– Де ножиці?! Ангеліно! Куди вони знову поділися?! Скільки можна?! Нічого в цьому будинку не знайти, коли треба!
Поліна здригнулася, і жирна синя лінія перекреслила обличчя принцеси, яку вона малювала. Ну ось!
Повинна була бути казкова сукня, як у Снігової королеви, а вийшло… Мить на роздуми і ось уже на альбомному аркуші не обличчя милої принцеси, а синій гоблін.
Поліна сердито креслила товстим синім маркером знову й знову, доти, доки папір зовсім не розм’як і не потягнувся за фетровим кінчиком рваними, негарними смужками.
– Дірка… – здивовано сказала Поліна, розглядаючи отримане неподобство.
Батьки продовжували щось кричати, сварячись, і Поліна сердито відсунула вбік альбом. Вона встала зі свого стільчика і підійшла до ліжечка, що стояло в кутку.
– Прокинувся? А чому не плачеш? Може, вони лаятися перестануть…
Вона простягнула братові палець і маленький Кирил вхопився за нього. Посмикав трохи, намагаючись піднятися, закряхтів сердито, коли не вийшло, і зморщив смішний кирпатий ніс.
Брата Поліна «отримала в подарунок» на Новий рік. Замість ялинки і красивої коробки під нею.
Замість мами, яка метушиться на кухні, готуючи щось смачне і щохвилини покрикуючи то на неї, Поліну, то на батька:
– Не крутіться під ногами! Поліна! Іди в дитячу! Олексію! Горошок купити забули! Швидко в магазин, а то я нічого не встигну! І хліба купи! Господи, чому я маю все завжди пам’ятати?!
Поліна, попри сердиту в такі моменти маму і незадоволеного тата, все-таки раділа. Метушня означала, що скоро свято.
Що прийдуть гості й можна буде тихенько тягати цукерки з вазочки, поки мама не помітить і не погрозить пальцем. Але нічого не скаже. Їй буде не до того.
Вона бігатиме туди-сюди з кухні у вітальню, а коли всі наїдяться і настане час танців, покладе руку на плече батька і попливе в повільному танці, так схожа на тих принцес, яких любить малювати Поліна.
Гарна мама в Поліни. Дуже гарна. І Поля «в неї».
Так бабусі кажуть і вихователі в дитячому садку. Спочатку Поліна не могла зрозуміти, чому вони кажуть це: «Гарнаааа!», з таким невдоволенням.
А тепер знає! Заздрять! Ось! Так бабуся Ніна сказала. А ще сказала, що Поля «те ще янголятко» і, коли виросте, буде «вся в матір».
Поліна відчуває, що це не дуже добре. Але чому не знає.
Можливо, тому, що бабуся Ніна ніколи й нічого не говорить просто так. А вже якщо сказала… Так тому й бути…
Бабуся Ніна Поліниній мамі не мама, а свекруха. Огидне таке слово. Лайливе, напевно.
Коли Поліна мама вимовляє його, дівчинці хочеться почухати коліно, як завжди буває, коли Поліна нервує. А ще чомусь хочеться втекти куди якомога далі, аби не чути злості в улюбленому голосі.
Бабусю Ніну Поліна трошки не любить. Не завжди, звісно, але іноді.
Наприклад, коли та Поліниній мамі каже щось неприємне. Мама тоді ображається і довго з татом не розмовляє. І вдома стає тихо і трохи страшно.
Ось тоді-то Поліна й розуміє, що краще б батьки лаялися. Бо коли вони мовчать, у Поліни сверблять обидва коліна, а не одне.
І щоки стають червоні, як улюблені яблука. Вона роздирає їх нігтями, бо вгамувати свербіж просто неможливо.
Мама тоді починає напихати Поліну пігулками й мазати всілякими гидкими мазями, а заодно мириться з татом. Так що хоч якась користь від Поліниної дивної алергії все-таки є.
Після цього бабуся Ніна зазвичай пропадає надовго, але знову з’являється, коли настає час якихось свят, на кшталт Нового року, і всі знову одне одного терплять.
Чому мама так не любить бабусю Ніну, дівчинка не знає. На вигляд усе добре, коли вони збираються у свята, посміхаючись одне одному.
Ось тільки ціну цим посмішкам Поліна вже зрозуміла. Це «покерфейс». Поліна добре знає, що це таке. Дід Коля навчив.
– Коли хочеш бути у виграші, не давай нікому зрозуміти, що в тебе на душі коїться. Менше знають міцніше сплять. А поки вони сплять, ти раз! І виграла!
У покер Поліна теж уже вміє грати. Погано ще, звісно, але щось виходить.
Рахувати вона навчилася куди раніше, ніж читати. Бабуся Ніна лаялася спочатку, коли заставала їх із дідом за картами, а потім перестала.
Сказала, що, можливо, і непогано те, що дівчинка так добре рахувати навчилася і головою міркує. Тож тепер Поліна, приїжджаючи в гості до бабусі з дідусем, сама тягне коробку з картами, кваплячи діда:
– Що ти копаєшся! Скоро мама приїде! І тоді нам гаплик!
Мама про Поліні успіхи поки що не знає. І це добре. Нервуватиме, а їй це ні до чого. Вона ж Кирила годує.
Точніше, годувала. Зачиняла двері у свою кімнату і забороняла Поліні входити. А тиждень тому Кирила поставили нове ліжечко і тепер він спить у дитячій, разом із Поліною.
Мама втомилася і «втратила молоко», бо «всі, кому не лінь, тріпали їй нерви». І тому, годує тепер братика Поліниного з пляшечки вдень, а тато, невдоволено бурчачи, робить це вночі.
Брата Поліна, напевно, любить… Їй усі навколо повторюють, що вона повинна його любити, і Поліна старається.
Щоправда, мамі її старання не дуже подобаються.
— Поля! Відійди від нього! Він і так усю ніч мені спати не давав!
Чуючи таке, Поліна ображалася і йшла з батьківської спальні, де стояла колиска Кирилка. Якщо мама лається, то нічого доброго не чекай.
Розлютиться і кричати буде, вже не боячись розбудити Кирила. А Поліна страшенно не любить, коли хтось, а вже тим більше мама, кричить. Спочатку Поліна лякалася і заплющувала очі, а то й сама починала плакати.
А тепер уже звикла і з цікавістю спостерігає, як змінюється красиве обличчя мами, коли та починає лаятися. Ось куточки губ у неї поповзли донизу, очі наче стали більшими, а лоб наморщився.
І вже перед Поліною не мама, а страшна чаклунка з казки. Та сама, що всіх не любить і нікому добра не бажає.
Раніше Поля боялася, що мама, перетворившись на цю відьму, так і залишиться такою назовсім. А потім зрозуміла, що такого не буде.
Просто мама посвариться, заспокоїться і знову стане собою. А тому й переживати нічого. Людина до всього звикає, як бабуся Ніна каже. І жити абияк, і любити, кого не треба.
Поліна знає, це вона так про тата каже. Батько Полі, на думку бабусі Ніни, «невдалий» вийшов. У неї ж два сини.
Перший – Олексій, батько Поліни, старший і «дуже недолугий», а другий — Леонід, бабусина «відрада і надія». Чому дядько Леонід «відрада», Полінка зрозуміти не може.
Він, звісно, веселий, але дуже вже часто після його появи в рідній домівці бабуся Ніна плаче. Це тому, що дядя Леонід весь час щось «витворяє», а бабуся Ніна його жаліє. А все тому, що дядя Леонід її «молодшенький».
Поліна на все це дивиться і думає, як би зробити так, щоб Кирил таким не став. А то, що тоді виходить?
Мама її плакати буде і Поліну теж «недолугою» називати почне? Так, чи що?
Ну вже, ні! Так не годиться! Поліні так зовсім не подобається! Бо вона точно знає, якби бабуся тата так часто не лаяла, то він був би набагато щасливішим.
Он, коли в тата день народження був, вона розчулилася й улюбленим синочком його назвала! Так, тато після цього майже тиждень пісні співав і Кирилу ночами спати вкладав без нагадувань.
А мама лаятися майже перестала і навіть допомогла Поліні саморобку в дитячий садок зробити. Не сама зробила, прогнавши Поліну спати, а сіла поруч і допомогла вирізати всі листочки й квіточки, а потім поцілувала Полю. І сказала, що дуже її любить.
Поліна дуже любить, коли мама її обіймає. Шкода, що буває це не дуже часто.
Зазвичай у мами часу на «телячі ніжності» не вистачає. Поліна не раз дивувалася тому, що мама повторює слова бабусі Ніни, хоча сама вважає, що та неправильно до своїх дітей ставиться. І до тата Полінкиного, і до дядька Леоніда..
– Любила б їх однаково і проблем менше б було. А то одного затюкала, а іншого розпестила. Ось і результат! Ні той, ні інший щасливими так і не стали…
Поліні це зрозуміло, але трохи тривожить. А що, як мама так само до неї ставитиметься? І до Кирила?
Тоді що буде? Вони стануть нелюбимими? І Кирило так само погано поводитиметься, як дядько Леонід?
Ця думка Поліні зовсім не подобається! Вона одного разу бачила, яким може бути дядько Леонід, після того, як «час добре проведе».
Мама була в лікарні й мала ось-ось приїхати звідти з братиком, а Поля була в бабусі з дідом.
Куди її ще дівати було? Мамині батьки далеко живуть і Поліну до них у гості возили всього кілька разів. «Не наїздишся», як тато каже.
Ось і доводиться їй, якщо щось трапиться і батькам потрібно відлучитися, жити в бабусі Ніни й дідуся Колі. Тато її туди привіз, а сам поїхав у відрядження.
Поліна тоді трохи посумувала, але вирішила, що потерпить заради мами. Адже мама просила її поводитися добре і бабусю слухатися. Ось Поля і слухалася.
Бабуся того вечора, коли все сталося, до сусідки пішла. Увімкнула телевізор і сказала Поліні поводитися тихо, як мишка, поки дід спить.
Поліна й поводилася. Подивилася мультик, а потім залізла до бабусиної скриньки і навела там лад, розклавши прикраси так, щоб красиво було. А тут і дядя Леонід прийшов.
Побачив, що Поля бабусину каблучку в руках крутить і відібрав. Сказав, що йому потрібніше. А тут дід прокинувся.
Вони трошки посварилися, а потім дядько Леонід як закричав! І Поліна злякалася.
Вискочила з квартири і побігла бабусю шукати. Тільки поверх трошки переплутала.
Стукала-стукала у двері, які, як їй здалося, у квартиру бабусиної подруги, тітки Насті, вели, а виявилося, що це чужі. Хлопець, який їй двері відчинив, Поліну лаяти не став, до бабусі відвів і допоміг дядька Леоніда «вгамувати».
А коли всі заспокоїлися, бабуся Поліні відразу три цукерки дала і довго сиділа поруч. Чекала, поки Поліна засне.
Поля очі заплющила і зробила вигляд, що спить, а сама все чула. І як бабуся плакала, і як діда картала за те, що той сина пожаліти не хоче.
Чому дядька Леоніда жаліти треба, Поліна так і не зрозуміла, але вирішила, що зробить усе, щоби Кирил таким не виріс. Усе-таки вона старша сестра! Нехай слухається!
Кирило, звісно, слухатися її поки що не поспішав. Маленький адже ще зовсім. Але вже впізнавав!
І, коли Поліна простягала йому свій палець, або брала за ручку, тягнувся до неї, посміхався і пускав бульбашки. І чомусь Поліні це дуже подобалося.
Вона навіть кораблик братові намалювала і вирізала, щоб біля ліжечка приклеїти, коли вони з мамою саморобку робили. Тільки забула.
Як і те, куди засунула ножиці мамині, коли закінчила різати папір. Свої-то прибрала на полицю, але вони з тупими кінчиками.
А кораблик був маленький і їй знадобилися мамині ножиці. Ними вирізати складніше, адже вони дуже гострі, зате виходить краще.
Крик на кухні задзвенів голосніше і затих, а Поліна приклала пальчик до губ, наказуючи братові мовчати, і навшпиньки пробігла через кімнату до свого столика.
Ось вони!
Поліна витягла мамині ножиці зі своєї коробки з олівцями й обережно торкнулася пальцем гострих кінчиків. Мама запхала їх у цю коробку машинально, коли прибирала обрізки паперу й наводила лад на Поліному столі, а потім, напевно, забула.
Та й Поліна теж одразу не згадала, коли почула, як батьки сваряться. Поліна зробила крок було до дверей, щоб віднести ножиці батькам, але тут же передумала.
Адже посваряться ще більше! Тато скаже, що мама нічого не пам’ятає й узагалі «Марійка-розгублена», а мама образиться й знову почне кричати, що втомилася і їй усе набридло…
Хіба добре це буде? Поліна покрутилася на місці, роздумуючи, що ж робити далі, а потім підійшла до вікна й відсунула легку фіранку.
До ручки одразу вона не дотягнулася і довелося повернутися до столу й тягнути до підвіконня стільчик. Замки на вікна батьки так і не поставили, хоча не раз говорили про це, роблячи ремонт у дитячій. Поліна сама чула.
Ручка подалася, і вікно відчинилося, впустивши осінній сирий шум із далекого двору. Через підвіконня людей було не видно, і Поліна витягнула шию, намагаючись розгледіти тих, хто гуляв у цю годину у дворі.
З дванадцятого поверху люди здавалися маленькими комашками, що смішно бігають по залитому світлом ліхтарів спортивному майданчику. Поліна лягла животом на підвіконня, витягнула спочатку одну руку, потім іншу й поворушила пальцями, ловлячи холодний жовтневий вітер.
Ножиці, які вона поклала було на підвіконня, одразу ж стали холодними, і дівчинка зніяковіла, коли взяла їх у руки. Вона вже готова була кинути їх униз, щоб точно знати, що батьки їх ніколи не знайдуть і не будуть більше через них сваритися, але зупинилася, коли Кирило гукнув у ліжечку.
Що зміниться, якщо ці ножиці полетять униз? Хіба батьки щось зрозуміють? Ні!
Знайдеться інша причина для лайки і не одна. І Поліна знову сидітиме в дитячій, черкатиме фломастерами на папері, перетворюючи чергову принцесу на чудовисько.
Поля залізла на підвіконня, сіла, підібгавши під себе ноги, і довго-довго дивилася на сусідні будинки, в яких одне за одним запалювалися нові й нові вікна. І кожне віконце говорило з нею.
Розповідало про те, хто живе за ним, хто сумує, як вона зараз, або радіє. І вікон цих було так багато, що Поліні несподівано спала на думку одна думка.
Не може бути так, щоб за цими вікнами всі сварилися. Десь, напевно, є люди, які обіймають своїх дітей і читають їм на ніч казки, а не проганяють від себе, бо «голова болить» чи «настрою нема»… І десь ніхто не шукає ножиці «на ніч дивлячись», як каже бабуся Ніна, кричучи про те, що його не поважають…
І десь не плаче така вродлива жінка, як Полінкина мама, просто тому, що вродливим плакати не можна, адже вони одразу стають геть негарними, а щоб перетворитися на неї назад, їм потрібно багато часу… І в цей час у таких людей заплющені очі й вуха і навіть своїх дітей вони не бачать і не чують…
Немов ховаються у своєму «сумувальнику», і їм стає дуже погано… А так не можна! Поліна сердито шмигнула носом. Ні! Так не піде!
Поліна зістрибнула з підвіконня і зачинила віконну стулку. Так! Дотягнутися до ручки… Є! Тепер штори… Стільчик на місце! Десь її улюблений товстий фломастер чорного кольору? Ось він!
Вона поспішала, висунувши від старанності язик, і вже не звертаючи уваги на Кирила, що копошиться в ліжечку. Поруч із синім гобліном місця було не так багато, але те, що хотіла намалювати Поліна, усе-таки вмістилося, і вона задоволено хмикнула, видерши аркуш з альбому і помилувавшись ще разок на свій малюнок.
– Те, що треба!
Забравши з підвіконня ножиці, вона побігла на кухню і з розмаху шльопнула аркуш на стіл, жбурнувши слідом ножиці, що жалібно задзвеніли.
– Досить лаятися!
Її крик був таким несподівано гучним, що батьки разом замовкли, здивовано втупившись на доньку.
– Поліна…
Ангеліна глянула на чоловіка і приготувалася вже насварити доньку, але та стукнула кулаком по своєму малюнку.
– Ось ви які! Це ти тато! Чорний і страшний! А це ти мама! Бачиш? Кричиш! Я червоного фломастера не знайшла, тому язик тобі зелений намалювала! Красиво?! Ні! І ви некрасиві!
І ми з Кирилом, коли виростемо, будемо теж некрасиві! Тому, що бабуся каже, що від «осички не народяться апельсинки»! Це означає, що ми будемо такі ж, як ви! А я не хочу!
Поліна відчула, як засвербіло спочатку одне коліно, потім інше, але сердито стиснула кулаки, щоб не відволікатися.
— Ви кричите й кричите! А там Кирило прокинувся! І я хотіла, щоб ти, мамо, мені показала, як ґудзик пришивати! Ти ж обіцяла! Давно, ще коли я в бабусі жила.
Пам’ятаєш? Ти мені дзвонила, щоб сказати, що Кирило народився, а я тобі сказала, що в мене ґудзик на спідниці відірвався і бабусі його пришити ніколи.
А ти сказала, що навчиш мене і я сама його пришити зможу! Мамо! Я хотіла в цій спідниці в садок ходити, але ґудзик ми так і не пришили!
Тобі завжди ніколи! І татові ніколи! Вам усім ніколи! У вас важливі дорослі справи!
Тільки, коли ви їх вирішуєте, чомусь завжди лаєтеся! А я так не хочу!
Коліна все-таки зробили свою справу, і Поліна нахилилася, вчепившись нігтями в шкіру і роздираючи її, намагаючись вгамувати нестерпний свербіж. Слова в неї закінчилися, і сльози, злі, такі ж несправедливі й противні, як батьківські слова, сказані одне одному, все-таки знайшли вихід, і щоки Полі обпекло сіллю.
Вона плакала й плакала, аж поки не відчула, як татові руки підхопили її, а мамині долоні не накрили прохолодою понівечені коліна.
– Полінко, пробач…
Поліна ревіла й ревіла, відчуваючи, як ідуть разом зі сльозами прикрість і досада на батьків. Кілька разів вона намагалася зупинитися, стукаючи зубами об край склянки, яку тримала перед нею мама, але в неї це так і не вийшло.
Поля сиділа на руках у мами і гикала так, що та здригалася разом із нею. А потім усе пропало.
І Поліна заснула, так і не почувши, як батьки зашикали один на одного, боячись її розбудити… А вранці її розбудив запах кориці та ванілі, який останнім часом так рідко з’являвся в їхній квартирі.
Поліна, не розплющуючи очей, потягнула носом. Мама булочки пече…
Кирило похлипнув у своєму ліжечку, і Поля, все ще мружачись, прошльопала босими ногами по підлозі й легенько погладила брата по животику.
– Голодний? Тобі не можна булочки поки що! Зараз я маму покличу! Вона тобі молочка дасть або кашку.
На кухні було тихо і тепло. Поліна завмерла на порозі, ловлячи аромати, і здивовано ахнула, побачивши свій малюнок, прикріплений магнітами до дверцят холодильника.
– Доброго ранку… – Ангеліна зачинила дверцята духовки і притягнула до себе Поліну. Зарилася пальцями в сплутані кучерики доньки і кивнула на її малюнок.
– Бачиш? Це ми з татом зробили! Щоб дивитися на нього, коли придумаємо знову посваритися… Не хочу такою бути, Поля! Із зеленим язиком і такою зачіскою! Жах! – Ангеліна похитала головою і глянула на доньку. Голос її став тихішим.
– І кричати більше не хочу! Ти маєш рацію! Це негарно! Тільки мені одній не впорається… Ти мені допоможеш?
– А як? – Поліна прошепотіла це так тихо, що Ангеліна швидше здогадалася, ніж почула.
– Якщо я почну знову лаятися, намалюй мене знову, гаразд? Я червоний фломастер знайшла, і на столик твій поклала. Я буду дивитися на твій малюнок і зрозумію, що ти мене бачиш ось такою, якою намалювала…
– Добре…
Поліна пригорнеться щокою до маминої долоні, а потім згадає про щось, затанцює на місці, і помчить коридором у бік вбиральні під тихий сміх Ангеліни. А потім буде багато всього.
І перші кроки Кирила, і перша медаль на змагання з художньої гімнастики в Поліни. І багато нових малюнків, які прикрасять холодильник, змінюючи одне одного.
Не всі з них потішать батьків Полі, але з часом синій гоблін усе-таки поступиться своїм місцем принцесі, а чорний монстр махне на прощання хвостом і більше вже ніколи не з’явиться на малюнках Поліни.
Але той, найперший, який змінив життя цієї сім’ї, Ангеліна дбайливо сховає в папку з документами і ні-ні, та й діставатиме звідти, щоб показати чоловікові або нагадати собі про те, як бачать діти тих, хто поруч.
І, проводячи тонкими пальцями по обличчю синього гобліна, вона знову згадає той день, і загублені ножиці, і заплакану доньку, яка роздирає свої коліна, які, до речі, зовсім перестали червоніти й свербіти, відтоді, як альбомний аркуш із діркою посередині зайняв своє місце на холодильнику.
І складаючи обережно вже неабияк затріпаний малюнок, Ангеліна гляне на себе в дзеркало, по-дитячому висунувши язик і перевіряючи, чи не позеленів він знову.
Адже будь-якій мамі хочеться, щоб її дитина бачила її прекрасною принцесою, а зовсім не синім гобліном із зеленим язиком, та ще й діркою на тому місці, де мало б бути серце.
