– Ну, чого встав, бери гроші, оскільки прийшов. Мабуть, зовсім погано тобі. Знаю, потрібніші тобі гроші. А мені багато не треба, хліб є, крупа, якось впораюся… Може, ти голодний? Вечіряти будеш? У мене рожеві помідори є, смачні, сусідка пригостила. Сала б відрізала, та нема його

Бабуся Ганна випила кисляка, помолилася і зібралася спати. Коліна сьогодні боліли сильніше, ніж зазвичай. Розтирання настоянкою з хрону не допомагало, а мазь закінчилася. От, дожила. Очі погано бачать, спину скрутило, коліна болять. І коли вже Боже забере її до себе.

Там чоловік Ваня, син Степан, батьки, а вона сама тут, сумно і самотньо зовсім. Жодної радості в житті. Старий пес у будці та кіт Васько, вся її родина…

Раптом почула скрип дверей. Знову забула замкнути на ніч.
Пролунали глухі кроки.

– Давай гроші, бабусю! – голосно крикнув хтось. До кімнати зайшов чоловік, обличчя було погано видно.

– Любчику, та не кричи так, я не глуха. Гроші, кажеш? Там у мене від пенсії щось залишилося в гаманці, подивися там у шафі, на верхній полиці.

Він стояв. Мовчки. Нічого не міг зрозуміти.

– Ну, чого стоїш, бери гроші, оскільки прийшов. Мабуть, зовсім погано тобі. Знаю, потрібніші тобі гроші. А мені багато не треба, хліб є, крупа, якось впораюся… Може, ти голодний? Вечіряти будеш? У мене рожеві помідори є, смачні, сусідка пригостила. Сала б відрізала, та нема його.

Чоловік узяв гаманець, відкрив. Потім поклав назад, нічого не взявши.

– Бабусю, ти це… Не буду я гроші брати. А поїсти не відмовлюся.

– Як тебе звати, хоч? Давай побалакаємо, коли зайшов. До мене взагалі рідко хтось заглядає, сусідка Клава тільки і листоноша. Нудно мені і сумно. Дуже погано в тебе все, синку?

– Погано, ба… Жити ніде, батьків немає, колишня дружина у місті щасливо живе, не потрібен я їй та доньці. Вітя мене звуть…

Баба Аня встала з ліжка і попрямувала до кухні. Принесла помідори, шматочок сиру. Нарізала хліб, налила кисляка з цукром.

– Бери, Вітя, все свіже. Дитині своїй не потрібен, кажеш. Ну, так напевно дивував раніше, образа на тебе сильна. За що сидів хоч?

– За розбишаків, гуляли ми добряче, ну і наробив… Дружина одразу кинула, вийшла заміж. Жодного разу не приїхала навіть провідати… Будинок наш продала, на неї записано, я безхатько тепер. Ось дожився, стареньких грабувати пішов.
Віктор закрив обличчя руками та заплакав.

– Поплач, любий, легше стане. Мого сина Степана, як не стало, так я плакала дуже довго. Потім снитися почав, каже, мамо, залила ти мене сльозами, припини, сиро мені тут. І я перестала. Чого плакати вже.

Одна надія, що скоро побачу моїх рідненьких, але Боже поки не забирає мене. От і живу. Чекаю свого часу. Нічого мені не треба, паркан кривий, дерева розрослися в саду, город у бур’янах, а мені й справи нема. Для кого те все робити? А звати мене Ганною. Баба Аня.

Вітя витер обличчя рукавом, сів за стіл і почав жадібно їсти помідори, присолював і кусав, запиваючи кислим молоком.

– А коли хочеш, залишайся ночувати у мене. Ліжко є вільне. Відчуваю, що непогана ти людина, та душа поранена. Прибитися тобі треба на одному місці, знайти роботу. Знаєш, робота зцілить. Сенс з’явиться, користь приносити людям треба. А зла не роби, любий, відповідати доведеться за все потім…

– Дякую вам, баба Аня. У мене бабусю, до речі, Анею звали. Добра була, пироги смачні пекла, з рибою. І на Великдень паски.

– Та я й пекла раніше. А зараз лише спогади й залишились. Жили хоч і тяжко, але щасливо. Дід мій добрим чоловіком був, добрим… І

Степан такий самий. Кремезний він був з дитинства, але ніколи нікого в житті не образив. І не стало його, рятуючи дівчинку. На неї вантажівка їхала, він побачив, відкинув її вбік, а сам під колеса потрапив…

– А це сталося не років тридцять п’ять тому, біля радгоспу, що тут недалеко?

– Був, як же. Тітка там його жила, на канікули їздив.

– То він і мене врятував, виходить. Я плавати погано вмів, заліз у річку. Почав захлинатися, а хлопець якийсь із берега кинувся і витяг мене на берег. Пам’ятаю, що Степаном звали і кульгав на одну ногу.

– Я й кажу, добра душа у Степана була… Шкода, що рано пішов так, ні сім’ї, ні діток не залишив… Коротке життя прожив, але гідне.

– У вас чудовий син був! Потрібно ж, яка кругла все-таки земля. Ноги принесли до вас, хоч і зі злим наміром, але точно недарма. Знаєте, що я ваш боржник. Мій обов’язок допомогти вам. На згадку про Степана.

Я вам і паркан полагоджу, і дерева попиляю. Ви мене не бійтеся. Я зла не зроблю.

– Залишайся у мене, Вітя. На все Божа воля… Тільки пообіцяй, що не завдаси більше ніколи шкоди. Житимеш чесно та порядно.

– Обіцяю, бабусю Аню …

Віктор підійшов до неї і взяв за суху зморшкувату руку. Вона погладила його по щоці.

– Неголений… Як мій дід. Не любив це діло. Завтра сходи, купи бритву, та сорочку з брюками. Грошей дам тобі. І роботу шукай. У нас руки чоловічі потрібні у селищі.

І зажили вони удвох. Віктор влаштувався на роботу, купував продукти, готував. Привів себе до ладу і виглядав цілком непогано. Високий, кремезний, з міцними руками.

Полагодив паркан, перекопав сад, город.

– Баб Ань, картоплі посадимо, щоби своя була, помідори, огірки, капусту. Все своє буде! А ще, туалет з ванною влаштувати хочу, грошей назбираю.

– Дякую, любий. Тобі б жінку знайти ще… Придивись до продавчині у продуктовому магазині. Гарна жінка, Віра, самотня та порядна.

– Знаю її, приємна жінка, подобається мені, і ніби я їй теж…

– От і добре, Вітя. А життя то налагоджується, ти подивися. Розквіт сам і мені не нудно стало. Сусідки шушукаються, розбишаку, мовляв, в будинок пустила. Та й нехай кажуть. Не їхня справа… Дякую, синку, за все…

Через кілька місяців Віктор одружився на Вірі і привів її жити до баби Ганни. Та наполягла.

– Будинок хоч життям наповнився, адже я одна сумувала тут, а тепер у мене наче і син і донька є…

Зробили ремонт, баба Аня не могла натішитися. Ставилися до неї з повагою та пошаною.

– Живу як королева… Хустків накупили нових, халатиків, ліків… Готувати та прибирати не треба, щодня веселощі мені з вами, серіали ось почала дивитися. Знаєте, і йти на той світ не хочеться навіть. А скоро Вірочка народить, то взагалі бальзам на душу, дитину понянчу…

У Віри та Віті з’явився хлопчик. Віктор вирішив назвати його Степаном, на честь сина баби Ані, дружина була й не проти.

– Ой, любі, зворушили мене зовсім. Степан копія батька, такий самий кремезний. Дай Боже здоров’я йому і вам, рідні мої… Вітя, я на тебе заповіт написала, більше нікому…

Вони й справді стали їй, як рідні. Стільки тепла та турботи вона отримала за той час, що прожила з ними. Не стало баби Ані тихо вночі, уві сні. На похорон прийшли сусіди, знайомі.

– Вікторе, Віро, дякую вам, що приглядали за нею. У Баби Ані очі почали сяяти радістю, а до цього тьмяні були, і посміхалася вона останнім часом, видно, що щаслива була, – зі сльозами на очах подякувала парі сусідка Клавдія.

Віктор все життя був вдячний бабусі Ані. Врятувала його у скрутний момент життя. І він вірив, що ноги не просто привели його до її будинку. Степан, мабуть, вирішив допомогти, з того світу, і матері, і йому.