому було в гармонії – зовнішність, розум і душа.
Але в таких сім’ях одружуються з грошами, і я просто стала його коханкою. Одружений він тоді не був, і в чужу сім’ю я не лізла, і шлюб не рушила. Але й офіційною парою ми ніколи не називалися.
Коли я отримала диплом, на мене вже чекало дбайливо зарезервоване місце дрібного керівника. Мене вивозили на відпочинок та відкрили на моє ім’я рахунок, куди регулярно надходили гроші. А що я?
Я зберігала вірність, бігла по першому свистку і зникала по першому клацанню, і збирала гроші на житло (тоді про спадок я не знала). Ілюзій з приводу того, що так буде завжди, я не мала.
Завжди знайдеться та, хто буде кращою і молодшою. Оберігалася я ретельно, але й на стару буває проруха. Тест показав дві смужки.
Що тоді було в мене в душі — не передати. Вирішила все ж таки, що «сама винна», і тепер від дитини потрібно позбутися, але сказати треба, і будь що буде.
Розмова вийшла важкою. Він хотів залишити дитину, але визнавати поки не збирався. Так і сказав:
– А раптом це моя єдина дитина?
Після всіх аналізів на моє ім’я було оформлено квартиру, а в банку з’явився другий рахунок на дитину. За кілька років після народження доньки наші стосунки з чоловіком зійшли нанівець (останній рік він уже був одружений, і зрозуміло, що не на мені).
Єдина умова його підтримки, доки дочка не стане повнолітньою, – жодних чоловіків. Що ж, справедливо, хто платить, той і музику замовляє.
Зараз дочка вже в другому класі, і все так само на обидва рахунки в банку надходять гроші, так само я працюю за спеціальністю в його фірмі, навіть досягла деяких кар’єрних успіхів (а чим ще займатися, якщо особистого життя немає?). Але це все, як кажуть, моя турбота та відповідальність.
Але прийшло лихо, звідки не чекали. Чи мамі моїй жити нудно стало, чи моїм прикладом надихнулася і теж вирішила дитину народити від начальника. І скільки я їй не доводила, що не можна лізти до чужої родини, що мій випадок унікальний, що таких чоловіків, як мій колишній, у природі штук 10-15, але куди там.
Була оголошена заздрісницею, яка не дає мамі будувати своє щастя.
— І не тобі мене моралі вчити, сама з одруженим крутила! — Заявила мама.
У результаті, мама у свої 42 роки “подарувала” мені брата від одруженого чоловіка, який пограв у шляхетність півроку і зник. Мама не зазнала образ і пішла качати права до дружини начальника.
Він розлучився, платить на всіх дітей аліменти із сірої зарплати, маму технічно підставив та звільнив. Зараз мама живе у квартирі, яку я успадкувала від бабусі.
Весь декрет її чесно утримувала. Працювати йти вона не хоче, аргументує тим, що син часто хворіє в саду, та й у молодших класах з дитиною треба займатися, а вік і там і там встигати вже не той, коли їй працювати. І з очима побитого собаки шепоче через сльози:
— Ти ж не кинеш братика? Він не винен, що йому не так пощастило з батьком, як твоїй дочці. Та й діти мають дбати про батьків.
Дитина не винна, що в неї така мати. У мене є гроші їх утримувати. Це по совісті. А за законом, у дитини є мати, не стара жінка, яка самостійно зруйнувала своє життя і чужу сім’ю, і її дитина — це її відповідальність.
До образливих слів готова, хочу послухати, що люди скажуть, тож не соромимося.
