“Слава Богу, відстав! Злякався і побіг додому”, – подумала Ольга. А Пушок сидів за кучугуром, втиснувшись у сніг у розпачі й тузі. Люди не взяли його. Не взяли…
Пушок уже кілька годин бігав засніженим лісом. Йшов сніг, тож було не дуже холодно, і пухнаста сіро-срібляста шубка поки що гріла Пушка. Поки що…
Але вона дедалі більше намокала, і сніжинки, що спочатку лежали на розкішній шерсті, наче цукрова пудра, тепер нагадували білу глазур на еклері. Крижані грудочки обліпили пухнасті лапи, застрявали між пазурами, та й узагалі вже було боляче ступати по замерзлому снігу.
Пушок нічого не розумів. Ще позавчора він жив у своїй двокімнатній квартирі з бабусею Вірою, обожнював муркотіти в неї на колінах, відчувати тепло її сухих зморшкуватих рук на своїй спині…
Пушок любив варену рибу і ненавидів запах ліків, які бабуся Віра навіщось пила. Пушок навіть часто скидав лапою з тумбочки маленький кришталевий стаканчик, у який бабуся Віра капала ліки, і тривожний густий запах змушував Пушка чхати й хвилюватися.
Пушок думав, що, якщо закотити цю скляночку куди-небудь подалі під диван, бабуся Віра її не знайде і більше не буде пити цю гидоту.
Але сталося інакше…
Учора бабуся Віра кудись зателефонувала, і її забрали чужі люди в білих халатах. І Пушок уперше ночував сам. Їжа і вода скінчилися, і Пушок лежав без сну на улюбленому бабусиному кріслі, плакав, і думав, що гірше вже нічого бути не може…
Але сьогодні стало ще гірше. Приїхав бабусин онук, якого Пушок терпіти не міг – від нього тхнуло тютюном і часто міцними напоями, онук ніколи не торкався Пушка руками, а тільки відсував його ногою, якщо Пушок траплявся в нього на шляху. Тож за появи онука Пушок завжди гарно ховався: глибоко під диваном або в передпокої на верхній полиці з шарфами й шапками.
Проте вчора Пушок зметикував, що онук бабусі Віри, хоч би якою неприємною людиною він не був, але все-таки дасть Пушкові їжі та води, тож вибіг до нього назустріч та зам’явкав.
— Ну що, котяра? – сказав онук. – Заповіла мені бабця тебе добрим людям прилаштувати, а мені півцарства – халупу цю, тобто. Тож ти мені тут своїм лотком смердіти не будеш. Добрі люди в нас де? У селі. Ось туди й поїдеш. Там мишей ловити треба, хто-небудь тебе й забере.
І онук бабусі Віри вперше в житті взяв Пушка в руки.
Грубо, як річ. Пушок невдоволено заволав, але вириватися не став: він чомусь подумав, що онук віднесе його до бабусі Віри, а вже вона погодує і напоїть. І, звісно, погладить…
Вони довго їхали в машині, Пушок спав на задньому сидінні важким сном, і хотів прокинутися тільки тоді, коли почує голос бабусі, за яким уже так сумував…
Дверцята відчинилися, і онук бабусі Віри просто випустив Пушка на узбіччя в холод і сніг. Машина поїхала.
Пушок спочатку біг уздовж дощатих стін, приголомшений запахами чужих кішок і собак, якими тягнуло з-за парканів. Пахло і людьми, й інколи їжею, але знайомі запахи тонули в загрозливій безодні геть незнайомих, що зводили Пушка з розуму.
А коли раптом десь далеко загавкав собака, Пушок різко змінив напрямок, стрімголов перебіг, на щастя, порожню дорогу і кинувся в кущі, які потім змінилися підліском, а там і лісом…
Коли пішов сніг, тривожних незнайомих запахів поменшало, пахло тільки чимось сирим і гіркуватим, спокійним. Пушок навіть почав подумувати про те, щоб згорнутися клубочком у заметі й задрімати.
Це було б великою помилкою, але втомлений Пушок іноді зупинявся і, похитуючись на кошлатих лапах, заплющував очі. Йому навіть кілька разів снилася бабуся Віра. Вона вабила кота до себе, усміхаючись, у руках у неї була миска з вареною рибою.
Пушок прокидався і радісно, з останніх сил біг кудись, не відразу розуміючи, що бабусі Віри тут немає…
*****
— Білі мухи налетіли, все подвірʼя стало біле … – промовила немов співаючи Ольга.
Давно вони з донькою не вибиралися на лижах. То робота, то хвороби, у Марійки така ангіна була, що від болю в горлі по підлозі каталася. Потім у кашель перейшло.
І ось, нарешті, щасливий день.
— Мамо, дивись замітає! – сказала Марійка.
— Зате як гарно! Дивись, як сніг падає! Навіть чути – він шарудить у гілках… Ти що, боїшся, лижню замете і заблукаємо?
— Та ні, просто ковзання не те… – Марійка ще хрипіла після хвороби. – Ой, мамо! Вовки?!
— Де? – Ольга різко зупинилася, злякавшись.
Але тут же засміялася, побачивши сліди, на які донька показувала лижною палицею:
— Ти що, Марійко! Це котячі!
— А що кішка робить у лісі?
— Гуляє, напевно. Тут село недалеко.
І Ольга відштовхнулася палицями, злегка зачепивши ними кущі й обсипавши доньку невагомим снігом.
Пушок давно вже кружляв по своїх слідах, бо вони були тим єдиним, що пахло тут чимось знайомим. Їм самим. Побачивши лижниць, кіт кинувся до них, нестямно нявкаючи. Якби Пушок міг, він би сказав їм:
«Люди! Люди! Візьміть мене! Нагодуйте! Погладьте! Віднесіть до бабусі Віри, але не давайте мене її онукові, цей дурень не здогадався погодувати мене і примудрився загубити!» – тварини завжди думають про людей набагато краще, ніж люди того заслуговують.
— Ой! Мамо! Кіт!
— І справді! Який пухнастий! Людей не боїться! Видно, що домашній! Погладити тебе? Ти погладитися прийшов?
Ольга встромила палиці в сніг, зняла рукавички і стала гладити Пушка.
— Мамо! Він сам світло-сірий, а сніг на спинці як біла глазур! Він як еклер! Назвемо його Еклерчик? Візьмемо його? – хрипло запропонувала Марійка і трохи закашлялася.
Дівчинка визирала з-за спини матері й теж хотіла погладити, але кіт з якимось розлюченням нявкав і з зусиллям терся об руки Ольги. Усіма доступними йому способами Пушок говорив:
«Візьміть мене, візьміть!»
Але доглянутий вигляд, випещена густа шерсть і вгодованість послужили йому погану службу…
— Та він домашній, явно домашній, гуляє в лісі… Погладитися прийшов… – говорила Ольга, пестячи Пушка.
А потім поїхала далі. Марійка вже було простягнула руку до кота, але він не лишився на місці, а побіг по кромці лижні поруч із Ольгою. Біг і кричав.
— Мамо! Він, напевно, голодний!
— Схоже на те. Але в нас же немає із собою нічого, крім бутербродів, а копчену ковбасу кішкам не можна.
Пушок не відмовився б і від шкідливої копченої ковбаси. Зжував би й хліб із маслом. Але ніхто йому не запропонував…
Ольга ковзала лижнею, намагалася не дивитися на кота і дивувалася:
«Ну чого він прив’язався? Адже домашній же? Точно домашній! Слідами повернеться до себе додому, у село…»
Марія, яка все ще гналася за котом, не відстаючи від матері, раптом зупинилася і зашлася нападом кашлю. Кіт злякано метнувся вбік і зник за кучугуром.
Марійка кашляла і не могла покликати кота.
Ольга подумала:
«Слава Богу, відстав. Злякався і побіг додому».
А Пушок сидів за кучугуром, втиснувшись у сніг у розпачі й тузі. Люди не взяли його. Не взяли…
Пушок уткнувся чолом у сніг – біда, коли кішка приймає таку позу – у неї вже немає сил тримати голову…
А лижниці продовжували приємну прогулянку. Марійка мріяла:
— Мамо! А давай все-таки заведемо кішку! Ось таку пухнасту, як цей котик. Пам’ятаєш, у нас була вихователька на групі подовженого дня, Віра Гнатівна? Ну давно, вона вже на пенсії.
Ось вона розповідала, що кішка може вимурчати будь-яку хворобу. Якщо її на хворе місце покласти і гладити, щоб муркотіла. Особливо якщо кішку класти на груди, допомагає від бронхіту!
— А на поперек – пояс із собачої шерсті від радикуліту, – усміхнулася Ольга.
— Ну мамо… І навіть не в користі справа. Це так здорово, коли кішка вдома. З нею можна гратися, обійматися… Візьмемо кішечку? Ну, мамо?
— Не знаю, Марійко. Тварина в будинку – це відповідальність. Подивися, яка краса навколо! Ліс казковий! Замовкни і насолоджуйся красою і тишею!
Незабаром вони зупинилися і попили солодкого міцного чаю з термоса, з’їли по бутерброду з копченою ковбасою, не знімаючи лиж.
Стали обговорювати якесь кіно, яке сподобалося Марійці. І продовжили прогулянку, не згадуючи ні про котів взагалі, ні про зустрінутого сьогодні кота зокрема…
Уже темніло, небо розшаровувалося, з одного боку ставало синім, з іншого – рожевим, як улюблена риба Пушка – сьомга.
Ольга з Марією вже зателефонували татові й позначили в телефоні точку на шосе, звідки він їх забере за півгодини на машині.
Сніг більше не йшов, помітно холоднішало, пощипувало обличчя і кінчики пальців, незважаючи на спеціальні рукавички.
Пушок зрозумів – це кінець. Він більше не міг бігти по снігу без їжі і майже без відпочинку. З останніх сил він виповз на лижню і жалібно зам’якав. Прозвучало це, як стогін.
Марійка скрикнула. Її голос злякав Пушка, але він тільки здригнувся, тікати сил не було.
— Мамо! Знову цей котик! Еклерчик! Він біг за нами весь цей час!
— Боже! Ми ж кілометрів шість пройшли! А я пам’ятаєш, тебе помовчати просила? Я чула шерех у кущах, сама злякалася, а тебе лякати не хотіла, але прислухалася…
А це ось хто був, бідненький! А я спочатку прислухалася, а потім забула! Ти що ж, не домашній? Утік?
— Ну що з тобою робити? Як же ти не вийшов, коли ми ковбасу їли? Боявся? – голосила Ольга, уже тримаючи важкенького, незважаючи на всі поневіряння, Пушка на руках і акуратно торкаючись його крижаних лапок – начебто не відморозив.
— Матусю! Ми візьмемо Еклерчика? Беремо? Беремо? – раділа Марійка.
— Та це він нас бере!
Ольга сама собі дивувалася, як могла відразу не здогадатися, що кіт не просто так підбіг до них. Вона взяла Пушка під куртку, а лижні палиці віддала Марійці – їм залишалося зовсім небагато до шосе.
«А якби він не встиг до нас вийти? Якби ми поїхали?» – думала Ольга.
Пушок одразу заснув у теплі. Хоча холод усе ще жив у його шерсті й лапи боліли, подушечки запалилися.
Пушку снилася його бабуся Віра Гнатівна – уві сні вона відчиняла Пушку двері до великої світлої кімнати, де його зустрічали ці нові люди, доволі дурні, як і всі люди, за рідкісним винятком, але – добрі.
Чоловік Ольги і тато Марійки, до речі, обожнював котів, але через любов дружини до чистоти задовольнявся старою кішкою своїх батьків. Тож йому готувався приємний сюрприз.
— Ну шість кілометрів по снігу! Ти герой, герой… – бурмотіла Ольга, чухаючи пухнасту голову тепер уже Еклера.
Так онук бабусі Віри все-таки виконав її заповіт і прилаштував кота в добрі руки, хоча сам ніколи не дізнався про це.
І згодом, коли сам уже став чоловіком і батьком, він часто згадував Пушка і довго-довго не міг заснути…
