Люба виходила з супермаркету з двома важкими пакетами, коли несподівано почула: «Люба, чи ти?». Вона обернулася на голос і побачила приємну молоду жінку в гарній шубці, що стояла біля самого виходу.
– Невже мене не впізнала?
– Вибачте, ні, – Люба ще раз окинула поглядом незнайомку. Ніби раніше вона її ніколи не бачила. Хоча обличчя здавалося їй невиразно знайомим. Невже це…
– Я Марина, ми навчалися в одній школі, але у різних класах. Ну, ти даєш… – вона трохи театрально притулила свої руки до обличчя. — Невже я так змінилася? Погано виглядаю?
«Точно! Марина з паралельного класу, ми ще з нею дуже дружили, – згадала Люба. – І як це я одразу її не впізнала?».
– Ні, що ти! – Люба поставила вниз пакети, щоб дати рукам трохи відпочити, – Ти просто дивовижно виглядаєш! Прямо як модель із модного журналу.
Марина посміхнулася. Виглядала вона, і справді дуже гарно. Статна, в дорогому гарному одязі.
При одному погляді на неї ставало зрозуміло, що життя в людини вдалося на всі сто.
– Давай, розповідай, як твої справи. Скільки ми не бачились? Здається цілу вічність.
– Років двадцять точно, – відповіла Люба, – Зі шкільного випускного.
– О, тільки прошу тебе, не треба про вік! – Марина понизила голос, – Тому що я почуваюся максимум на двадцять п’ять! – І вона весело засміялася.
– Я думала, ти давно переїхала до іншого району, – задумливо сказала Люба, – Давно тебе тут не зустрічала.
– Так, це так і є. Я ж, коли вийшла заміж, почали жити у Славіка. Але в мене тут мама, тож я іноді з’являюся. Слухай, може, в кафе посидимо? А то на вулиці так холодно, – вона мерзлякувато зіщулилася і підняла вище комір шубки, – Давай, я пригощаю.
Правду кажучи, у Люби на сьогодні була запланована купа справ. Цього дня у неї був єдиний вихідний на тижні, а стільки всього треба було встигнути зробити.
До того ж вона щойно з магазину, та ще й із сумками. Ні, швидше за все, нічого не вийде.
Марина, бачачи сумніви Люби, запропонувала підвезти її до будинку, адже в неї буквально за два кроки від супермаркету припаркована машина.
– Заодно перевіримо, чи я пам’ятаю твою адресу, – весело відповіла Марина.
– Та я не до себе несу пакети… – Раптом зам’ялася Люба.
– Невже до коханця? – запитала Марина.
– Ну, ти теж скажеш, – зніяковіла Люба, – Я давно заміжня, у нас донька школярка. Живемо, до речі, у моїй рідній квартирі.
– У тебе начебто однокімнатна квартира? Як ви там всі поміщаєтесь? – здивовано спитала Марина.
– Так батьки цілий рік живуть на дачі. А нам утрьох наче нормально, місця вистачає.
За розмовою вони дійшли до машини. Люба з неприхованим захопленням подивилася на розкішний автомобіль пронизливого червоного кольору.
“Напевно, машина стоїть майже як моя квартира”, – промайнуло в неї в голові.
– Сідай давай! – звеліла Марина, – Пакети можеш кинути на заднє сидіння. І скажи, куди везти.
– Тут недалеко.
Поки вони їхали, Люба розповіла Марині, що іноді відвідує Ганну Григорівну, їхню шкільну вчительку. Вона вже давно на пенсії, і так вийшло, що за старенькою зовсім нема кому доглядати.
Звичайно, до неї кілька разів на тиждень приходить соціальний працівник, але це все не те. Ганна Григорівна відчайдушно потребує спілкування.
Адже їй і поговорити нема з ким, хіба що з кішкою Бусей. Ось Люба і допомагає колишній вчительці у міру сил та можливостей. Сьогодні саме відвозить їй продукти.
– Вона ж вела українську мову та літературу у всій нашій паралелі, – згадала Марина, – Ох, і гидка ця Ганна Григорівна була, завжди оцінки занижувала.
– Я б так не сказала, – не погодилася Люба, – вона завжди справедливо оцінювала наші роботи. Так, хай суворо, але справедливо. Адже їй хотілося, щоб ми всі знали її предмети на «відмінно».
– Ну, навіть не знаю, – відповіла Марина і, подивившись на номер будинку, додала, – Все, приїхали. Слухай, а можна я з тобою теж піду до Ганни Григорівни?
Люба з радістю погодилася. Колишня вчителька, незважаючи на слабкі ноги (вона спиралася на паличку), мала чудову пам’ять. Вона одразу згадала Марину і не без задоволення дізналася, що у її учениці у житті все склалося вдало.
– А я ось, Марино, доживаю свій вік у повній самоті, – поскаржилася їй старенька.
– Дітей у мене нема, а чоловіка поховала п’ять років тому. Дякую Любі, вона про мене піклується, продукти приносить, ліки, прибирає. Я натішитися нею не можу!
– Так, Люба у нас молодець, – погодилась Марина. Вона ходила по кімнаті і роздивлялася картини на стінах, а потім підійшла до вікна, – Чудовий вигляд! – похвалила вона, – І стелі високі. Я люблю, коли просторо.
– Квартиру отримував мій покійний чоловік. Він був головним інженером на секретному військовому виробництві, – побачивши здивований погляд Марини, Ганна Володимирівна посміхнулася та продовжила, – Тепер уже можна про це казати! Інші часи настали.
Отож йому й видали цю квартиру майже півстоліття тому. Я все сподівалася народити дитину, та не вийшло. Так ми й жили у нашій двокімнатній квартирі вдвох.
– І кому ж вона дістанеться? – раптом запитала Марина, – Ну … після того, як вас не стане. Вибачте, звичайно, що про це питаю.
У кімнату саме входила Люба з тацею, на якій стояв чайник для заварювання і цукорниця. Вона з докором подивилася на шкільну подругу. Але Ганну Григорівну питання анітрохи не збентежило.
– У мене лише далекі родичі є. Але ми не спілкуємось. Хоча згідно із законом, можливо, квартира відійде саме їм. Мені це все одно. Вони ж не цікавляться мною.
– Давайте пити чай! – запропонувала Люба, щоб перевести розмову на іншу тему.
Вони просиділи у Ганни Григорівни близько двох годин. Коли настав час прощатися, Марина тепло обійняла свою колишню вчительку і попросила у тієї дозволу іноді її відвідувати.
Та сказала, що буде тільки щаслива. Адже їй завжди цікаве живе спілкування. Не те, що по телефону. Вже в ліфті Люба сказала Марині:
– Навіщо ти про квартиру запитала? Нехай Ганна Григорівна живе довше! Вона ж така прекрасна людина.
– Таке життя, – філософськи зауважила Марина, – Ніхто не вічний.
Потім після невеликої паузи додала:
– А ти молодець, спритно придумала!
– Що? Нічого не розумію. Ти взагалі про що? – запитала Люба.
– Думаєш, за всі твої старання старенька відпише тобі квартиру?
– Марино… та як ти взагалі… – було видно, що Люба обурена до глибини душі, – Як ти взагалі могла подумати про таке?
– Послухай, я ріелтор. Через мої руки пройшли десятки квартир. Чого я тільки не надивилася. Тож мене складно здивувати.
– Я допомагаю Ганні Григорівні просто так! – обурено сказала Люба.
– Ну, звісно. Ти сама живеш в жалюгідній однокімнатній квартирі з чоловіком і дочкою, а в тебе під боком самотня стара жінка доживає свій вік у шикарній квартирі. Розумію тебе! Більше того, всіляко підтримую. Знаєш, що…
Давай через наше агентство ви укладете договір? Ми з усіх питань вас проконсультуємо, сходимо до нотаріуса… – вона на мить замовкла, бо довелося з силою штовхати двері під’їзду, які трохи заклинило від морозу, – На вулиці незручно розмовляти, зараз у кафе посидимо і все як слід обговоримо.
– Нікуди я не піду! – рішуче заявила Люба, – У мене багато справ. Вибач, мені треба йти!
– Добре, – погодилась Марина, – Приходь у наше агентство будь-якого зручного дня. Ось моя візитівка, – вона простягла Любі картку, але та не поспішала її брати, – Ну чого ти? Бери!
– Мені це нецікаво.
– Ну і дурепа! – відповіла Марина, – Думаєш, це все – вона показала на свою шубу, а потім і машину – дістається просто так? Ні, люба моя, треба працювати! І хапатися за будь-яку нагоду, щоб зробити своє життя кращим.
– Я цілком задоволена своїм життям, – відповіла Люба.
– І тому прирікаєш свою сім’ю на злидні?
– Мені час! – Люба пішла швидким кроком пішла до свого будинку. Марина ж залишилася стояти біля машини, не розуміючи, що не так із її шкільною знайомою.
***
Через кілька місяців, на початку весни, Люба, в черговий раз відвідуючи Ганну Григорівну, принесла вчительці невеликий торт і букет тюльпанів. Справа саме була перед восьмим березня.
Коли вони сиділи за столом і пригощалися тортом, Люба зауважила, що старенька перебуває в якомусь надзвичайно піднесеному настрої.
– Ганно Григорівно, ви самі на себе не схожі. Щось сталося? – поцікавилася вона.
– Так, Люба. Мені поки не можна говорити, але скоро ти все дізнаєшся, – загадково промовила Ганна Григорівна.
Люба насторожилася. Начебто останніми днями все було, як завжди. Що ж таке могло статися? Потім учителька подивилася на годинник і, схопившись за голову, почала метушитися.
– Ой, зовсім забула! Як же це? – вона підвелася з-за столу і почала кудись збиратися, – За мною скоро приїдуть, а я не готова.
– Хто приїде? – дуже здивувалася Люба.
Вона знала, що в колишньої вчительки хворі ноги, і вона вже кілька років взагалі не виходила з дому. Та й по квартирі пересувалася насилу, спираючись на ціпок.
– Це секрет! – Піднявши палець, сказала Ганна Григорівна, – Мені Мариночка сказала, що моє життя зміниться на краще…
– Зачекайте, яка Мариночка? Ви зараз про кого?
– Ой! – Ганна Григорівна затиснула руками рота, – Даремно я проговорилася … Ти йди, Люба, додому. Завтра свято, у тебе, мабуть, багато справ. Дякую, що відвідала, люба.
Люба не стала сперечатися з колишньою вчителькою. Вона попрощалася з Ганною Григорівною та спустилася на перший поверх.
Вийшовши з під’їзду, вона вирішила нікуди не йти, а трохи почекати на сусідній лавці. Внутрішній голос підказував їй, що зараз має статися щось важливе.
Приблизно за п’ятнадцять хвилин до під’їзду Ганни Григорівни під’їхала червона іномарка. Люба відразу її впізнала – це ж машина Марини! А ось і вона сама!
Шкільна подружка приїхала не одна, на передньому сидінні Люба розглянула представницького вигляду чоловіка, який залишився сидіти в машині, поки Марина легкою ходою попрямувала до під’їзду.
Несподівано в голові Люби щось промайнуло, вона виразно уявила собі підступний план Марини.
«Потрібно терміново щось робити, – промайнуло в неї в голові, – Тільки що? Ех, думай, Любо, думай».
У неї не було часу як слід обміркувати свої дії, вона просто підкорилася пориву, що охопив її. Люба впевненим кроком пішла навперейми подрузі з дитинства.
– Марино! Навіщо приїхала? – Вона намагалася говорити спокійно, з усмішкою, ніби взагалі не знає, що тут відбувається.
– Люба? Ось так зустріч… – було помітно, як Марина роздратована.
Вона не одразу зуміла взяти себе до рук. Але потім навісила на обличчя привітну усмішку.
– Ти не повіриш… я сьогодні згадала про Ганну Григорівну. Вирішила заїхати, щоб привітати з наступаючим святом.
Люба вдала, що повірила, і що її зовсім не збентежило те, що Марина прийшла з порожніми руками. У неї з собою не було ні квітів, ні пакета взагалі нічого.
– Ой, а ти хіба нічого не знаєш? – запитала Люба, додавши голосу впевненість і невимушеність.
– А що таке? – напружилася Марина.
– Так Ганна Григорівна поїхала.
– Не може бути! – відповіла Марина. Вона мало не ляпнула, що вони ж з нею тільки недавно бачилися, але це видало б її, тому вона замовкла, чекаючи продовження розповіді Люби.
– Так, поїхала. Я сама здивувалася. Її забрала до себе племінниця.
– Вона ж начебто самотня пенсіонерка, – з сумнівом промовила Марина.
– То це двоюрідна племінниця. Все одно рідня, – почала самозабутньо казати Люба, – Я її бачила на власні очі. Виявляється, вона мешкала в іншому місті, але тепер повернулася сюди.
Сказала, що тепер буде доглядати за тітонькою. Погано на старості років жити одній. І вона має рацію, – закінчила вона свою розповідь.
Марина постояла в нерішучості, але потім все ж таки відійшла від під’їзду і повернулася до машини.
– Послухай! – раптом запитала вона у Люби, – А ти що тут робиш?
– Так нічого, – спокійно відповіла Люба, – Ішла у своїх справах. Аж раптом бачу: ти приїхала. Вирішила побалакати.
– Ага! Ну, бувай! – Марина сіла у машину. Люба помітила, як вона щось розповідає чоловікові, що сидить на пасажирському сидінні, а той невдоволено розмахує руками. Потім машина різко стартанула і зникла за рогом.
Люба перевела дух. Її бив озноб, незважаючи на те, що до міста прийшла справжня весна. Але вона знала, що вчинила абсолютно правильно.
Така вже Люба людина. Не потрібна їй ніяка червона машина і квартира теж не потрібна, якщо для цього доведеться бути підлою людиною.
Вона швидко піднялася до Ганни Григорівни і сказала їй, що бачила Марину – вона хотіла відвідати вчительку, але її несподівано відправили у відрядження.
– Ой-ой, як же так! – дивувалася Ганна Григорівна, – Адже ми з нею хотіли… – вона казала…
– Що? – запитала Люба.
– Ні-ні, нічого, – швидко сказала бабуся, – просто вона розповіла, що є будинок для пристарілих віп-класу, в якому я буду жити оточена турботою, а ще зможу спілкуватися з іншими людьми.
Що там прекрасна природа, і лікарі, що туди ще й дуже тяжко потрапити. Але це потім потрібно було підписати якісь папери про нерухомість. Марина обіцяла згодом розповісти про подробиці.
***
Того ж дня Люба випросила у Ганни Григорівни номер телефону її двоюрідної племінниці, яка й справді існувала. Вона зателефонувала за вказаним номером.
Виявилось, що племінниця дуже приємна жінка. Просто мала великі проблеми в сім’ї – хворіла донька – і їй довгий час було ні до чого. Вона покаялася, що кілька років не згадувала про тітоньку, але це тому, що не хотіла її хвилювати та засмучувати своїми проблемами.
Але зараз всі труднощі позаду, і вона обов’язково приїде до неї в гості – тим більше завтра свято, – восьме березня.
І що найдивовижніше, Наталя (так звати племінницю Ганни Григорівни) своє слово дотримала.
Вона приїхала до Ганни Григорівни, та не одна, а з донькою та маленьким онуком. Колишня вчителька була така рада, що просто не передати словами.
А ще вони дуже потоваришували з Любою. Наталя зі сльозами на очах дякувала їй за всю ту турботу, якою вона оточила тітоньку.
І навіть найняла її як доглядальницю, щоб Люба отримувала оплату за свою безкорисливу працю. Та спочатку відмовлялася, але потім все ж таки погодилася.
