— Уявляєш? Твоя теща горою за тебе стала! Ти в неї золотий, а я погана! Сказала, щоб я негайно йшла з тобою миритися! Було ясно як божий день: Оксана й сама цього хотіла, просто мамин «прочухан» допоміг їй зняти корону. — Золота жінка твоя мама, Маріє Василівно, — Микола з полегшенням видихнув і міцно обійняв дружину

Микола тихенько повернув ключ у замку, намагаючись не брязкати, і ступив у коридор. Тримався на ногах він рівно, але зрадливий блиск в очах і стійкий дух «святкування» видавали його з головою.

З кімнати дрібними кроками вибігла шестирічна Полінка. Замість звичного радісного «Татку!» дівчинка кумедно насупила бровенята:

— Тату, ти знову з дядьками по чарці пив? Мама зараз сваритися буде…

І мов у воду дивилася. З кухні, нервово витираючи руки рушником, вилетіла дружина Оксана. Її погляд не віщував нічого доброго.

— Знову напідпитку? — голос задзвенів, як натягнута струна. — Миколо, сьогодні ж не п’ятниця, а вівторок!

— Оксанко, та в кума ж ювілей… Тридцять п’ять стукнуло, як не поважити людину? — винувато, але з ноткою виклику відказав чоловік.

— Мамо, ну татко більше не буде, — тоненьким голоском спробувала захистити батька донька.

— Ану марш до Максима гратися! — суворо скомандувала Оксана. Провела малу поглядом і знову пішла в наступ:

— Як же мені це остогидло, Миколо! І так грошей вічно не вистачає, кожну копійку рахуємо, а ти ще й гуляєш!

— Оксано, ну раз… ну, може, двічі на тиждень трохи з хлопцями посидів. Я ж додому зарплату несу! Двадцять п’ять тисяч гривень чистими щомісяця як з куща!

— Оце здивував! Та я зараз не менше заробляю!

— Але ж я, крім цього, ще п’ятнадцять тисяч за кредитом на квартиру віддаю! — спробував відстояти своє право на відпочинок Микола.

— Все! Увірвався терпець. Я подаю на розлучення! — випалила дружина, театрально схрестивши руки на грудях.

— Оксано, ти що, здуріла? — Микола аж поперхнувся.

— Я більше так жити не можу!

У Миколи гуло в голові від втоми — цілу зміну відстояв за верстатом, ноги нили, та ще й оті кумові чарочки далися взнаки. Замість того, щоб змовчати, він ляпнув те, чого казати категорично не варто було:

— Це знову твоя мама тобі на вухо нашепотіла?

— Моя мама, на відміну від твоєї, має на це право! Вона з твоїми дітьми сидить, поки ми на роботі!

— Мої батьки теж їх на вихідні беруть! — образився за своїх Микола.

— Все, Миколо, крапка! — Оксана нервово махнула рукою. — Їж там на плиті, що знайдеш, і йди спати в дитячу, на старий диван. Я з тобою в одне ліжко більше не ляжу.

Микола важко зітхнув, поплентався на кухню, випив кухоль холодної води і пішов до маленької кімнати, де вже кілька днів була його «штрафна» ночівля.

Два наступні дні Микола повертався з заводу тверезим як скельце, але дружина грала в мовчанку. Навіть дивилася крізь нього. Спали вони окремо.

А в п’ятницю він усе ж трохи «розслабився». Ну бо ж п’ятниця! Заводські хлопці весь тиждень тримаються, але ж кінець робочого тижня треба якось відзначити.

Оксана цього разу навіть голосу не підвищила. Стала посеред коридору і крижаним тоном видала:

— Я подала заяву на розлучення.

— Оксанко, ти серйозно?

— Я більше так не можу, Миколо.

— У нас же діти! — виклав він свій останній, найвагоміший козир.

Але дружина, схоже, продумала все до дрібниць:

— Жити тобі є де. У твоїх батьків трикімнатна квартира, твоя кімната стоїть пусткою. Дітей братимеш на вихідні. На аліменти я подавати не буду, але кредит за цю квартиру платитимеш ти до кінця.

— Ну, Оксаночко…

— Все, лягай спати. Завтра я зберу тобі речі.

— Якщо так, то я сьогодні ж піду, — скипів Микола. Він рвучко взув кросівки, які щойно зняв, грюкнув дверима і пішов у ніч.

Батько вже давно сопів, та й пані Ганна якраз збиралася лягати, коли тишу розрізав різкий дзвінок домофона.

— Хто там проти ночі? — стривожено спитала вона.

— Мамо, це я… — пролунав з динаміка знайомий, але захмелілий голос сина.

Жінка поспіхом натиснула кнопку й відчинила двері. За хвилину на порозі стояв Микола, обома руками тримаючись за одвірок.

— Сину, Боже ж мій, що сталося?

— Оксана на розлучення подала… — тільки й зміг вимовити дорослий чоловік, і з його очей раптом покотилися скупі, гіркі сльози.

— Заходь, заходь, дитино! Чого на порозі стоїш?

Мати допомогла йому роздягнутися, постелила свіжу постіль у його старій кімнаті. Микола, щойно торкнувшись подушки, провалився в сон.

Пані Ганна тихенько лягла біля чоловіка.

— Чого там шумите? Хто приходив? — сонно пробурмотів дід Петро.

— Та Микола прийшов… Трохи напідпитку. З Оксаною своєю щось побили горщики.

— Самі розберуться, — філософськи відрізав чоловік, перевернувся на інший бік і знову захропів.

А Ганна ще довго дивилася в темряву. Материнське серце давно чуло недобре. Та й онучка Полінка якось обмовилася, що мама на тата часто свариться.

Ранок для Миколи почався зі знайомого з дитинства брязкання каструль на кухні. Він розплющив очі. Кімната, де минули його шкільні роки, дивилася на нього старими шпалерами. І тут навалилося важке усвідомлення:

«Оксана ж на розлучення подала. Як я тепер житиму без неї? Без моєї Полінки, без малого Максимка? Треба йти миритися, і то негайно».

Він зіскочив з ліжка, побіг до ванної, ретельно поголився, став під холодний душ. Вийшов — а на пральній машинці вже лежать чисті шкарпетки, футболка й спортивні штани. Мамина турбота.

Одягнувся і зайшов на кухню. На столі вже парував великий кухоль міцного чаю.

— Дякую, мамо.

— Снідати будеш? Я налисників напекла.

— Ні, шматок у горло не лізе.

— То сідай, пий чай і розказуй, яка чорна кішка між вами пробігла?

— Та ми вчора після роботи з хлопцями… — зам’явся син.

— І що, через це зразу розлучення?

— Ми ще у вівторок посварилися. У кума день народження був…

— Ти ж ніби ніколи до чарки сильно не хилився? — пильно подивилася на нього мати.

— Та я й зараз не зловживаю!

— То чим же вона так невдоволена?

— Каже, грошей мало, — Микола знизав плечима. — Та й що розслабляюся іноді.

— І що тепер робити думаєш?

— Піду миритися. Не віддам я сім’ю.

Він залпом допив чай і рішуче покрокував до дверей.

Тим часом Оксана з самого ранку зібрала дітей і повезла їх до своєї матері. Вона й раніше привозила онуків на вихідні, але сьогодні Марія Василівна своїм жіночим чуттям одразу вловила: щось не так.

— Бабусю! — з радісним вереском кинулися до неї малі.

— А де ж ваш татко? — примружилася Марія Василівна.

— На риболовлю поїхав, удосвіта, — відвела очі Оксана, поспіхом роздягаючи дітей.

Бабуся повела малих на кухню, нагодувала млинцями, увімкнула мультики, а сама повернулася до доньки, склала руки на грудях:

— Оксано, а тепер кажи правду. Що сталося?

— Ми з Миколою посварилися… і я вчора подала заяву на розлучення.

Очі Марії Василівни спалахнули таким гнівом, що Оксана аж позадкувала. Жінка вхопила зі столу кухонного рушника і з розмаху лупнула доньку по спині:

— Я тобі зараз дам розлучення! Я тобі таке розлучення влаштую!

— Мамо, ти чого?! — скрикнула Оксана, затуляючись руками.

— А того! — рушник знову гучно пройшовся по спині. — Ти зараз у мене дізнаєшся «чого»!

— Ти ж сама його вічно критикувала! — спробувала захиститися донька.

— Я вас обох сварила, щоб розум мали! Треба було не тільки сварити, а ще й лозиною походити! Кажи, що цього разу накоїв?

— Він у вівторок напідпитку прийшов, у кума там щось було, і вчора знову…

— Боже, яке горе! — саркастично сплеснула руками матір. — І батько твій такий самий, і всі чоловіки такі! — почала вона повчати доньку, як малу дитину. — Батько он на риболовлю поїхав, ще й з кумом своїм. Думаєш, він звідти як скельце приїде?

— Мамо, ну в нас і так грошей вічно немає…

— А в мене чверть століття тому вони були?! Вас із братом теж двоє росло! І теж копійку до копійки ліпили. Ви зараз з Миколою на двох пристойні гроші маєте, та ще й ти в батька вічно щось підтягуєш!

— Мамо, ну зараз же зовсім інший час, інші потреби… — спробувала виправдатися Оксана, але марно.

— Ах, інший час?! А мені, думаєш, у твої роки не хотілося гарно вдягатися і світом їздити?!

— Ну мамо…

— А про дітей ти своїм куцим розумом подумала?! — Марія Василівна розійшлася не на жарт. — Сама їх тягнутимеш до старості? Думаєш, після розлучення в тебе гроші з неба посиплються?

— Мамо, я ще молода, гарна…

— Кому ти треба, така краля, та ще й з двома малими дітьми на шиї?! Ми з батьком не вічні! Та й, чесно кажучи, на старість хочеться хоч трохи для себе пожити, а не твоїх дітей піднімати!

— Мамо, ну що ж мені тепер робити? — Оксана нарешті не витримала і гірко розридалася.

Марія Василівна пом’якшала, підійшла ближче й обійняла її.

— Твій Микола — золотий мужик. Роботящий, руки з правильного місця ростуть, діток своїх любить без тями, і тебе, дурну, теж обожнює. Що тобі ще треба, скажи на милість?

Оксана схлипувала, розмазуючи сльози по щоках, а мати завершила свою виховну годину:

— Ану вмийся, випий чаю і дуй додому миритися! Ще раз мені заїкнешся про розлучення — я тебе не рушником, а батьковим ременем відшмагаю! І його теж! Так йому і передай!

Тим часом Микола підходив до свого будинку. Намір помиритися був залізним, хоч на душі кішки шкребли — боявся, що Оксана й слухати не захоче.

Зайшов у квартиру. Тихо. Торб із його речами в коридорі немає.

«Мабуть, дітей до своєї матері відвезла. Зараз теща їй такого наговорить, що точно кінець усьому. Дзвонити не буду, почекаю тут».

Він пройшовся кімнатами. Така рідна квартира, їхнє гніздечко. Хоч і в кредиті ще на десять років, але ж своя. Згадав, як його батьки останні копійки вигрібали, щоб на перший внесок допомогти.

Зайшов на кухню, поставив чайник. Так і просидів за столом добру годину, вдивляючись у чашку.

Аж раптом у замку клацнув ключ.

— Миколо, ти вдома? — пролунав з коридору голос дружини.

Він аж здригнувся. Не від несподіванки, а від того, що вона вперше за ці дні назвала його на ім’я.

— Так, я тут! — він вискочив у передпокій.

Оксана виглядала розгубленою. Микола інтуїтивно відчув: це не злість на нього, це щось інше. Треба було брати ініціативу в свої руки.

— Діти в бабусі? — обережно спитав він.

— Так…

— А що твоя мама… що сказала?

— Вона… вона на мене накричала і рушником по спині вдарила! — Оксана раптом ткнулася носом у його надійне плече і розплакалася, як маленька. — Уявляєш? Твоя теща горою за тебе стала! Ти в неї золотий, а я погана! Сказала, щоб я негайно йшла з тобою миритися!

Було ясно як божий день: Оксана й сама цього хотіла, просто мамин «прочухан» допоміг їй зняти корону.

— Золота жінка твоя мама, Маріє Василівно, — Микола з полегшенням видихнув і міцно обійняв дружину.

— Вона ще сказала… якщо ми здумаємо розлучатися, вона нас обох ременем відлупцює.

— І правильно зробить!

— Миколо, пробач мені. Не гнівайся, добре?

— Оксанко, рідна моя, та ти теж пробач дурня! Я ж тебе люблю безмежно!

— Слухай… ходімо погуляємо? — раптом з якимось дивним поспіхом і переляком запропонувала вона.

— Ходімо.

На вулиці Оксана ніби тягнула його кудись у визначеному напрямку. Потім раптом зупинилася біля скверу:

— Почекай тут хвилинку, я швидко! — і побігла геть.

«Куди це вона помчала?» — Микола подумки перебрав усі найближчі магазини. А потім його осінило, і він мимоволі розплився в широкій усмішці: до РАЦСу побігла! Заяву забирати!

Він підійшов до кіоску, купив два великі ріжки фісташкового морозива і з колотячим серцем став виглядати свою Оксанку.

Той вечір і ніч були такими, ніби вони щойно побралися, справжній медовий місяць. Лише наступного ранку згадали, що в них, взагалі-то, діти другий день у бабусі сидять.

Купили розкішний «Київський» торт і поїхали до тещі. Марія Василівна зустріла їх з ледь помітною, хитрою усмішкою.

— Доброго здоров’ячка, Маріє Василівно! — засяяв зять і урочисто вручив торт.

Поговорити їм не дали діти, що з лементом вилетіли з кімнати:

— Тату! Мамо!

— А дідусь вчора таааку щуку спіймав! — захоплено розповідала Полінка.

Максимко теж щось лепетав своє. З кухні запахло смаженою рибкою. У коридор вийшов задоволений тесть і почав у фарбах розписувати вчорашню риболовлю.

Оксана стояла посеред цього гармидеру, слухала їх усіх одночасно, нічого не розуміла, але на душі було так тепло-тепло. Вона раптом уявила: а що, якби мама вчора не вправила їй мізки рушником?

«Яка ж я дурна була! Ледь власноруч своє щастя не розтрощила!»

Коли вийшли від батьків Оксани, Микола запропонував:

— Оксанко, а давай до моїх заскочимо? Я ж позавчора приперся вночі, навіть не пам’ятаю, що мамі наговорив зопалу.

— Давай. Тільки ще один тортик купимо.

— Ми до баби Ганни їдемо?! — тут же нашорошила вушка Поліна.

— Ну в кого ти така розумна вдалася? — розсміялася Оксана. — Шість років, а вже все розуміє! Йдіть із татом і Максимком на майданчик погуляйте, а я за тортом збігаю.

Пані Ганна зустріла їх на порозі й з подивом і німим запитанням подивилася на сина. Ще позавчора він стояв тут зі сльозами на очах, а сьогодні світиться, як начищений п’ятак.

Та щось розпитати не вийшло — онуки з виском повисли на бабусі. З кімнати вийшов дід Петро, по-доброму всміхнувся невістці, а на свою Ганну глянув суворо: мовляв, бачиш, а ти бідкалася! Самі розібралися!

Поки малі обсіли діда, Оксана тихо пройшла за свекрухою на кухню. Підійшла впритул, подивилася просто в очі:

— Ганно Василівно… ви пробачте мені. Це я в усьому винна була.

Обличчя свекрухи освітилося такою теплою, щирою усмішкою, а на очі навернулися сльози:

— Та годі тобі, Оксаночко! Наш Микола теж фрукт ще той… Їм, мужикам, хіба колись догодиш? Усе добре, дитино.

Микола зазирнув на кухню і побачив, як його мама ніжно обіймає його Оксану. І в грудях так защемило від ніжності, що захотілося, аби ця мить тривала вічно.

Ось таку життєву історію надіслала нам наша читачка, а ми лише трохи причесали її для вас, зберігши всю теплоту. Кажуть у народі: мудра теща — то як янгол-охоронець для молодої сім’ї, бо вчасно даний прочухан часом рятує більше, ніж довгі вмовляння.

А як ви вважаєте, чи варто батькам втручатися в сварки дітей, щоб зберегти їхній шлюб, чи хай би розбиралися самі?