— А ти куди зібралася? Я тебе не відпускала. Сьогодні будеш доглядати дітей, зрозуміла? Я у справах. І спробуй тільки втекти. — Мати поглядом, що не віщував нічого доброго, дивилася на старшу доньку.
— Мамо, але ж це ваші з дядьком Остапом діти. Я не просила їх заводити, то чому я повинна доглядати за ними?..
— Ніночко, вітаю, скоро в тебе буде сестричка, — мама радісно обійняла доньку. — Уявляєш? Така маленька-маленька дівчинка… Твоя сестра.
Ви гадаєте, Ніна зраділа?
Ні, Ніна вже з жахoм думала, як далі житиме в цій квартирі. Щось підказувало їй, що в цій новині, особисто для неї, немає нічого доброго…
…Її батьки розлучилися, коли дівчинці було десять років. Батько пішов, а мати оголосила їй, що він знайшов собі нову дружину. Що Ніна стала йому непотрібна. У той час дівчинка часто й багато плакала.
Вона відмовлялася вірити, що тато так просто міг її покинути.
Але мати була непохитною:
— Твій батько ще той гульвіса. Ти думаєш, ми йому потрібні? Чи ти? Якби це було так, то хіба він міг так просто зібрати речі й піти? Так просто? Добре, хоч квартиру нам залишив, гад…
Удвох вони жили цілий рік. А потім мама знайшла собі кавалера — Остапа. Кремезний, коренастий чоловік працював на заводі. Він був не дурень випити, а потім із задоволенням посваритися.
Але мама, здається, кохала цього чоловіка. Тому Ніна й терпіла. А якби й не терпіла, що вона могла вдіяти. Нічого. У неї, дитини, не було іншого виходу. І іншої матері.
А через два роки мама й Остап побралися. Скоро в них зʼявилася донечка — Віра. Дівчинка була вередлива й хвороблива. І більшість турбот про сестру лягли саме на Ніну.
Дівчинці доводилося змінювати пелюшки, гуляти з дитиною, а ще й доглядати хату.
Ніна швидко з’ясувала, що дядько Остап не любить прибирати за собою, але обожнює скаржитися на бруд. Однієї неділі мамин чоловік завів звичну платівку:
— Софіє, чому в хаті завжди так брудно? — запитав він і сів дивитися телевізор.
Мати зітхнула й перемкнулася на доньку, яка мирно робила уроки.
— Нінко, ти чому посуд не помила? — суворо запитала Софія.
— Я помила. Це дядько Остап знову поїв і за собою не прибрав.
Мати зненацька підскочила, схопила доньку за підборіддя і різко розвернула до себе:
— По-перше, називай його татом, годі кривлятися. По-друге, він — чоловік. Він нас годує. Остап не повинен прибирати. Це твій клопіт, а не його, зрозуміла?
Дівчинка понуро кивнула. Так Ніна й жила: школа, піклування про дитину й прибирання в хаті.
А ще через рік у мами зʼявилася друга дитина від Остапа. Сина назвали Миколою.
Ніні в цей час тільки виповнилося п’ятнадцять років. Їй дуже хотілося розважатися і веселитися з друзями. Читати книжки і просто гуляти вулицями. Грати в телефоні й мріяти про майбутнє. Як усі її однолітки. Але мати була проти.
— Куди ти зібралася? — різко вона гукнула доньку якось увечері.
— Із Марічкою гуляти, а що? — Ніна навіть не відірвалася від зборів.
— Я тебе не відпускала. Сьогодні будеш доглядати дітей, зрозуміла? Я у справах. І спробуй тільки втекти.
— Мамо, але ж це ваші з дядьком Остапом діти. Я не просила їх заводити, то чому я повинна доглядати за ними?
Мати підійшла ближче й із силою струснула доньку.
— Замовкни. Щоб подібних розмов я від тебе не чула. Віра й Миколка — твої брат і сестра. І ти доглядатимеш за ними тоді, коли я скажу. Усе, йди до своєї кімнати, я зараз дітей зберу.
Ніна не витримала й розплакалася. Їй набридло, що мама бачить у ній не доньку, а прислугу. Тільки Ніна повинна відмивати всю квартиру, гуляти з дітьми й готувати. А ще знаходити час на школу й домашнє завдання.
Того вечора, поки діти трохи заспокоїлися, вона сумно свердлила поглядом свій телефон.
Потім відкрила номер батька й пильно дивилася на цифри.
— Була не була, — сказала Ніна.
Вона зателефонувала батькові вперше за кілька років. Поки йшли гудки, Ніна думала, що це була погана ідея. Адже батько покинув їх, залишив напризволяще. Але більше просити допомоги було ні в кого.
Через п’ять гудків оксамитовий і такий рідний голос на тому кінці відповів:
— Слухаю?
Дівчинка зам’ялася, а потім, пересиливши себе, відповіла:
— Тату? Це Ніна.
— Доню? — здавлено запитав чоловік. — Все гаразд? Щось трапилося? Тобі потрібна допомога?
Ніна завмерла. Вона не розуміла, як людина, яка їх залишила, може бути такою турботливою. І з таким добрим голосом.
— Ні. Так. Я не знаю, тату…
— Добре, Ніночко. Ти не уявляєш, як я радий тебе чути. Заспокойся і просто розкажи, у чому справа.
І Ніна розповіла, як мати знайшла нового чоловіка, про двох малюків, про небажання жити в цьому місці.
— Так, я зрозумів. Доню, я міг би забрати тебе з цього місця вже через кілька днів. Але ти неповнолітня. І так просто піти від матері в тебе не вийде. Але ми щось придумаємо. І ще знай, що половина цієї квартири належить тобі. Я подбав про те, щоб у тебе завжди був дім.
Ніна вже не стримувала сліз.
— Дякую, тату. Дякую.
— Не варто подяки. Адже ти моя донька, заради тебе я готовий гори звернути, — у голосі батька почулися радісні нотки. — І я щасливий, що ти зателефонувала мені.
— Тату, мама казала, що ти покинув нас. Забув про наше існування. Я просто не розумію…
— Софія у своєму репертуарі, — тихо пробурмотів чоловік. — Ніно, усе було не так. Я дізнався, що твоя мати мені зраджyвала. Я вирішив розлучитися. Я намагався тебе забрати, але вона все влаштувала так, щоб повна опіка перейшла їй. Ти ж знаєш, що в неї є подруга в суді. Вона навіть заборонила мені бачитися з тобою. Я намагався тобі додзвонитися, але марно.
— Мама викинула стару сімку. Твій номер був у мене записаний у блокноті, тому він і зберігся.
— Я розумію, як це могло виглядати для тебе. Але, Ніно, я тебе люблю. Пам’ятай про це.
Дівчинка почула шум біля вхідних дверей.
— Тату, здається, вони повернулися, мені час.
— Бережи себе, і, якщо щось, одразу телефонуй мені.
— Люблю тебе, — відповіла Ніна й завершила дзвінок.
Із цього моменту Ніні стало трохи легше жити. Вона знала, що батько на її боці. Він передзвонив через кілька днів і запропонував їй простий план:
— Скажеш матері, що хочеш стати самостійною. Що вже знайшла гарну роботу в іншому місті. Я попрошу знайомого, щоб він офіційно тебе влаштував. Софія не зрозуміє, що це пов’язано зі мною.
— Ти думаєш, що мама погодиться мене відпустити?
— Звичайно, вона завжди була ласа на подарунки. А тут ти з’їдеш і ще звільниш кімнату. Вона не буде проти.
У п’ятничний вечір Ніна зробила все, щоб задобрити матір: прибрала у квартирі, приготувала вечерю і навіть увесь вільний час проводила з дітьми. Коли вони зібралися за столом, Ніна почала хвилюючу для себе розмову:
— Мамо, я знайшла роботу.
Першим ожив Остап:
— О, зайві гроші нам не завадять. Молодець. Я працював із чотирнадцяти і допомагав матері, тобі теж час…
Ніна згідно кивнула головою й продовжила:
— Але не в цьому місті. У сусідньому, там набирають людей без досвіду. Новий напрямок у продажах. Я хочу попрацювати, поки доучуватимуся в школі. А там і графік зручний. Ти ж знаєш, що я мрію вчитися в університеті. Так мені не доведеться у вас гроші просити. Та й кімната звільниться. Що скажеш?
Софія задумливо подивилася на доньку.
— Так, нам тут затісно, не приховую. Але що ти робитимеш сама в незнайомому місті?
— Не хвилюйся, я була на співбесіді. І познайомилася з кількома дівчатами, які теж після дев’ятого класу влаштовуватимуться. Ми разом наймемо житло, буде і дешевше, і веселіше.
— Навіть не знаю, — задумливо протягнула Софія.
— Мамо, будь ласка. Я зможу отримати гарну освіту, влаштуватися на роботу й вам допомагати. Це мій шанс.
— Дозволь їй, Софіє. Хоч якусь користь принесе, а то живе, як скунс. Нікого до пуття, одна смердючість. — посміхнувся Остап.
А Ніна щосили намагалася стримати своє роздратування. Навіть видавила із себе напівусмішку. Їй потрібно було залишатися милою і зразковою донькою.
Нарешті, поміркувавши ще трохи, Софія відповіла:
— Ну, гаразд. Але бігати з документами і переведенням до іншої школи я не буду.
— І не треба. Я все вирішу. Тобі доведеться лише прийти до нової школи один раз і ось тут підпис поставити.
Дівчинка з завмиранням серця дивилася, як мати підписує її квиток у щасливе майбутнє.
…Уже через два тижні Ніна збирала речі й клятвено обіцяла писати й зідзвонюватися. Хоча через місяць, здавалося, що мати забула про Ніну.
Вона телефонувала дівчинці дуже рідко.
Зате Ніна спокійно жила в батька й навчалася, готуючись до іспитів. Два роки пролетіли непомітно. Ніні виповнилося вісімнадцять, вона склала іспити й вступила до університету. Батько підтримував її на кожному кроці.
А потім Ніна вирішила повернути свою власність. Вона звернулася до суду, щоб продати свою частку в квартирі.
Мати, побачивши, що донька прийшла з батьком, почала обурюватися:
— Негідник! Це ти винен! Ти її підмовив! Куди я маю піти з двома дітьми? Ти подумав?
— Мамо, це моє рішення. І квартиру купував тато, а нам її просто залишив. Половина за законом моя. І ти ніколи не запитувала мене, чи хочу я бачити Остапа у моїй хаті, чи хочу доглядати за вашими дітьми.
Мати ще довго обурювалася й ображала і Ніну, і колишнього чоловіка. Але Ніна була непохитною. І через деякий час стала володаркою кругленької суми, отриманої від продажу квартири.
Мати з дітьми переїхала до батьків Остапа. А Ніна, завдяки підтримці батька, змогла побудувати своє власне щастя. І відкрити рахунок у банку, як невеликий внесок у майбутнє життя.
Вона, як ніхто, це заслужила…
