Соня виросла під окрики батька і бурчання матері. Двоє молодших братів ще з малих років були під її наглядом, у тому сенсі, що уроки перевірити, нагодувати, на вулицю за ними збігати, до школи провести (це коли в перший клас пішли), навіть на шкільні збори сходити.
Як старша сестра вона наглядала за братами, вислуховувала догани матері і натикалася на незадоволений погляд батька. І були два дні в місяці, які вона ненавиділа – це аванс і получка в батька на роботі. Тоді сипався посуд, ховалися брати, плакала мати… і тільки Соня намагалася протистояти йому, але отримувала жорстку відповідь.
Батько запам’ятав, що донька, не як уся сім’я – вона намагається плисти проти течії, надумала перечити батькові. Відтоді грошей на взуття та одяг він їй не виділяв. Мати ховала крихти зі своєї зарплати, щоб Соня могла купити теплі чоботи.
Єдиною віддушиною були книжки. Соня читала багато, особливо ночами, бо вдень ніколи. В її улюблених книжках герої говорили про кохання, дівчатам освідчувалися в коханні й дарували квіти, і було це так зворушливо, що Соня навіть плакала. А потім закривала книжку і думала, що, напевно, в неї буде щось подібне.
Особливо важко було в 90-ті, коли зарплати батьків, і без того маленькі, місяцями не виплачували.
— Сонько, нічого сидіти на шиї, працювати йди! – сказав батько, коли дівчина закінчила дев’ятий клас. Але Соня знову надумала плисти проти течії, і, може, всупереч батькам, вступила до училища.
Свою мізерну стипендію беззаперечно віддавала матері, і все одно батько кричав, що сидить у них на шиї.
У їхньому старому, двоповерховому будинку всі одне одного знали, і щоп’ятниці збиралися відзначити чергову дату. Сусідський син Генка, який примудрився після армії змотатися на кілька років на заробітки, повернувся додому, покликавши на честь свого повернення весь будинок.
Мати Геннадія вирішила, що синові пора одружитися, і кращого варіанту, ніж сусідська Софія, годі й шукати.
— Валюхо, а в нас Генка на завод улаштувався, у гарячий цех… такі грошики отримує… ну чим не пара вашій Соньці, глянь, він же на неї витріщається…
Валентина, втомлена від докорів чоловіка, та до того ж двох хлопчаків до розуму довести треба, схвально кивнула.
— Та й нехай одружуються… чуєш, Сонько, що кажу, у Зої Іванівни кімната окрема для вас, будеш жити і горя не знати.
Соня втекла додому, де застала незадоволений погляд батька. Генка прийшов слідом. – Ну, чого ти, батьки ж не проти. Коротше, переїжджай до мене, та й усе. – Він загородив собою Соню, і голосно сказав: — Дядьку Сергію, ми з Сонькою одружуємося, тож, дивись, не кривдь її, а то звик, розумієш, ганяти дівчисько.
Може це імпульсивне заступництво Геннадія, чи безвихідне життя в сім’ї з докорами, а може втомлений погляд матері… одним словом, Соня дала згоду вийти за Геннадія.
Розписалися і, відгулявши ввечері, залишилася в кімнаті Геннадія. Вона все чекала, коли він скаже слова, нехай не такі, як у книжках, але щось схоже… загалом, Соня чекала кохання.
Але все вийшло не так. Генка був уже напідпитку, важко задихав, повалив Соню на односпальне ліжко, не сказавши ні слова.
***
Получку й аванс Генка не відзначав, як батько Софії. Але гуляв від дружини по-чорному. Вона, тоді ще зовсім молода й дурна, не розуміла. Розуміння прийшло пізніше, коли донці Насті виповнився рік.
Сказавши про свої здогадки, отримала жорстку відповідь, набагато жорсткішу, ніж відповідав колись батько.
Валентина, мати Софії, зітхнула, коли донька поскаржилася. – А що ти хочеш, думаєш, я легше прожила з батьком… поговорю з Зойкою, нехай остепенить сина, негоже це – руки розпускати. А не допоможе, заяву напишемо.
— Не любить він мене,- сказала Соня.
— Та яка любов? Навіщо воно тобі? Гроші приносить? Що тобі ще треба? Лише б руку не піднімав…
Але Соня, щойно віддала Настю в садок, розлучилася з Генкою. Кімнату довелося звільнити. Додому повернулася всього на два тижні. За цей час влаштувалася на кондитерку. Точніше сказати, від кондитерки залишився тільки цех із виробництва печива, щоправда, кілька видів виготовляли. Нові господарі викупили підприємство і завели свої порядки.
Та ще при кондитерці з старих часів залишився гуртожиток, у якому й отримала кімнату Соня з донькою. Це була нечувана удача в той час, коли окремими кімнатами вже не балували.
Через півроку зачастив до неї Микола Петрович, п’ятдесятирічний пенсіонер, який ще й досі молодиться. Робота в нього була така, що на пенсію вийшов рано. І оскільки був у розлученні, то поставив собі за мету знайти дружину для душі.
Але, мабуть, душа вимагала ще й молодого тіла, от і помітив він мовчазну Соню якось у черзі в магазині.
— А я вам делікатеси купив, – сказав він, взявши Соню за лікоть, – я вас тут часто бачу.
— Навіщо? Не треба! – злякано відповіла вона, здогадуючись, як це дорого.
— Безкоштовно, – промовив він по складах і посміхнувся. – Чисто для частування… прошу не відмовляти.
Він і сумку їй доніс до гуртожитку. А потім став заглядати частіше. Прийде, сяде, ногу на ногу закине і розповідає черговий анекдот.
Соня зітхнула, згадала батька, згадала Генку – Микола Петрович був повна протилежність, хоч і віковий для неї.
Місяця три він приходив на ніч, потім уранці, поснідавши, наспівуючи собі під ніс пісню, ішов.
— Ну, а заміж кличе? – запитала мати, знаючи про кавалера доньки.
— Учора натякнув, сказав, як би нам оформити стосунки…
— Ну, ось, бачиш, – зраділа Валентина, – правильно каже, чого тягнути. Ти ж погодилася?
— Ні, мамо, поки що не погодилася. Старший він… старший за тебе й батька.
— І що? Головне, що пенсія хороша, працює, та й житло є.
— І що мені його пенсія… любові ж немає, відчуваю я, немає любові…
— Тьху ти, Сонько, в кого ти така вродилася? Яка тобі любов треба? У тебе дитина на руках, піднімати треба, гаруєш на кондитерці за копійки… кохання воно все шукає…
Потім заспокоїлася, з жалістю подивилася на доньку, наче та нічого в житті не розуміє. – Гаразд, дивись сама, адже він і, справді, не молодий.
Увечері, коли Микола Петрович прийшов до Соні, і за звичкою став викладати на стіл гостинці, вона сказала йому: – Не треба нічого, працюю я. Приберіть.
— Соня, а чому раптом на «ви»? Ми, здається, з тобою давно вже свої люди…
— Не будемо ми більше зустрічатися, Коля.
— Це чому? – з непідробним здивуванням запитав він.
— Тому що різні ми. І взагалі, кохання має бути, а в нас його немає.
Микола, нарешті, зрозумів, що йому дають відставку.
— Яке кохання в наш час? Зараз важливіше матеріальне забезпечення, житло, машина і рахунок у банку, як у мене. Та мене за такі переваги жінки самі люблять!
— От і нехай люблять!
Микола розлютився. Не думав, що обравши об’єкт для душі, отримає таку душевну відсіч.
— Ну, то що, ти добре подумала? – запитав він.
— Добре. Не треба приходити більше.
Він із роздратуванням прибрав зі столу гостинці, почав надягати куртку, не влучаючи в рукави, потім нарешті вдягнувся, глянув зі злістю на Соню і вийшов, грюкнувши дверима.
***
Мати мала рацію, Соня й справді втомлювалася на роботі. Втомлювалася від шуму, від нескінченного конвеєра з печивом, але найбільше від покрикування майстра цеху Бориса Гринько. Любив він пройтися по цеху, оглядаючи так, ніби вкрали щось.
— Дівчата, Палич знову злий ходить, – почула Соня позаду себе. Це Віра завбачливо попередила.
Позаочі його звали «Палич», і, звісно, побоювалися. «У сорок років ще не дід», – хихикала Віра, натякаючи, що й він не залізний. І навіть коли лаявся на чому світ стоїть, робітниці опускали очі, мовчки.
— Та годі, дівки, нехай кричить, а з нас як з гуся вода.
І хоч отоварювалися під зарплату печивом, все одно, приворовували. Палич уже знав про це, і принюхувався до пропажі, як пес. А оскільки не міг виявити крадія, то під його важкі слова потрапляли всі.
— Борисе Павловичу, нам би одяг робочий новий, цей зносився, – запропонувала Катерина.
— Не заробили на одяг.
— А респіратор? Я он на борошні стою, задихаюся в старому, – запитала Галя Якимчук.
Гринько хмикнув: – Буде тобі респіратор.
Але минув тиждень, а працівниці так і не дочекалися обіцяного. А потім дізналися новину, що Гринько звільнився, або його звільнили. Говорили, що порядку в цеху немає, і злодійство процвітає.
— Дівки, що робити будемо без нашого Палича? – запитала Віра.
— Знайшла про кого шкодувати, тільки й знав, що підганяти та лаяти, та премії урізати.
— Ну і що, мужик усе ж таки, а то в нас жіноче царство…
— І що толку з цього мужика? Лінія он скільки разів ламалася? Що він зробив? Підлатають нашвидкуруч, а час простою на нас спишуть, мовляв, ви винні… користі ніякої з нього, тільки дівок затискати…
— Ой, гаразд, заздриш, мабуть, що не тебе! – Вірка завизгнула від обурення.
— Тьху, навіть не думала! – Крикнула Катя.
— Не плюйся, ти все одно Паличу не по роках, йому такі як Сонька до смаку…
— Що це ви, Віро Володимирівно, вигадуєте, не було нічого, – Соня ніби прокинулася, розгублено озирнулася довкола, шукала підтримку. І взагалі, все по любові має бути, а її немає… любові цієї.
— А тобі любов потрібна чи що?
— Потрібна!
— Дівчата, слухайте, Сонька кохання хоче… чистого й безкорисливого.
— Нічого я не прошу, я просто сказала, що якщо немає почуттів, то і стосунків ніяких не треба…
— Ой, Сонько, та ти вже «з причепом», дитя в тебе, мати-одиначка, вважай що, а все любові просиш… ну й дурна, – Віра голосно розсміялася.
Не всі помітили, як у цех увійшов невисокий чоловік із паличкою. На обличчя начебто не старий, за тридцять йому, а стоїть перед жіночим колективом із тростиною.
—- Це що ще за явище? – реготнула Віра. – Чи не заблукав?
Чоловік підійшов ближче, знайшов вільне місце біля вікна, залишивши на підвіконні папку.
— Здрастуйте… я ваш новий майстер цеху… Юрій Олексійович…
— Невже, – сказала Віра тихо, але почули всі й замовкли, роздивляючись новенького.
— Пархоменко моє прізвище, – додав він. І незрозуміло було, почув він Віру чи ні.
— Виробництво я вже оглянув, тепер хочу з вами поговорити. Перш за все, скажіть, які потреби, хто і про що хотів би попросити у виробничому плані.
— Сонька в нас любові просить! – Крикнула Віра і розсміялася, побачивши посмішки на обличчях працівниць. А Соня спалахнула маковим цвітом, – так соромно їй стало, що при чужій людині їхню розмову Віра на загальний осуд виставила.
Майстер за поглядами зрозумів, хто тут «Сонька» і подивився на неї: палаючі щоки помітив, і збентеження, і обурення.
— Давайте по суті, – сказав він, глянувши на Віру, – ваші прохання щодо виробництва.
І тут усе, що замовляли Паличу, вони виклали Юрію Олексійовичу. Він усе записав і схвально кивнув. Відкрив папку і почав називати всіх на ім’я-по батькові.
— Зайченко Віра Володимирівна, – всі переглянулися, настільки несподіваним було почути повністю ім’я-по батькові, колишній майстер не церемонився.
— Ось я, – сказала Віра, картинно повернувшись.
— Якимчук Галина Федорівна, – продовжував майстер.
— Самойленко Софія Сергіївна…
Соня знову почервоніла, зніяковіла, почувши своє ім’я. – Це я, – сказала вона тихо. Він затримав на ній погляд, кивнув: – Дуже добре.
І було в тому погляді щось добре, немов підтримати її хотів – збентежену, невпевнену. І одразу стало легше, наче відчула, що Вірчені жарти його геть не чіпають.
— Перекличка чи що, як у школі? – здивувалися працівниці.
А він незворушно називав імена, не помічаючи здивований шепіт.
Через два дні нова робоча форма і респіратори були на місці. Для ремонту лінії він запропонував керівництву викликати наладчиків з іншого міста, і його пропозицію підтримали, – лінія більше не ламалася.
— Ох, прісний у нього вираз на обличчі, дивитися нудно, – бурчала Віра.
— Що тобі не подобається? – запитували жінки.
— А то… шкандибає тут, винюхує, що і як…
— Зате не громить нас, як Палич, доброго слова не чули…
— Та вже краще б Палич гуркотів, ніж цей «тихіше води, нижче трави», – не вгамовувалася Віра.
— А може йому теж кохання потрібне, як Соньці? – хихикнув хтось… і тут же замовкли, побачивши кульгаючого майстра.
— Заяву на відпустку всі подали? Якщо хто не встиг, сьогодні до кінця зміни – мені на стіл. Графік складати будемо.
Соня вийняла з кишені приготовану заяву і поглядом потягнулася до майстра. А він серед безлічі очей, спрямованих на нього, помітив її. – Софія Сергіївна, сказати щось хотіли?
— У мене заява із собою, можу зараз віддати, – і вона простягнула складений листок.
Уперше вона торкнулася його руки, а може він перший торкнувся – вона не зрозуміла. Її досі бентежило його шанобливе звернення до кожної з них. Ще жодного разу він не підвищив голосу, не сказав жодного поганого слова, був спокійним і в міру суворим.
І вона дедалі більше помічала, що новий майстер звертає на неї увагу: то уточнює щось по роботі, то на очі частіше попадається. А потім якось із роботи разом вийшли. А може він, навпаки, чекав на неї.
І ось уже вийшли на одній зупинці, йдуть разом алеєю, – можна було відразу через площу, але пішли через парк, де довга алея.
— Мені б поквапитися, а то в садок за донькою зайти треба, – каже вона.
— А давайте, Соню, разом зайдемо. Ви не проти?
Вона зніяковіло знизує плечима. – Я не проти.
— Ну, ось і з донькою познайомлюся. А в мене, знаєте, теж донька є… тільки вона далеко.
— Це як же? Дуже далеко?
— Дуже. В Америці. Дружина в штати поїхала, сказала, що це її мрія. Ну, от і тужу тепер. Але нічого, донька пише, телефонує іноді, каже, що їй подобається.
— А як же… – Соня подивилася на нього.
— А-а-а, те, що кульгаю? Так це в мене з армії… я вже звик… чи тебе це бентежить? – він уперше звернувся до неї на «ти».
— Ні! – злякано відповіла вона. Соня злякалася, що йому не сподобається її натяк. – Зовсім ні!
Він зупинився. – Взагалі, я відразу тебе помітив, щойно ти про кохання сказала. Ти так говорила тоді, ніби тебе застали зненацька. Взагалі, я так думаю: кохання шукати зовсім не соромно. Адже я теж без кохання жив… ні, з мого боку кохання було, а з її боку – ні. Так що я тебе, Софійко, розумію.
***
На роботу вона бігла бігом, хоча минув місяць, як стала зустрічатися з Юрієм Олексійовичем. І це було зовсім інше почуття, ніж раніше. А точніше сказати, почуттів у Соні до зустрічі з Юрієм, не було. А тепер є!
На роботі час минав швидко, і щастям було побачити Юрія, а для неї – Юру, Юрчика.
Вона того дня вже зібралася додому, проходила повз підсобку, думаючи про те, як увечері зустрінеться з Юрою вже поза роботою. Двері в підсобку прочинені… і вона не збиралася підглядати, але в очі впадало: Юра стояв, спираючись на тростину, а на його плечі повисла Віра (Соні так і здалося, що саме повисла, уткнувшись йому в плече). А він провів рукою по її плечу, ніби заспокоював.
Соню ніби відкинуло від дверей невидимою хвилею, вона бігом побігла вниз сходами, задихаючись від побаченої картини.
***
— Соню, та що ти! Ну, розмовляв я з нею… так це по роботі. – Юра доводив, що немає нічого в нього між ним і Вірою і бути не може. – Та вона заміжня жінка, я б ніколи не зробив такий крок.
Соня стиснулася в грудочку, вхопившись за козирок ліжка. – Правду мама каже: немає ніякого кохання, є одні інтереси…
— Софійко, ну зрозумій ти, по роботі це, а що саме – сказати не можу. Не маю права. Ну, зрозумій ти, на емоціях була Віра Володимирівна… таке буває. Повір, ти мені на слово, ну от просто повір.
Він ще довго говорив різні слова. І зовсім не ті, що в книжках, які читала Соня. Але ці слова були такими проникливим, такими добрими, здавалося, вона кутається в них, як у теплу шаль.
І вона залишилася з ним. Просто повірила.
***
Через рік, коли Соня була в декреті, дорогою в поліклініку, зустріла Віру, ту саму уїдливу Віру, що висміяла тоді при всіх її мрію про кохання.
— Сонько, здоров! Скоро, мабуть, Юрію Олексійовичу спадкоємця подаруєш?
— Та вже скоро, – посміхнулася Соня.
— А я ж звільнилася.
— А чого так?
— Усе добре, і начальство хороше, чоловік твій тепер начальник виробництва, так взагалі порядку більше… але ми переїхали, і тепер добиратися мені далеко, тож міняю я роботу. Ось іду в поліклініку картку забрати, а то залишила минулого разу в лікаря.
— Ну, тоді удачі тобі, Віро Володимирівно, – щиро сказав Соня.
— Знаєш, не те, що повинитися хочу, ні, – Віра опустила очі, соромно, але зізнаюся: я ж тоді виносила з кондитерки продукцію, і ледь усіх вас не підставила. А Юрій Олексійович підловив мене, і хотів керівництву здати. А в мене, сама знаєш, двоє дітлахів і чоловік тоді без роботи був. Впала я йому в ноги, Юрі твоєму, розплакалася. Він присоромив, пообіцяв не видавати мене, пообіцяв, що ніхто, крім нього, про це не дізнається. Виходить, поручився за мене і репутацію мою врятував. Тож радій, Соня, хороший у тебе мужик.
— А я знаю! – сказав Соня. Я йому вірю. І люблю його! І він мене любить!
Ось так, віра в щось – робить дива. Головне не втратити її.
