Пенсіонерка Зоя Іванівна телефонувала доньці:
— Тетянко, як у вас справи? Готуєтеся до Нового року? Як Ганнуся?
— Так, мамо, все нормально, у штатному режимі, – відповідала донька, – я, як завжди, шию, тобто перешиваю свою стару новорічну сукню Ані для Новорічного концерту.
— Як перешиваєш свою стару? – здивувалася мати, – а сама в чому підеш на ваш фабричний корпоратив?
— Ой, мамо, по-перше, я вже три роки в ньому ходила на всілякі урочистості. Досить, а то вже на уніформу святкову скидається… Не знаю, в чому піду я, потім вирішу, в останній момент. А донька буде королевою. Усе-таки сьомий клас уже.
Аня мала виступати на Новорічному балу з танцем у парі з однокласником Віктором. Вони готували номер за місяць, Аня вчила свого партнера вальсу терпляче, бо сама ходила в будинок культури в гурток танців. Вітя слабо пручався участі в концерті, боявся такого збігу народу, але з поваги до Ані, а точніше, через ніжну першу симпатію погодився.
Тетяна шила доньці сукню зі стразами, розшиваючи поділ і плечі своєї блакитної вечірньої сукні. Жінка була розлучена, жила з донькою скромно, отримуючи невеликі аліменти від чоловіка, який уже встиг завести нову сім’ю та дитину, мало згадуючи про Ганнусю.
— Нічого, донечко, будеш ти в мене найкрасивіша на балу. Ось побачиш, – говорила Тетяна, приміряючи Ані нову сукню, – а ще й туфельки я тобі купила, якраз за кольором підійдуть, приміряй.
Дівчинка була щаслива. Вона цілувала матір і обіцяла добре виступити, а головне – добре вчитися.
— Я прийду на ваш виступ, – обіцяла Тетяна, – постараюся і фотографії зробити.
Бабуся Зоя ахнула, дізнавшись, що накопичені гроші до свята Таня витратила на дорогі ошатні туфлі доньки.
— Зате помилуйся на неї, – відповідала на це Таня, – королева, вилита королева!
— Ох ви мої милі. Обидві ви королеви. Однак ти сліпа у своїй любові. Дівчинці разок виступить, а потім нога виросте. І куди ці дорогі туфлі?
— Продамо. Що в цьому такого? – не здавалася Таня.
— Ти б про себе більше думала. Уже п’ятий рік як одна. Треба б і чоловіка вибрати для життя, донечко, – радила мати, – ти ж така молода ще й гарна.
— Ну, мені через рік уже сорок, мамо. А це не молодість. На нашій фабриці працюють майже самі жінки, – відповідала Таня, – де мені тепер знайти пристойного чоловіка? Хороші всі зайняті. А поганого не треба нам…
Зоя Іванівна знала, що донька не намагатиметься підшукати собі партію, і настрій у неї покращується, тільки дивлячись на успіхи доньки. Тому пенсіонерка взяла ініціативу у свої руки.
— На ось. Приміряй, – сказала Зоя Іванівна, прийшовши в черговий вихідний до доньки і простягнувши їй пакет із новою сукнею.
— Мамо, звідки ця розкіш? – вигукнула Таня, – побачивши ніжно кремову шовкову сукню зі сріблястою вишивкою на комірі та манжетах, – ти пограбувала торгівельний центр?
— Залиш свої жарти, – махнула на доньку рукою Зоя Іванівна, – Взагалі-то я беру приклад із тебе. Це практично нова сукня. Одягнена була один раз на півдня. На розпис. Одна моя знайома продала за символічною ціною. А тобі покрасуватися у доньки на балу, а потім на корпорвтиві – саме те буде.
— Ну, не знаю навіть… – із сумнівом промовила Таня, але не встояла, щоб не приміряти сукню.
Сиділа вона на ній чудово, немов була зшита саме для неї.
— Ну, і що я говорила? І ти в мене королева, донечко. Не став на собі хрест. Прошу тебе. Не засмучуй мене. Ти маєш бути щаслива, і так буде, – упевнено вимовляла як мантру Зоя Іванівна.
— Ти, звісно, маєш рацію, мамо. Але скільки я винна тобі грошей за нього?
— Це подарунок. На щастя, як побажання удачі та гарного настрою, – відповіла мати, – і ніякі гроші за це не беруться!
Таня покрутилася ще кілька хвилин перед дзеркалом і обійняла матір.
— А ти який подарунок хочеш? – запитала Таня, вішаючи сукню в шафу.
— Ось тільки нічого не вигадуй. Якщо зшиєш прихватки з клаптиків для моїх двох подружок, то й добре буде. Хіба мені що тепер треба? Шафа ломиться від одягу та білизни. Нічого не треба! – сказала Зоя Іванівна.
До новорічного балу Ганнусі залишалося всього два дні, коли захворів Вітя. Аня прийшла додому засмученою.
— А він не злякався? Може, і не хворий зовсім? – запитала Таня доньку.
— Ні, якби ж… Я б його витягла, якби прикидався. Хворий по-справжньому, – зітхнула Аня, – і ось що мені найбільше прикро: ти пошила мені таку сукню! Пожертвувала своєю, такою гарною… А вона мені й не знадобиться, виходить. Наш виступ злітає. Там уже хлопці заміну готують іншим номером. Ех, Вітько, Вітько…
— Та що ж, ти все одно підеш на бал, донечко, – стала вмовляти мати, – і будеш там найошатнішою…
— Ні, мамо. Якщо не виступаю, то смішно вдягати таку шикарну сукню. Я одягну минулорічну бузкову, вона простіша і теж ніжна. А це, може, на наступний рік згодиться або на інші виступи… – Аня була сумною.
Їй неодмінно хотілося показатися в цій сукні саме Віті, він подобався їй. Перша закоханість зблизила дітей. Вони разом ішли до школи і назад, репетирували, і навіть ходили в кіно.
На бал Аня пішла, як і сказала мамі, у бузковій торішній сукні. А коли повернулася додому, мати вже чекала на неї зі свіжоспеченим тортом.
— Ти ось що. Віднеси Віті половину торта, привітай його з прийдешнім. А то він і так постраждав – хворий, та ще й свято повз нього пройде. Недобре це, – порадила мати, – треба його порадувати хоч трохи. Ви ж друзі…
Очі Ані засвітилися. І як же це вона сама не додумалася про такий візит?
Дівчинка почала збиратися. А мати, дивлячись на неї, сказала:
— Одягай ти свою королівську сукню! По-перше, її треба оновити, вигуляти, вийти хоч ненадовго в гості. По-друге, покажешся Віті, створивши йому святковий настрій. І, може, виступите ще на іншому святі. Тільки недовго гості, близько не підходь, а то заразитися можна…
Аня зраділа і миттю переодяглася. Вона накинула шубку, одягла шапочку і чобітки, і взявши пакет із частуванням, пішла. А Таня дивилася слідом доньці у віконце і посміхалася.
Віктор зустрів Аню і був ошелешений її прекрасною сукнею.
— Підвів я тебе… – прохрипів він, сидячи на дивані, – могли б виступити, а так… Ніхто й не побачив твого шикарного вбрання…
— Як ніхто? А ти? Тобі подобається? – Аня закрутилася кімнатою, і поділ сукні став широким як розкрита парасолька.
— Ого, як подобається. Ти дуже красива, Аню… – хлопчик захоплено спостерігав за танцем подруги. Але вона пробула недовго. Привітала його, передала мамин торт і пішла, побажавши здоров’я.
Вітя, проводжаючи її, подарував альбом для фотографій, де вже була перша фотографія – вони разом. Один з однокласників сфотографував їх якось на репетиції танцю в спортзалі і приніс два фото.
Тетяна пішла на свій новорічний вечір у новій кремовій сукні, де отримала масу компліментів від своїх колег і дирекції. А її подруга, з якою вони вже десять років працювали поруч, запросила на своє весілля. Ніна вже виходила заміж вдруге.
— Будеш подружкою нареченої, Тетяно. Приходь у цій сукні. Вона чарівна! – сказала вона, – ми великий бенкет не затіваємо. Другий раз як ніяк. Але в ресторані потім столик замовимо. З рідними та друзями треба посидіти.
Розпис подруги відбувся через три тижні після Новорічного свята. Ще не встигли охолонути від новорічних танців і музики, як знову Тетяна вбралася у свою ніжну сукню і зробила високу зачіску, благо довге світле волосся дозволяло це зробити.
На весіллі в ресторані Таня познайомилася з братом нареченого. Це був приємний чоловік середніх років, теж розлучений. Спочатку Таня не сприйняла всерйоз його ненав’язливі залицяння і запрошення на танець. Ну, хотілося ж людям повеселитися, раз є такий привід!
Однак Матвій випросив номер телефону, коли проводжав Таню додому, і став дзвонити їй і призначати побачення.
— От і добре, донечко, – зраділа мати, почувши одного разу таку телефонну розмову про побачення, – погуляйте. Ти варта уваги. Це приємно і потрібно жінці.
А Таня вже була захоплена Матвієм. Чи то далося взнаки тривале п’ятирічне усамітнення вдома, чи то чарівність чоловіка і його ласка припала до душі Тетяні, тільки почали вони зустрічатися постійно, а за кілька місяців стали парою.
Ганнуся з Вітею готувалися виступати на концерті до Жіночого дня, і просили матір та її супутника прийти підтримати їх.
Аня і Вітя хвилювалися, адже це був їхній перший спільний виступ. Але глядачі прийняли їх із бурхливими оплесками, і Аня була в захваті, коли після поклону їм із Віктором вручили невеличкі букети та сувеніри. Дарували мама і Матвій.
Бабуся Зоя теж перебувала в залі, і аплодувала так, що долоні стали червоними. Але найбільше вона була зачарована вчинком Матвія. «Ось уже правильно, – подумала вона, – шлях до серця жінки лежить через її дитину… І добре. От і добре…»
Бабуся Зоя ще не знала, що дочка її розписалася з Матвієм таємно, не бажаючи гучного весілля, метушні та витрат.
Молодята Матвій і Тетяна запросили своїх мам у кафе на морозиво якраз після шкільного концерту. У кафе були й Аня з Вітею.
Тетяна і Матвій показали свою таємницю матерям, і запропонували випити ігристого. Коли мами дізналися, що реєстрація шлюбу відбулася місяць тому, то ахнули.
— Що за конспірація? І як вам вдавалося приховувати стільки часу? Навіщо? – запитували вони, обіймаючи Таню і Матвія.
— Не хотіли вас турбувати, і самим заморочуватися. Колись у нас уже були весілля, от тільки від широти гуляння не залежить, виявляється, щастя. Як там кажуть? Щастя любить тишу… От і вирішили, що наше щастя ми з перших днів будемо оберігати. Постараємося, принаймні… – пояснила Таня.
— Ти навіть не одягла свою гарну сукню, Танечко? – зітхнула мама.
— Ні. Розписувалася я якраз у ній. Є фото, які ми вам ще покажемо. Вони вдома… – обіцяла Таня.
— Які ж ви в мене красуні, дівчатка мої, – говорила, посміхаючись, Зоя Іванівна, розглядаючи світлини з концерту Ані, і з реєстрації доньки, – справжні королеви!
— Вірно, вірно. І мені невимовно пощастило, що я зустрів Таню, – підтвердив Матвій, – Саме в цій сукні вона мене і зачарувала. Не міг навіть повірити, що така жінка – і одна. Тому й ухопився за свою удачу, за свого птаха щастя…
— Живіть, і радійте, мої дорогі. Як самі собі життя намалюєте, якими фарбами розфарбуєте, таким воно й буде, – сказала Зоя Іванівна.
— Правильно, матусю. Ми будемо старатися… А сукні… – Таня посміхнулася, – їх багато можна пошити різних. Було б бажання і настрій. Правда, донечко?
Аня кивнула. Вона поспішала в кіно, адже на неї вже чекав біля під’їзду Вітя, чудовий товариш і дуже симпатичний хлопець.
