Носив би я тебе на руках, Аллочко, та спину шкода. Ти ж у мене не пушинка! Знаєш, як у народі кажуть? Жінки — народ хитрий. Заміж виходять худенькими, щоб легше в хату прошмигнути, а потім гладшають, щоб їх звідти не виштовхали

Аллу просто розпирало від новин. Оленці зраджує чоловік! І не десь там потайки, ховаючись по кутках, а відкрито, просто посеред білого дня. Сама бачила на власні очі!

Хотілося роздзвонити про це всім навколо, а головне — щоб сама Оленка про все дізналася. Хай би вже розплющила очі. А то живе собі, бідна, у своєму затишному світі рожевих поні й гадки не має, що робиться поза ним.

Що гріха таїти, в глибині душі Алла зловтішалася. От воно як! Виявляється, і в Оленчиній ідеальній родині не все так гладко.

А то вже нудило від тієї солодкої картинки, яку вона всім демонструвала: розумниця, красуня, дім — повна чаша, доглянуті дітки. І чоловік, що ладен її на руках носити й гори заради неї звертати.

Алла нічим таким похвалитися не могла.

Ані вродою не світилася, ані в особистому житті зірок з неба не хапала. Все як у всіх. Двокімнатна квартира в кредит, за яку платитимуть до самої пенсії, звичайнісінький син і такий самий лінькуватий чоловік Павло, який на руках її не носив і подвигів не робив.

Сидів собі чоловік у своїй зоні комфорту на мінімалці, і навіть думки не мав якось покращити життя родини. На їжу вистачає, дах над головою є — чого ще треба?

А те, що після всіх платежів Алла рахує копійки, — то, на його думку, дрібниці. Овочі можна в батьків у селі взяти, одяг дорогий купувати не обов’язково. Манікюр — зайві витрати. А про кав’ярні чи смаколики годі й згадувати.

Отак і живуть — сіро й буденно. А Павло ще й жартує невлад:

— Носив би я тебе на руках, Аллочко, та спину шкода. Ти ж у мене не пушинка! Знаєш, як у народі кажуть? Жінки — народ хитрий. Заміж виходять худенькими, щоб легше в хату прошмигнути, а потім гладшають, щоб їх звідти не виштовхали.

В Оленки ж усе було інакше. Чи то їй просто пощастило з чоловіком, чи за милим личком ховалася залізна хватка. Розгледіла ж вона в цьому Микиті потенціал!

А на її місці колись цілком могла бути Алла.

Вона ж того Микиту Савіна зі школи знала. Вчилися в паралельних класах, і він до неї нерівно дихав. Заучка, книжковий хробак! Усе по олімпіадах їздив. Та ще й непоказний такий був — обійняти й плакати. Недотепа.

Алла його тоді на всю школу на сміх підняла. Щоб вона з таким зустрічалася? Та засміють!

Микита наполягати не став. А там і школа закінчилася, розбіглися хто куди. Він вивчився, здобув вищу освіту. А от Алла вирішила не напружуватися.

Пішла в місцеве училище, та й того не закінчила, бо закохалася без тями і невдовзі вже чекала на дитину. Думала, витягла щасливий білет: витиме гніздечко, а чоловік забезпечуватиме.

Та реальність виявилася суворою.

Павло влаштувався продавцем техніки і там і осів. Є план — добре, немає — теж не біда. Довелося Аллі віддавати сина в садочок і самій іти працювати. Без освіти взяли лише в магазин одягу. Платили копійки, але краще так, ніж ніяк.

Синові вже час був до школи йти, коли Микита повернувся в їхнє маленьке містечко. І не сам, а з цією Оленою. Симпатична, розумна жінка — і він!

Хоча Микита дуже змінився: змужнів, плечі розправив, погляд упевнений. Одяг та взуття дорогі, якісні. В Алли аж рота відкрила, коли його побачила.

А коли колишній «недотепа» відкрив у місті перший сервіс із ремонту комп’ютерів, вона геть скисла.

Олена теж не пасла задніх — тихцем відкрила невеликий фотосалон у тому ж торговому центрі, де працювала Алла. Сидить собі в теплі, фотографії друкує, документи копіює, горя не знає.

Аллу аж тіпало від злості, коли бачила, скільки людей туди заходить. А вона тим часом бігає зі своїм відпарювачем поміж пильних вішалок за жалюгідні копійки.

Аллі здавалося це страшенно несправедливим. Чому одні мають усе, а інші туляться в кредитній квартирці? Вона ж не думала про те, що будинок Олени та Микити був недобудованим, і вклали вони туди ріки поту, грошей і нервів.

Люди бачать лише те, що хочуть бачити. Така вже вона, сліпа заздрість.

Алла навіть намагалася набитися Олені в подруги. Жалілася на невдале життя, на сина-ледаря, на чоловіка-невдаху. А та лише знизувала плечима, чим дратувала ще більше. Звісно, у неї ж таких проблем немає!

Того лютневого дня Алла випадково опинилася біля автостанції. Мала вихідний, але свекруха слізно попросила зустріти її з торбами перед лікарнею. Алла подумки чортихалася, але пішла.

День видався напрочуд теплим і сонячним. До автобуса лишалося хвилин двадцять, тож вона присіла на лавочку в сквері. Глянула вбік і аж підскочила. На алеї стояв Микита, а поруч — якась жінка. І не просто стояли!

Микита однією рукою тримав дорожню сумку, а іншою — її руку. Жінка сміялася, а він обійняв її і поцілував. Алла не розгледіла куди саме, але яка різниця? Хіба зразковий сім’янин дозволить собі такі вольності з чужою жінкою?

Алла швиденько відвернулася, сховавшись за телефоном, і лише краєм ока спостерігала за парочкою.

Настрій злетів до небес! От так новина! Оленці зраджують! Аж не терпілося побачити, як зітреться ота поблажлива посмішечка з її обличчя.

Наступного дня Алла ледь дочекалася, коли в Олени не буде клієнтів.

Зайшла, запропонувала випити чаю, побідкалася на важке життя. А тоді, напустивши на себе страдницький вигляд і видавивши сльозу, повідомила, що бачила вчора Микиту з іншою.

— Так боляче, коли брешуть в очі, Оленко! Жени ти його в шию! Це ж треба — тебе, таку розумницю, проміняти на якусь вертихвістку. Серед білого дня цілуються! І що ти в ньому знайшла? Знаєш, яким заучкою він у школі був?

Олена зміряла її крижаним поглядом і процідила:

— Тобі що, Алло, найбільше треба? Навіщо ти мені це зараз кажеш?

Алла аж похлинулася повітрям. Вона чекала чого завгодно: сліз, розпачу, істерики. Але точно не цієї сталевої холодності.

— Оленко, я ж просто… хотіла очі тобі відкрити. По-дружньому.

Олена усміхнулася, але так, що Аллі стало незатишно.

— Чого ти постійно лізеш? Що винюхуєш? Навіщо згадуєш, яким він був у школі? Тобі що, свого життя мало, що ти в чуже пхаєшся? Відчепись від моєї родини і перестань бризкати отрутою. Біля тебе навіть дихати важко. Займися вже своїм життям.

Алла спалахнула, мов маків цвіт, але вирішила дограти роль до кінця.

— Я розумію, важко розчаровуватися, — мовила вона. — Мій Павло теж не ангел, я через це пройшла… Я ж допомогти хотіла!

— Допомогти? — Олена чмихнула. — Ти ж навіть не спитала нічого. Просто вилила на мене відро помиїв. Це моя двоюрідна сестра приїжджала. Микита побачив тебе в парку, помітив реакцію і просто влаштував для тебе маленьку виставу. Показав те, що ти так хотіла побачити. А ти й зраділа.

Люди вже почали озиратися на них. Алла стояла червона, стискаючи кулаки.

— Та пішла ти! — просичала вона. — Живи зі своїм тюхтієм як знаєш!

Вискочивши на вулицю, вона нервово запалила. Все пішло не за планом!

Це вона мала бути режисером ситуації, а Оленка мала плакати. Тепер Алла залишилася в дурнях.

Вдихаючи гіркий дим, вона раптом чітко усвідомила: Олена і так живе так, як хоче. У гарному будинку, з чоловіком, який заради неї гори звертає, зі своїм бізнесом.

А вона, Алла, так і буде перебирати пильні вішалки за три копійки. І повертатися в кредитну квартиру до лінькуватого чоловіка.

Увечері на кухні Алла пускала дим у кватирку і думала, яка ж несправедлива доля. Чому в когось усе, а в неї — нічого? Може, дарма вона тоді відшила того заучку Микиту?

І так і не зрозуміє Алла головного. Що злісна й заздрісна людина ніколи не буде щасливою. Так і буде вона до самої старості лити отруту і на свого чоловіка, і на весь білий світ, скаржачись, що одним дістається все, а іншим — лише жалюгідні крихти.

Як показує життя, чужий успіх часто не дає спокою тим, хто сам боїться брати відповідальність за власне щастя. А як ви вважаєте, чи здатна заздрість отруїти не лише стосунки з іншими, а й усе власне життя?