Павло Іванович довго не міг отямитися після того, як втратив дружину. І тільки коли завів собаку за порадою товариша, життя стало трохи веселішим і активнішим.
Фокс, так назвав пенсіонер свого вихованця з притулку, був звичайним дворовим псом, але дуже швидко долучився до хорошого ситого життя, гуляв із Павлом Івановичем по тричі на день, грав на галявині парку в м’яч і норовив лягти спати з господарем на ліжку.
— Який ти хитрун, – беззлобно лаявся Павло Іванович і гладив собаку по спині, а той тільки ближче притискався і зручніше вкладався поруч.
Але сталося так, що одного разу Павло Іванович підвернув ногу, несучи з магазину сумку, і довелося накладати гіпс і сидіти вдома до одужання.
— Все, тату, – догрався ти зі своїм собакою, – сварила його донька Галина, – треба спокійніше вести тепер спосіб життя, а не скакати із собакою парком, і не тягати важкі сумки! Я буду носити тобі продукти. А поки переїжджай до мене в будинок. Ніколи мені тричі на день до вас ходити з іншого кінця міста.
Галя жила одна в будиночку на околиці міста. У неї був свій сад, квітники і невеликий городик. Дочка Галини вийшла заміж в обласний центр і приїжджала тільки в гості. А Галя поки що працювала в міській лікарні медсестрою.
— Тобі добре в мене буде, тату, – заспокоювала старого донька, сімдесят п’ять років – не жарти, а я тебе і полікую, і уколи які лікар призначить, робити буду. Ось тільки пес твій, звичайно, не вписується в мій режим, але що-небудь придумаємо.
Галя була дуже охайною і жінкою, навкруг неї мала бути ідеальна чистота. Вона поселила батька в окрему кімнату, але собаку категорично відмовилася тримати в будинку.
— Ні, тату, і ні. Він – дворняга. Зараз ще літо, звикне до подвір’я, там йому саме місце, і навіть набагато краще, ніж у хаті, – говорила Галина.
Вона навіть найняла сусіда, щоб той зробив для собаки просторий вольєр, але Фоксу подобалося бути біля господаря, і перший час він бунтував – гавкав, скиглив, і робив підкопи.
Павло Іванович, спираючись на милиці, виходив на подвір’я, сидів поруч із собакою і заспокоював свого друга.
— Нічого, Фоксе, ось я одужаю, і ми знову втечемо звідси в нашу квартиру.
Однак одужання йшло повільно, і Галині довелося нелегко: вона приходила з роботи на обід, щоб погодувати батька, а повертаючись увечері, поспішала погуляти за околицею з собакою за наполяганням тата, а потім годувала їх вечерею, готувала на завтрашній день, прала й прибирала в домі.
Однак, батько сумував за своєю квартирою, друзями, сусідами і почувався як не у своїй тарілці. Коли його відвідували товариші, а таке траплялося кілька разів на тиждень, то він помічав невдоволення доньки. Та одразу бачила, що в хаті хтось був: і бруд від взуття в передпокої, і капці не так стоять, і посуд у раковині від чаю…
— Набрид я тобі, – заперечував на її зауваження Павло Іванович, – і мені тут не затишно, хоч як би ти старалася…
— Ну, не знаю, як тобою ще опікуватися, – розгублено відповідала донька, – уже й готувати намагаюся, і щовечора тебе до душу проводжаю, і перевдягаєшся в чисте вранці, і собаку твого вигулюю, хоч він на подвір’ї весь день. Ти б хоч і мене пожалів, тату…
Батько відвертався і зітхав.
— От і мати така була. Чепуруха, аж до нудоти. І тут не можна роззутися, і там не можна лягти, все за її законами… – бурчав він.
— А немає її – і ти ледве оговтався… – вказала йому дочка. З віком треба миритися, тату. Ну, що тобі твій собака? Спати з ним звик? Так це не сон, а мука одна. І до того ж не гігієнічно. А в мене, до того ж, алергія на його шерсть, – говорила Галина.
— Та ти нікого б до хати не пускала, ні собаку, ні моїх друзів… – знову скаржився Павло Іванович, – а я так звик жити і не збираюся змінювати поки що свої правила.
— Ох, і характер у тебе! – усміхалася Галя, – ну, ну. Як у санаторії живете обидва, що ти, що твій Фокс. А мені й ласкавого слова не скажете…
— Ну, ні, звісно, спасибі тобі… – хитав головою батько, – я ж розумію, що більше нікому не потрібен…
Коли Павлу Івановичу зняли гіпс, і він почав упевнено наступати на ногу й ходити, то одразу ж заквапився додому.
— Може, хоч собаку поки що залишиш? Адже йому тут краще, – попросила донька, – а тобі вже не легко з ним гуляти тричі на день.
— Ну, вже ні. Друга я не кину. Буде хоч із ким слово сказати. Ну, бувай, донечко, – Павло Іванович поїхав на таксі додому.
А через день донька принесла йому продукти. Вона заглянула у квартиру. Там було все, як і раніше: на підлозі шерсть від собаки, у кухні стіл завалений тарілками із залишками їжі, у мийці – посуд.
— Що це тут було вчора? – здивувалася Галя.
— А, це ми з друзями відзначали моє одужання! – жваво й весело заявив Павло Іванович.
— Ну, значить, одужав? Точно? – засміялася донька.
— Звичайно, як бачиш.
— А футболка чому надіта задом наперед, тату?
— А, це я не дивлюся в дзеркало, от і не видно, та яка різниця… – забурмотів Павло Іванович, – а ти що тут прийшла? Свої порядки наводити? Мені цього не треба! Я сам.
Донька кивнула, й одразу пішла.
Павло Іванович закряхтів і сів на стілець біля вікна. Він дивився на Галину, яка йшла, його дівчинку, згадував, як вона була малятком і слухалася його. А тепер… он яка доросла вже. І скоро їй теж на пенсію – уже й не слухається.
Зазвичай Галина, йдучи, озиралася на вікно батьків і махала рукою.
«А зараз ось, і не повернулася. Образилася, значить. Он як пішла швидко, і не подивилася на віконце, хоча знає, що батько на неї дивиться», – думав Павло Іванович, і стиснувши губи, зітхав.
— Що, скажеш, я не правий? – повернувся він до Фокса.
Пес покиглив, просячись на прогулянку. Насилу Павло Іванович одягнувся, узяв Фокса на повідець і вийшов у парк.
Як на зло, не минуло й двох тижнів, Павло Іванович застудився, потрапивши під дощик.
— Ти як дитя мале, – знову докоряла йому Галя, – ну невже парасольки немає? Он дві висять у передпокої.
— Так я не думав, що дощ піде… – виправдовувався батько, – я й не дивився прогноз погоди…
Галя зітхала і доглядала за батьком. А коли він одужав, то зробила в нього генеральне прибирання. Весь цей час вона приїжджала до нього двічі на день, щоб вигулювати пса.
— Послухай, тату, може, на зиму до мене? – умовляла вона батька, – далеко мені до тебе і перед роботою, і після роботи їздити… А наймати нікого ти не хочеш. Де всі твої друзі? От і допомогли б, хто близько.
— Мої друзі можуть тільки розмову підтримати, вони ледве ходять, гірше за мене, всі з паличками… – зітхав батько.
Настала ожеледиця перших зимових морозних днів. Снігу великого ще не було, а лід тримався на асфальті, на стежках і сходинках магазинів.
Галина категорично забрала до себе Фокса.
— Не вистачало, щоб ти ноги собі переламав, сиди вдома, а я приїжджатиму до тебе через день, готуватиму і прибиратиму, – скомандувала вона твердо, і Павлу Івановичу довелося підкоритися цього разу.
Однак він дуже сумував за своїм Фоксом, усе дзвонив доньці й запитував про нього.
— Ти б краще про внучку так турбувався, про правнука. А з собакою що може трапитися? Радіє він першому снігу, бігає подвір’ям, їсть досхочу і грається із сусідським цуценям, яке підлізає під хвірткою, приходячи до нас у гості.
— Ох, як там у вас весело, – говорив батько, але проситися знову жити до дочки йому не дозволяла гордість.
— Нічого, скоро й тобі стане весело, – якось відповіла йому донька. Але Павло Іванович не зрозумів її натяку.
А Галина через два тижні приїхала до нього і сказала:
— Ну, збирайся. Поїхали в гості.
— Добре, я якраз хотів відвідати свого пса. Поговорити по душах, – зрадів Павло Іванович.
Коли він увійшов на подвір’я доньки, то відразу помітив зміни. Літній будиночок, що стоїть у кутку подвір’я, був оновленим.
— Упізнаєш? – усміхнулася донька.
— Не зрозумію, що ти з ним зробила? Перебудувала? Майстрів наймала, чи що? Обшивка – значить, утеплила? – розглядав будинок старий.
— Усе так і є. І утеплила, і ремонт освіжила. Звісно, він маленький. Але там кімната – студія з невеликою кухнею, душем і туалетом, що дуже важливо. Тепла підлога. А головне – телевізор і віконце у двір, на вольєр Фокса. Проходь.
Батько пройшов у будиночок і здивувався чистоті й затишку.
— Коли ти все це встигла зробити? І як тобі це на думку спало? Це ж справжній номер люкс, з усіма зручностями!
— Головне, що він дуже теплий. І обидва будинки поруч. Якщо подобається, то залишайся ночувати тут, із нами… – усміхалася донька. Це дім для тебе і Фокса. Спіть разом, як звикли. А до мене в дім тільки тебе запрошую. Ласкаво просимо.
— Так. Треба б спробувати, звикнути спочатку… – попросив батько.
Минув тиждень. Тато був дуже задоволений. Фокс тепер бігав у дворі вільно, і вирішено було його у вольєр не замикати більше. Павло Іванович пускав його і в будиночок, де вони грілися, їли, спали на дивані.
— Ну, що тато? Як справи? – запитувала Галя, повертаючись із роботи.
— Усе чудово. Я тут картоплі зварив і курку посмажив. Сідай вечеряти, Галочко. Кісточки складай ось у цю миску. Вони підуть для Фокса… – дбайливо говорив батько, сідаючи до столу у великому будинку.
— Господи, як добре… Уже й не пам’ятаю, щоб про мене хтось піклувався. Оце так… – протягнула Галя після вечері й обійняла батька.
— Усьому свій час, – батько почав мити посуд, приховуючи хвилювання. Донька від щирого серця поцілувала його. Як у дитинстві…
— Заслужила, значить… – засміялася Галя, – ех, бачила б нас зараз мама… Пораділа б.
Батько зітхнув і, накинувши куртку, зібрався виходити у двір.
— Ти куди? До Фокса? – запитала донька.
— Так, ти відпочивай. А ми з Фоксом підемо свій серіал дивитися. Уже наш час.
— І Фокс серіал дивиться? – запитала Галя, усміхаючись.
— Ага, перші п’ять хвилин, а потім хропе, як мужик. Голосніше за мене, – кивнув Павло Іванович і пішов.
На подвір’ї сипав пухнастий сніжок. Фокс застрибав біля господаря, поки не отримав курячі кісточки.
А Павло Іванович дивився на березу, вкриту снігом, і говорив:
— Дивись краса яка, Фоксе… Справжня зима вже. І все це для нас. Ох, як добре. Спасибі, Галочко. Послав же Бог мені таку доньку. І добра, і розумна, і турботлива… Ось щастя.
