— Навіщо залишила, якщо грошей навіть на туалет немає? – літня, неосяжних розмірів, жінка, що сиділа на табуретці біля дверей з маленькою вивіскою «туалет», кивнула в бік живота дівчини, що випирав, а потім схрестила руки перед собою, притиснувши ними сумочку, і відвернулася. Табуретку під нею не було видно, тільки чотири ніжки. Старий пуховик, рукавички без пальчиків, щоб легше рахувати гроші. Такі знають, що треба бути непробивним.
— Тітонько Ніно, ну будь ласка. Я вже п’ять разів у тебе була сьогодні. Пусти так, – взмолилася Аліна.
— Якщо я кожного пускати так буду, на шматок хліба не зароблю. Ти за оренду не оплатила вчасно, отже, плати за кожен раз окремо.
Ніна Аркадіївна заробляла і на хліб, і на масло, цілими днями сидячи на цьому стільчику. Такий бізнес вона з господарем ринку організувала одразу, рік тому, щойно будівлю ринку 2000 року ввели в експлуатацію. Площа була велика, розділена на три сектори: продукти, одяг і господарські товари. За відвідування туалету потрібно було платити. Звісно, для продавців і ще деяких категорій вхід був безплатний, точніше входив в орендну плату. З частини цих грошей Ніна оплачувала триразове прибирання приміщення прибиральниці Катерині і купувала упаковками бутлі з хлоркою. Уся готівка йшла Ніні в кишеню.
Аліна переминалася з ноги на ногу біля жінки-стільчика.
— Я завтра віддам.
— Завтра, – повторила жінка. – А сьогодні що?
— Так не продала сьогодні нічого, не беруть.
— Не беруть. Не там стоїш.
Аліна домовилася з господарем ринку, що за оренду місця сплатить наприкінці місяця. На продаж виставила іграшки ручної роботи. Але місце їй виділили з малою прохідністю, та ще й від стіни сильно дуло холодом.
— Тепер і я зрозуміла, що не там стою.
— За ці дні продала хоч щось?
— Ведмедя.
— Гаразд, іди, наприкінці місяця розрахуєшся.
Аліна тут же побігла, сказавши спасибі.
Ніні було шкода дівчину. Із запитаннями вона не чіплялася, не мала звички, але все ж їй було цікаво, чому та торгує на ринку, а не продає свої в’язані іграшки знайомим і друзям.
— Сьогодні вже народу не буде, йди додому. Краще б біля дитячого садка де-небудь встала, ніж тут.
Аліна з неприхованим подивом подивилася на жінку. Ідею та подала їй чудову. Комерційну жилку, її нічим не прикриєш.
— Ти дитбудинківська? – не витримала Ніна Аркадіївна.
— Ні, – здивовано відповіла Аліна.
— А чого ж тоді на базарі стоїш, де родичі?
— Брат за кордоном живе, а батьків не стало два роки тому, захворіли й ускладнення пішли, так і поховала поруч із різницею в тиждень.
Ніна похитала головою. Розуміла. Сама залишилася в сорок років одна.
— А тітки там, дядьки, інші родичі?
— Є і тітки, і дядько, але кому до мене діло, у всіх діти, турботи, справи.
— А це що, вітром надуло? Татусь де?
— А-а, татусь там такий. Не знала я, пил в очі пускав, а в самого сім’я, дитина маленька.
— То навіщо залишила?
— А він не винен, – Аліна погладила значних розмірів живіт, який уже не можна було приховати під курткою, – що тато з мамкою такі. Я його вже люблю.
Аліна дещо хотіла додати, але стрималася. Тепер вона була впевнена на 100%, що вчинила правильно, а що сталося, її особиста справа.
— Біжи додому, відпочивай, – Ніна махнула рукою, – не заважай працювати.
Утім, працювати Ніні сьогодні вже не хотілося. Зовсім скоро мала прийти Катерина, мити все. Ніна вирішила дочекатися прибиральницю і піти.
Наступного дня до обіду Ніна раптом зрозуміла, що цю новеньку вона сьогодні не бачила. Усі чотири дні, що вона торгувала раніше, бігала повз постійно, а сьогодні не було.
— Арсен, привіт, – Ніна постукала в кабінет власника ринку.
— Привіт, Нінок, як справи?
— Добре, Арсен. А ця з тридцятого місця де?
— А я не знаю, Ніно. Вона мені й грошей за оренду не дала, пошкодував її, що втекла?
— Ти їй місце дав таке, тут не тільки втечеш.
Ніна вийшла з кабінету і подивилася на порожнє місце, де торгувала Аліна. Дівчини ніде не було видно.
— Ніно, що в тебе черга знову? Мені по-швидкому потрібно.
— Чекай. Куди тобі поспішати, твоє насіння тільки голубам потрібне, – сказала жінці Ніна, яка повернулася на місце.
— Та я біжу до Людки в магазин, вона мені курку копчену обіцяла відкласти, у них привіз.
— Ну і мені візьми тоді пару штук, на ключ від мого туалету.
Своїм Ніна називала туалет адміністрації.
— Ой, Нінко, – жінка повернулася, було помітно, що вона схвильована і швидко йшла.
— Де кури мої? – не стрималася Ніна, побачивши порожні руки знайомої.
— Не привезли ще. Люда сказала, що нашу цю… як її там, з дитиною на перехресті збили вранці.
— Алінку? – Ніна навіть встала.
— Так. Ту, що іграшками торгувала.
— Що з нею?
— Не знаю. Може, в лікарню відвезли.
Ніна сіла назад на стілець, але одразу ж схопилася.
Арсен навіть одразу не зрозумів, чому Ніна увірвалася до нього в кабінет і схопила слухавку телефону.
— Алінка в лікарні, де в тебе довідник?
За годину Ніна вже стояла в приймальному покої, розпитуючи жінку у віконечку про дівчину.
— У мене немає більше інформації, чекайте.
Ніна сіла на лаву і почала чекати. Вона чекала, потім підходила до віконечка, потім знову чекала.
Арсен зателефонував головному лікарю, і Ніну пустили до Аліни в палату.
Дівчина лежала зовсім бліда. Волосся її було розкидане по подушці. У ліжку Аліна здавалася ще меншою, худішою, тільки великий живіт пагорбом височів під ковдрою.
Ніна навіть клубок, що застряг у горлі, не змогла проковтнути.
Аліна розплющила очі й усміхнулася.
— Усе добре, тітко Ніно, залишили до завтра за дитиною поспостерігати.
— Ти номер машини запам’ятала цього негідника?
— Ні, а навіщо?
— Таких карати потрібно! Спуску не давати.
— Водій не винен, я послизнулася і по похилій поїхала з тротуару вниз на дорогу. Я більше налякалася.
— Це тобі здається, що не винен, а він винен.
Аліна махнула рукою.
— Водій мені свою адресу залишив про всяк випадок. Я бігла, на дорогу не дивилася, а дитина штовхатися почала, та так, що я сповільнилася, якби бігла, то влетіла б під колеса, а так, тільки дверцятами зачепила. А, взагалі, це малюк мене знову врятував, не уявляю, щоб було, якби не він.
Ніна здивовано подивилася на дівчину:
— Знову?
— Я ж позбутися дитини хотіла, зла була на Павла. Направлення взяла і в лікарню пішла. А прямо переді мною лікаря викликали терміново у відділення на операцію. Сказали мені прийти пізніше. Тут я вперше задумалася, що відвів мене Бог. Додому пішла. А перед цим зайшла на роботу. Начальниця як дізналася, що я в положенні, нічого чути не захотіла, сказала звільнятися, їй працівники потрібні, а не прогульниці, які щодня відпрошуються. Я сіла і спокійно заяву написала. А наступного дня дізналася, що в цеху, де я працювала і мала на той час бути, стався нещасний випадок – балка перекриття впала, робітників придавила. А я жива неушкоджена і все це він, – Аліна погладила себе по животу.
— Оце так! – тільки й сказала Ніна.
Деякі важливі подробиці Аліна опустила, не розповіла, що жити не хотіла, коли Павло її обдурив, думки нехороші на той час у голові були, але дитина, яку вона залишила, – повернула до життя, змусила почати дихати заново. І щось робити захотілося, якось крутитися, вона і в’язати почала під час токсикозу, щоб зайняти себе. На роботу, коли дізнавалися, що чекає дитину, не брали, Аліна не приховувала, говорила як є. Так і перебивалася тимчасовими заробітками. На біржу праці стала, на облік у поліклініку. І мало-помалу сенс з’явився далі жити, мета.
— Коротше, з Арсеном я домовлюся, за тиждень тільки з тебе візьме. На ринку тобі робити більше нічого. Точніше… нав’яжеш мені шкарпеток, покажу які, вовну привезуть додому.
Аліна розгубилася.
— Іграшки кому потрібні? А шкарпетки та рукавиці завжди зношуються, їх охочіше беруть у сезон. Тим паче ручна робота.
— Я і рукавиці можу, і шарф.
— Шарф не потрібен. А рукавиці на пробу давай.
Ніна пішла, а Аліна все ніяк не могла повірити, що зовсім незнайома людина може цікавитися нею, допомагати. Час був важкий. Кожен сам жив, як міг, а тут допомога, і від кого? Від того, на кого ніколи не подумаєш.
Наступного дня дівчину виписали, а надвечір приїхав до неї додому хлопчак і привіз величезний мішок вовняних ниток різних кольорів, а зверху шкарпетки з цієї пряжі і записка від Ніни. Аліна покрутила в руках клубочки, і взялася за справу.
Уже через декілька днів дівчина стояла перед Ніною Аркадіївною з пакетом шкарпеток.
— Ось ти, Алінка, спритна, молодець. Посидь за мене трохи, я зараз.
Ніна пішла. Аліна сіла на стільчик. Зі стільчика життя навколо виглядало по-іншому – з’являлася нав’язлива важливість і значущість. Підійшли двоє чоловіків, подали одну купюру, сказали без здачі й пройшли в туалет. Аліна посміхнулася їм.
Ніна Аркадіївна повернулася за хвилин двадцять, із порожнім пакетом і, простягнувши гроші Аліні, сказала:
— Це твоя частка. З наступної партії розрахуєшся з Арсеном.
Аліна зраділа, спробувала схопитися, але Ніна пригрозила пальцем:
— Ні-ні, скаче вона. Ти бізнес нам не обрубай на самому початку. Іди додому, купи фруктів собі і в’яжи.
— Добре, тітонько Ніно, я завтра прийду.
Увесь тиждень дівчина в’язала. Спочатку шкарпетки, потім рукавиці. Ніна домовилася про збут ще однієї великої партії, взяла ще пряжі.
— Ти не бійся, дівчинко, зі мною не пропадеш, до визначеного терміну назбираємо тобі й дитинці грошенят.
Ніна свого слова дотримала. На перших порах заробила собі Аліна і дитині грошей. Ліжечко і коляску Ніна знайшла, сказала не купувати. І ковдру, дитячі речі на перший час принесла.
Аліна розплакалася.
— Чого річку тут з сліз влаштувала? Сусідці це добро не потрібне, лежить. А тобі знадобиться. Плаче вона. Дивись, дитина вийде раніше терміну.
Але все сталося якраз на 39 тижні. На світ зʼявився хлопчик. Здоровий, міцненький, зріст 54 см, вага 3900 г. Забирала на виписці хлопчину з мамою Ніна. Знайшла машину, домовилася.
— Бабусю, чого стоїте? – медсестра простягнула Ніні перев’язаний синьою стрічкою конвертик, який більше нагадував загорнутий букет квітів.
Ніна Аркадіївна розгубилася.
— Приймайте, бабусю, онука, – посміхнулася Аліна.
— А й справді, – розплакалася та, – що стою.
— Вітаю, – посміхнулася медсестра й узяла натомість конверта пакет із цукерками.
Ніна не дихала, поки спускалася сходами і йшла до машини, дбайливо тримаючи дитину. Коли сіли на заднє сидіння, Аліна простягнула сина Ніні й сказала:
—Я передихну, поки дорога, потримайте?
— Звісно, доню, що ж не потримати, а молоком як пахне, як булочка… щастя-то яке!
