Бабі Ніні на Покрову сон наснився. Прокинулася, коли в хаті ще всі спали, прошаркала на кухню й почала млинці пекти.
Борошно просипала, нахилилася зібрати і раптом побачила під столом кухонний комбайн. Що за диво? А коли розігнулася, згадала все.
Уві сні Сашко її аж надто млинців просив. “Напечи, мамо, млинців твоїх смачних, напечи! Так млинців твоїх хочеться”. Ось і встала вона раніше, щоб напекти…
А тепер згадала – немає вже Сашка давно. Він віддав Богу душу з голоду, коли вона потрапила за грати ще після тих страшних подій минулого століття. Не дочекався млинців її.
— Мамо, ти чого це? – на кухню, накульгуючи хворою ногою зі сну, вийшла Тетяна, донька, – Борошно навіщо брала? Голодна чи що?
— Ні-ні. Спала б ти ще. Сашко наснився, млинців просив… Ось і…
Донька похитала головою. Але не стала нічого говорити. Пішла, взяла ганчірку і почала борошно з підлоги збирати. А поки протирала, надумала.
— Ну, раз просив, значить спечемо. Чого б не спекти? І дітвора поїсть. І Сашка пом’янемо.
Дітей у баби Ніни зʼявилося на світ дев’ять. Таня брата Сашу, наприклад, не знала зовсім. Вона вже зʼявилася після того як Сашка не стало.
Зараз Ніні Єгорівні було дев’яносто шість років, а доньці Тетяні – шістдесят сім. Вона й сама була вже бабусею. Та ще якою бабусею! У сина – двоє, а ось у доньки Юлі – п’ятеро своїх дітей, та ще двоє прийомних.
Ось і зараз у сусідній кімнаті спали двоє хлопчаків і дівчинка – старші онуки гостювали на канікулах.
Останнім часом Ніночка, як звали вони бабусю всі і в очі і поза очі, стала «дурити». Стареча деменція легка, нешкідлива, все частіше порушувала її свідомість.
Зовсім нещодавно тримаючи під контролем все і всіх, вона раптом сама стала потребувати контролю. І в цей перехідний період, коли вірити в безпорадність матері ще не хотілося, коли здавалося, що мати хитрує, вдає з себе, а іноді й зовсім – знущається, Тетяна надмірно нервувала і гримала на матір.
Іноді їй здавалося, що це якась гра, і мати прикидається. Ну, як можна забути щойно сказане і по годині шукати речі, що лежать на видних місцях!
Але незабаром Тетяна зрозуміла, що мати хвора. Вона втратила надію щось змінити, достукатися, отримати, справді, слушну пораду від матері або похвалу, як бувало раніше. І ось коли пішла ця надія, прийшли співчуття і вдячність. Мати сама стала дитиною.
— Трудодні нам потрібні, – раптом схаменулася Ніночка, покладаючи ніж на стіл, – Пошлю дітвору коров пасти, там трудодні дають. Інакше в зиму без картоплі залишимося.
— Мамо, ма-ам! Які трудодні? Нині двохтисячні роки вже. Подумай… Згадай… Прошу тебе.
Ніночка дивилася на неї спантеличено, хмурилася, ображалася, йшла у свою кімнату і довго там сумувала, лежачи в ліжку, відвернувшись до стіни. І ось, щоб не бачити цієї материнської образи, Таня і всі члени сім’ї перечити бабусі перестали. Стали підігравати.
—Горимо, горимо!
— Мамо, що сталося? Не горимо ми.
Мати показувала на настільну лампу, яку щойно увімкнула донька. Тетяна вимикала її.
—Усе, мамо, не горимо вже. Спи. Не хвилюйся.
— Василь загасив?
— Він…
Брата Тані Василя поховали вони двадцять років тому. Ніночка, у своїй особистій тільки їй зримій реальності, незмінно ставала багатодітною матір’ю, поверталася у своє далеке минуле, вирішуючи тамтешні проблеми.
— У Борьки чобіт немає. До школи в моїх валянках пішов. Де б чоботи йому взяти?
І хлопчаки правнуки несли їй чоботи.
—Тримай, Ніночко. Це для Борьки твого…
Ніночка чоботи брала, підсліпувато роздивлялася.
— Бориса мого чи що? – уточнювала. І діти підтверджували.
І Ніна заспокоювалася до певного часу. І через хвилину в голові її хтось незримий перемикався тумблер, і вона могла вже сказати точно правильно:
—Сьогодні ж понеділок, третє число. Так?
І це було так.
— Ти навіщо коси підрізала? Такі коси в тебе були! – дивилася вона на коротко стрижену правнучку Аллу.
— Це модно, бабусю, – відповідала та.
— Яка я тобі бабуся! Ех, Катько, задати б тобі прочуханки за коси ті! Які коси були…
Алла спантеличено дивилася на стару Ніну, потім згадувала її обумовлену з дітьми особливість і кивала.
— Гаразд, вирощу коси. Тільки ти не лайся.
Із дев’ятьох дітей Ніни в живих на теперішній час залишилися лише троє: Таня – молодша, її сестра Олена і брат Микола. Микола вже сильно хворів, доглядали за ним родичі. Олена жила за кордоном, далеко, але матір відвідувала. Хоч останнім часом часто теж їздити перестала – підводило здоров’я.
Але для баби Ніни періодично живі були всі діти. Усі до одного. І важко було передбачити, де зараз вона – тут, у сьогоденні, чи там у себе в давніх глибинах пам’яті.
Але ось що цікаво: коли бабуся була тут, вона дивувала всіх розумом і пам’яттю.
—Ти пам’ятаєш, що у Слави цього місяця іменини? -згадувала вона правнука.
— Ой, матусю, і правильно. Нагадай мені ще за пару днів, гаразд…
І Ніна нагадувала. Іноді її пам’ять просто дивувала. Вона пам’ятала напам’ять багато віршів, прекрасно в умі рахувала, складала і віднімала тризначні й більше числа.
І раптом…
— Гасу запасли?
— Звичайно, мам…
— А де ж він?
— Так у підвалі. Вже не полізу.
— А гніт де?
— Потім знайду, ніколи зараз.
— Дивись, Катюхо! Щоб знайшла. Не можна з дітьми в темряві…, – Таня іноді ставала старшою донькою Ніни – Катериною.
— Скажи, мамо, а який у тебе халат був до цього. Я колір запам’ятала.
Тетяна прикидалася, що забула – лікар сказав, що запитання при деменції людям похилого віку треба ставити частіше.
—Темно-зелений. Чого ти? Не забудь, що в п’ятницю до лікаря Оксанку треба.
Тетяна зітхала – тут мама, тут …
Донька Тані, Юлія, клопотала зараз про нагороду за багатодітність. Ось так у нас – сам не поклопочешся…
Заїжджала сьогодні втомлена з пачкою красивих документиків – дитячі свідоцтва.
— Ох, мамо, з соціальної установи тільки. Тепер в адміністрацію треба. Сказали, все добре буде. Зараз Міланку з Оксанкою від баби Світлани заберу, на танці відвезу, а потім за Андрієм і Костиком – у садок. Увечері Славка збирати, йому завтра на збори. Заберу його у вас. А я з ніг валюся, втомилася від цих паперів… Як тут вони, мої?
— Нормально все, допомагають мені. Ми вчора вікно помили в Ніночки, квіти вирішила пересадити, та вже й вікно прихопила. А Ніна їй усе пропонувала алое до хворого коліна прикладати. Плутає її зі мною.
— Мамо, а ось я все думаю… Ось я і допомогу на дітей отримую, і часи зараз не ті, що колись, і пільг у нас достатньо. Так часи теж не легкі… Але ж я все одно втомилася, як собака. Нелегко так із дітьми… Мамо, а вони ж ось узагалі в темні часи жили… Як же важко було! І голод, і медицини немає, і умов ніяких, навіть для гігієни нічого…
— Але ж недарма троє і не вижили ще маленькими, Юль. Сашко – від голоду, Любочка – від захворювання, а Вітенька ще немовлям, Ніночка вже й не пам’ятає від чого.
— Ох, я не уявляю, як пережити таке, мамо. От скільки б не думала – не можу уявити. І коли важко, все про неї думаю, про бабусю… Думаю, та годі, ось, хто пережив, так пережив…
А Ніна Єгорівна теж розуміла все про себе.
— Знову дурила я чи що? -запитувала вона Тетяну.
— Знову, – зітхала та.
А іноді приховувала за настроєм.
— Та ні, мамо, нормально все…
Але Ніночка вже розуміла – було щось, а ось що – вона не пам’ятала.
Вона розуміла тільки одне: пам’ять її живе за своїми законами, живе дещо навіть окремо від неї, сама оцінює умови свого існування і сама ухвалює рішення. Пам’ять може втекти, може видати реальність за сон, а фантазії – за реальність. Пам’ять не попереджає заздалегідь, вона, як пальник на новій плиті, – вмикається і вимикається одним клацанням.
Боялася вона одного – близьким би не нашкодити. Чи далеко до гріха…
— Вже ви вибачте мене, діточки. Ніби як і не я це… Вибачте, вибачте. Адже не свій вік живу, – бурмотіла вона частенько собі під ніс.
Коли тепло, Ніна виходила на загальну лавку під липами до подружок-бабусь. Вони такі ж були, загалом… Вони не обговорювали близьких, не розповідали новини сім’ї, вони вже слабо орієнтувалися в цих новинах.
Вони просто грілися на сонці й розповідали нескінченні історії про свою молодість у сотий раз. Вони вітали односельців, хоч часом і плуталися в іменах, вони були добрі до інших і раді бачити всіх. А ще вони були дбайливі одне до одного.
—Сонька сьогодні втридцяте про сина свого розповідала, як у річці ледь не потонув. Вже втомилися слухати, – скаржилася Ніна вдома Тетяні.
— Так скажіть їй, що говорила вже…
— Та гаразд, нехай… Хочеться їй говорити, так нехай говорить. Більше ж нема про що? – і раптом підскочила, – А я… А я…
— Куди ти, мамо?
— Дойку ж прогуляла… Треба доїти Зорьку.
— Подоїла я, не хвилюйся, – голосно відповіла Тетяна.
Корови в них немає вже років п’ятнадцять. Ніночка знову пішла в минуле – тумблер переключився.
І ось одного чудового дня біли іменини у Ніночки. Родина вирішила влаштувати їй сюрприз – зібратися хто зміг. Донька Тетяни Юля з дітьми заїхала до них. Юлька щаслива, красиво вбрана, діти галасливо тягли в дім подарунки та гостинці.
— Мамо, я вам мікрохвильовку купила. Поставимо в коридорі.
Тетяна накривала стіл, метушилися і дівчата. А тут і сонна Ніночка вийшла зі своєї комірчини, обличчя, як печене яблуко. Присіла за стіл, на улюблене своє місце і раптом почала бурчати:
— Сашко, не гніви Бога, зніми сорочку білу, перемажеш.
— Катерино, не ріж мілко яйця, це ж не курчат годувати.
Це були імена дітей Ніни, а не правнуків. Ніночка знову гостювала в минулому. Вона сиділа загублена за столом і, очевидно, не розуміла сенсу всієї цієї метушні. Вона гладила свої коліна і примовляла:
— Свято нині, свято. А яке? -запитувала сама себе, – Якесь велике, мабуть…
Юлія на мить застигла посеред кухні, задумалася і раптом цикнула на галасливих дітей. Усі завмерли на своїх місцях. Тетяна трохи сторопіла, і навіть Оксанка з Аллочкою перестали різати на дошці продукти.
Юля оглянула всіх, зітхнула якось рішуче, дістала з кишені коробку і підійшла до бабусі.
— Шановна Ніна Єгорівно, – почала вона урочисто, суворо поглядаючи на всіх присутніх, – Від імені нашої великої родини… – Юля замовкла, озирнулася на матір, почала згадувати… Дуже потрібно зараз було увірватися в той час, де зараз Ніночка. Дуже треба, – Від імені секретаря обкому я вручаю вам нагороду. Ця відзнака називається «За материнську відвагу». Від імені Батьківщини, і від імені уряду Вам за дев’ятьох дітей просили передати. Церемонію вручення доручили провести мені просто вдома.
Юлія зробила крок до розгубленої бабусі, поклала коробку на стіл, дістала медаль і прикріпила їй на груди. Прямо на в’язану жилетку, що втратила від часу колір.
— Це мені? – чіпала зморшкуватою рукою медаль Ніночка.
— Тобі, бабусю. За те що дітей у важкі роки ростила, за самовідданість твою материнську, і за те, що винні перед тобою всі – відчувають провину, і вибачення просять. За Сашка, за Вітеньку і Любоньку.
Десь Юлія перетиснула…
— За що прощення? Де Любашка? А Вітя? Вітя… – Ніна шукала дітей очима.
— Тут вони тут. У дворі, – знайшлася правнучка Ніна.
— А ще ось тобі подарунок ось за дітей, – Юлія махнула рукою, хлопчики піднесли, поставили на кухонний килимок коробку і почали розпаковувати.
Ніночка дивилася, як із сірої коробки на жовтий відблиск сонця на підлозі випливла диво-машинка. Це була мікрохвильовка.
Ніночка заморгала очима, озирнулася, зітхнула якось тяжко, нахилилася і погладила медаль на грудях.
Тетяна відвернулася, затиснула ніс, щоб не схлипнути, не розбудити своїм схлипом матір від цього деменційного сну. Діти з подивом дивилися на матір. Молодші не розуміли, але мовчали. Старші все зрозуміли…
Юлія присіла перед бабусею, поклала руки їй на коліна.
— Усі тобі вдячні за дітей. Усі! І нагорода ця твоя по праву.
— Спасибі, спасибі, дітоньки мої, – шепотіла Ніна, – І наверх передай, серце мліє, вдячна я…
Потім приїхав Юлин чоловік, сиділи за столом, святкували. Ніночка мружилася від яскравого світла. Осінні сонячні промені падали на стіл, на харчі й переламувалися в дзвінких відгуках склянок. Вона вже не могла сидіти довго – голова погано трималася, накочувала втома. Ніна втерла хусточкою губи і, чинно вклонившись, пішла до себе в ліжко. Молодша правнучка проводила.
— Спасибі тобі, Юлько, – очі Тетяни знову налилися сльозами, – Це ж треба таке придумати. Спасибі! Їй яка радість! За дітей її ніхто ніколи не нагороджував. Молодець що купила цю медаль.
Ніночка лежала у своєму ліжку, гладила сухими пальцями медаль.
Життя пробігало перед очима фрагментами, шматками, уривками. Бувало, всохне вона вся від горя, як дерево. Думає – все, кінець їй. Як жити, коли дитя не вберегла, коли живих годувати нічим? А гляне на діток, то начебто як гілочку живу пустить, а сила коренів згинути не дасть. Так і жила.
Трохи відпочила баба Ніна в ліжку і піднялася, прошаркала до вікна. Подивилася на онуку з сімейством, що виходить із хати, на доньку, вже немолоду зовсім. Згадала всіх своїх дітей.
Їй внучка медаль десь знайшла – за материнство. Так-так, Ніна це зрозуміла. Зрозуміла в той момент, коли мікрохвильовку побачила. Вже хотіла сказати, мовляв – що ти, навіщо? Твоя ж! Та вчасно схаменулася, промовчала і, виходить, зіграла у хворобу свою, прийняла на себе гру своєї пам’яті.
Такий був її розрахунок, так було правильніше. Заради Юлії, заради Тані, заради нащадків її.
Баба Ніна стояла біля вікна, сива, згорблена, з медаллю на грудях.
Стояла і думала, що діти в неї хороші, і онуки є, а в онуків уже свої діти.
І славні вони, дай Боже, щоб такими й залишалися. Нехай живуть, аби тільки мир, аби тільки не було голоду та інших напастей…
Ось як женуть її соки! Далі й далі – у майбутнє.
