— Я тобі вирішила квартиру подарувати, бабусину, — сказала мені мама кілька місяців тому. — Ви ж із Микитою ще до РАЦСу не збираєтеся? Ну, все одно, знадобиться. Тільки батькові поки нічого не кажи, я пізніше сама розповім.
Так і почалася в нашій сім’ї ця історія.
Мені двадцять шість, уже два роки зустрічаюся з коханим чоловіком, усе йде до весілля — плануємо аж на початок вересня. А поки що живемо кожен у своїх батьків.
Мої батьки разом уже багато-багато років. Але для обох це вже другий шлюб. Я і мій молодший брат — спільні діти, а у батька є ще старший син від першої дружини.
Ми з ним ніколи не спілкувалися — так мама вирішила.
— Хто він вам? — казала вона. — Колишня дружина батька багато років навіть на поріг не пускала, він того сина вже років п’ятнадцять не бачив. Тільки аліменти вона вимагати не забувала. Та ще й постійно на якісь додаткові витрати гроші тягнула. Думати про них не хочу. У мене цілих колготок не було, поки ви росли, бо вважайте, що половина батькової зарплати туди йшла.
Перша батькова дружина через кілька тижнів після їхнього розлучення отримала інвалідність.
Знаєте, вона чомусь вирішила, що тепер їй мають платити більше на утримання спільного сина, і постійно наполягала, що батько «винен».
Тож маму я по-людськи десь розумію.
А з квартирою вийшло ось як. У мами спочила тітка, вона була самотньою. Оскільки дітей у неї не було, то однокімнатна квартира в столиці перейшла мамі.
— Чудово, — зрадів тоді батько. — Продамо, а гроші підуть дітям на допомогу в придбанні житла, хоч якийсь старт. Доня от-от заміж піде, та й синові вже двадцять два.
Моєї бабусі по материній лінії давно немає, ми, власне, і живемо в її квартирі. А бабуся по батькові пішла за вічну межу всього через місяць після маминої тітки. І після неї теж залишилася однокімнатна квартирка, яку успадкував батько.
— Який сенс продавати? — запитала мама. — Одну квартиру віддамо доньці, іншу — синові. А як місця буде мало, то нехай самі далі думають.
— Розумієш, — зам’явся батько, — у мене ж не один син. Йому теж треба щось залишити.
Мама тоді мало не вибухнула.
— Ах, ти йому маєш щось залишити? У твого старшого є бабуся по матері, нехай вона і дбає! Нормально ти придумав! Мою спадщину продаємо і ділимо між нашими спільними дітьми, а свою ти одному своєму приготував? А нашим дітям від батька і шматочка не перепаде?
— Ну, нашим ми й так допомагатимемо, — виправдовувався батько. — А мій старший син і так безбатченком ріс.
— Безбатченком! — відрізала мама. — Не я його таким зробила, а твоя колишня. І якщо бути чесними, то твій внесок у наших дітей менший, ніж те, що ти вгатив у старшого. Скільки йому? Тридцять? Прекрасно, хай сам на ногах стоїть.
— Це моя спадщина, — стояв на своєму батько. — Як хочу, так і розпоряджуся.
З того дня батьки постійно сваряться.
Мама переконана, що батькове рішення несправедливе, і гроші з продажу тієї квартири мають розділити між усіма трьома його дітьми: старшим сином, мною та моїм братом. Батько — ні в яку.
— Ромчикові важко, — казав він. — У нього дружина якраз на друге маля чекає, живуть в орендованій квартирі, на житло грошей немає. — А це не мої проблеми, — каже мама. — Синочок подзвонив уперше за п’ятнадцять років, і ти вже розтанув?
От мама і придумала: свою спадкову квартиру вона переписує на мене, раз я заміж збираюся.
Тоді батькові нічого не залишиться, як ділити своє майно між синами порівну.
— Він взагалі має віддати ту квартиру твоєму рідному брату, — казала вона. — У того Роми є інша бабуся.
Мама оформила дарчу, мій молодший брат про все знав. Я подарунок прийняла. А потім знову постало питання про батькову спадщину.
— Ромі відпишеш? — запитала мама і додала: — Майте на увазі, у твого молодшого сина нічого немає. Я свою квартиру подарувала доньці, їй теж треба життя будувати. Так, ми вже все оформили.
Тепер на маму, на мене і на молодшого брата образився батько.
— Раз ви все отак вирішили і мені не сказали, — заявив він, — я роблю висновок, що з моєю думкою в цьому домі взагалі не рахуються. А ти, доню, як могла так вчинити? Я від тебе не очікував.
І додав таке слівце, що аж вуха запекли — про нас із мамою обох.
— З тобою не рахуються? — маму вже було не спинити. — Ти живеш роками в моїй квартирі, я виростила наших дітей, вважай, на одну зарплату. Ти вирішив сам розпоряджатися своєю спадщиною? І я вирішила! Маю право.
Якщо вже на те пішло, можеш іти туди, де в тебе ще є власність. Так, Ромчикові нічого не дістанеться, але мені до того діла немає.
Батько зібрав речі й пішов жити в квартиру своєї матері.
Що там думає мій старший брат — мені байдуже. Але молодший брат образився на маму і за себе, і за батька.
— У сестри квартира є, а мені що? — каже він.
— Я продам квартиру, — заспокоюю його. — Гроші розділимо. Якщо хочеш, прямо завтра виставимо на продаж? Ми з Микитою візьмемо житло в кредит, ти теж інститут закінчуєш, підеш на роботу, купиш собі житло. Я тебе не обману. — Ну й дурна, — каже мама, — почекай, батько схаменеться.
А мені вже не хочеться чекати. Я не хочу, щоб квартира стала стіною між мною та моїм рідним братом. Нехай усе буде по-чесному.
Отака от історія про спадщину та квадратні метри. І про те, як минуле може наздогнати й попсувати життя в будь-якому віці.
Цю історію прислала нам читачка. Життя — штука складна, і часто старі образи заважають нам бачити майбутнє наших дітей, перетворюючи турботу на зброю. Кажуть, що «свій своєму мимоволі брат», але в квартирних питаннях ця мудрість часто забувається.
А як ви вважаєте, чи повинна жінка дбати про дітей чоловіка від першого шлюбу нарівні зі своїми, чи кожен має залишатися при своєму інтересі?
